На місцевому спиртзаводі ще донедавна на честь Монаха виготовляли шістдесятивідсотковий бальзам із такою ж назвою, був він буро-червоного кольору і мав дивний терпкий запах, можливо, терновий. Рецепт бальзаму зберігався в суворій таємниці. Напій зняли з виробництва того ж дня, коли Монах разом із боксерським клубом «Червона рута» злетів у повітря внаслідок вибуху невстановленого походження.

Головний тренер боксерського клубу, голова Монахової охорони, спершу аж розгубився, почувши Лєнине прохання.

— Тобі жити надоїло? — спитав просто.

— Ні. Навпаки. Дуже хочу жити. — Лєна скинула сорочку і показала тренерові синю від побоїв спину.

— Ого, тебе хто так?

— Є добрі люди. Дайте мені поговорити з Монахом. П’ять хвилин, не більше.

— Говори зі мною, — сказав тренер, — Монах не приймає скарг від населення.

— Я не буду скаржитися. У мене діло є.

— Говори або йди звідси!

Тоді двері кімнати поруч раптово відчинилися і звідти почувся хрипкий моторошнуватий голос: «Нехай зайде».

Монах справді не приймав скарг від населення, але іноді, коли йому було нудно, робив винятки, списуючи їх на добрий настрій і поліпшення карми.

Лєна зайшла до таємної кімнати. Монах сидів у темному кутку в товаристві чотирьох бугаїв, його обличчя не було видно. Коли Лєна почала говорити, її голос тремтів.

— Добрий день. Мене звати Лєна.

Монах мовчав.

— А вас звати Монах. Я про вас багато чула. Ви споюєте і вбиваєте людей.

Монах тихо розсміявся і вільготно розкинувся на кріслі. Тоді в темряві зблиснули його золоті зуби. Ці зуби були знані на все місто. Казали, що Монах, вставляючи їх, дозволив вирвати собі здорові. Ніби тому, що вважав нерви в роті