— Коли сніг розтане, все зрівняється, — сказав він.

І струсив сніг зі своїх штанів.

— Аврелію, це ще не вся ваша історія.

Я повела його до протилежного боку цвинтаря.

— Про свою матір ви вже знаєте. Але ж у вас був і батько. — І я вказала на надгробок Амброса. — Оце і є оті А і S, що ви мені їх показували. То було його ім'я. То була його торба. У ній він носив дичину. Ось чому там виявилося перо.

Я зробила паузу. Бо сказано і так забагато, щоб Аврелій встиг усе це швидко усвідомити.

Через кілька хвилин він кивнув, і я продовжила:

— Ваш батько був доброю людиною. Ви вдалися в нього.

Здивований Аврелій широко розкрив очі.

Ще одна новина. Ще одна втрата.

— Отже, мій батько теж помер. Так жаль…

— Це ще не все, — лагідно мовила я.

Аврелій поволі перевів на мене погляд, і я прочитала в ньому страх, що історії його втрат не буде кінця.

Я взяла його за руку. І заспокійливо посміхнулася.

— Уже після того як ви з'явилися на світ, Амброс одружився. І в нього народилася ще одна дитина.

Аврелій не відразу збагнув сенс сказаного, а коли збагнув, то стрепенувся від захвату, і його велетенське тіло ожило від радісного передчуття.

— Ви хочете сказати… що у мене… і вона… чи він… чи все ж таки вона…

— Так! Вона! У вас є сестра!

Його лице розпливлося у широкій посмішці.

Я вела далі:

— І в неї теж народилися діти. Хлопчик та дівчинка!

— Небіж! І небога!

Я взяла його за руки, щоб вони не трусилися від радісного хвилювання.

— Це — родина, Аврелію. Ваша родина. І ви з ними вже знайомі. Вони чекають на вас.

Крізь цвинтарну браму ми швидко покрокували до білої сторожки. Я ледь встигала за Аврелієм. Він ні разу не озирнувся — тільки біля сторожки зупинився, і то через мене.

— Аврелію! Ледь не забула подарувати вам оце.

Він узяв білий конверт і розкрив його, ніяковіючи з радощів.

Потім витягнув картку і здивовано поглянув на мене.

— Що? Не може бути!

— Так. Може.

— Сьогодні?

— Сьогодні!

Щось найшло на мене тієї миті, і я зробила те, чого ніколи не робила в минулому і ніколи, мабуть, не зроблю в майбутньому.

Я розтулила рота і щосили закричала:

— З днем народження, Аврелію!.. Здоров'я вам і щастя!..

Напевне, то було безглуздя. І вже наступної миті мені стало незручно. Та Аврелієві було байдуже. Він стояв непорушно, розпростерши руки, заплющивши очі і звівши обличчя до неба. І разом зі снігом небеса посилали йому довгоочікуване щастя.

На подвір'ї біля будинку Карен на снігу виднілися відбитки гравців у «нумо, наздожени!»: сліди маленькі і сліди ще менші, чергуючись, утворювали широкі кола. Дітей ніде не було видно, але коли ми підійшли ближче, то почули їхні голоси, що долинали з широкого дупла в старому тисовому дереві.

— Зіграймо в Білосніжку!

— Це дівчача оповідка!

— А в яку оповідку ти хочеш погратися?

— В оповідку про ракети!

— Я не хочу бути ракетою. Давай будемо човнами!

— Та ми ж були човнами вчора!

Зачувши, як дзвякнула клямка на хвіртці, дітлахи визирнули з дупла; на головах у них були капюшони, і з першого погляду відрізнити братика від сестрички було неможливо.

— Тортовик прийшов!

Карен вийшла з хати і підійшла до нас через двір.

— Хочете, скажу вам, хто це? — спитала вона в дітей, ніяково всміхнувшись до Аврелія. — Це ваш дядечко.

Аврелій переводив спантеличений погляд з Карен на дітей, потім знову на Карен, ніби прагнув очима ввібрати їх усіх і вмістити у своїй свідомості. Йому забракло слів, але Карен сама простягла йому руку, і він узяв її пальці у свою велетенську долоню.

— Якось усе несподівано… — почав Аврелій.

— Може, й несподівано, — погодилася вона. — Але ми до цього швидко звикнемо, чи не так?

Він кивнув.

Діти з цікавістю прислухалися до розмови дорослих.

— У що ви граєтеся? — спитала Карен, щоб якось зайняти їхню увагу.

— Та ми ще не знаємо, — відповіла дівчинка.

— Ми ще не вирішили, — додав її брат.

— А ви знаєте цікаві історії? — спитала Емма в Аврелія.

— Тільки одну, — відповів той.

— Тільки одну? — страшенно здивувалася дівчинка. — А в тій історії є жабенята?

— Ні, немає.

— А динозаври?

— І динозаврів немає.

— А підземні ходи?

— Нема.

Дітлахи розчаровано переглянулися: хіба ж це історія?

— А от ми знаємо безліч історій, — сказав Том.

— Безліч, — озвалася луною дівчинка, і на її обличчі з'явився замріяний вираз. — Про принцес, жабенят, магічні замки, добрих фей…

— Про гусінь, кроликів, слонів…

— Про всіх-всіх звірів.

— Про всіх-всіх.

І діти замовкли, поринувши у мандри своїми нескінченними казковими світами.

Аврелій дивився на них так, наче ці діти теж з'явилися з якоїсь казки.

— Цілий мільйон історій, — підсумував хлопчик.

— А хочете, я розповім вам одну? — спиталася дівчинка.

Мабуть, Аврелій вже мав забагато історій для одного дня, подумалося мені, але він схвально кивнув головою.

Дівчинка виставила праву руку, тримаючи в ній уявну книжку, а лівою зробила такий рух, наче розгорнула її. Швидко озирнулася, пересвідчуючись, що аудиторія готова слухати, потім знову поглянула на «книжку» і почала:

— Був собі колись…

Карен, Том і Аврелій — три пари очей спостерігають за Еммою, три пари вух ловлять кожне її слово.

Вони будуть гарними родичами.

Я непомітно вислизнула з двору й хутенько подалася вулицею.

Тринадцята легенда

Я не публікуватиму біографії Віди Вінтер. Нехай увесь світ із нетерпінням чекає появи цієї історії, але це — не моя історія, і я не маю права її розповідати. Аделіна й Еммеліна, пожежа і привид — усі ці історії належать тепер Аврелієві. Могили на цвинтарі — теж його, разом із днем народження, який він може святкувати на власний розсуд. Правда, яку він дізнався, і так є великим тягарем, тому не варто покладати на його плечі ще й тягар зацікавлених поглядів і безглуздої допитливості. Аврелій та Карен — якщо їм дадуть спокій — зможуть перегорнути цю сумну сторінку і почати нове життя.

Та час іде. Колись Аврелія не стане; одного дня і Карен залишить цей світ. Її діти, Том і Емма, будуть далеко від описаних подій — далі, ніж їхній дядько. За допомогою своєї матері вони почнуть творити свої власні історії — міцні, надійні і правдиві. Настане день, коли Ізабель і Чарлі, Аделіна й Еммеліна, Хазяйка, Джон-копач і дівчина без імені опиняться в такому далекому минулому, що згадка про їхні старезні кістки ні в кого не породить ані страху, ані болю. Усе це стане просто давньою історією, яка вже нікому не заподіє зла. І коли цей день настане — а я сама на той час буду як давня історія — я подарую Томові й Еммі цей документ. Нехай прочитають його, а якщо схочуть, то й опублікують.

Сподіваюся, що вони його все ж таки опублікують. Бо поки вони цього не зроблять, дух отієї дитини-примари завжди переслідуватиме мене. Вона блукатиме моїми думками, ховатиметься в закутках моїх фантазій, і моя пам'ять лишиться її єдиним майданчиком для ігор. А так, після публікації, в неї буде життя після смерті — небагато, та все ж краще, аніж повне забуття. І це життя після смерті буде більш повним і насиченим, ніж усе її попереднє існування.

Отже, історія дівчинки-примари не буде опублікована ще впродовж багатьох років, а може, і взагалі ніколи. Однак це не означає, що мені нема чим задовольнити цікавість людей щодо Віди Вінтер. Бо дещо я дійсно маю.

Наприкінці останньої зустрічі з містером Ломаксом, коли я вже збиралася йти, він раптом зупинив мене:

— Я тут маю ще одну річ.

І з цими словами містер Ломакс витягнув шухляду і дістав звідти конверт.

Коли я вислизнула непоміченою з подвір'я Карен і рушила до цвинтарної брами, той конверт уже був у мене. Майданчик для будівництва готелю вже розчистили, і коли я спробувала відтворити в пам'яті будинок, у моїй уяві постали лише зроблені мною фотографії.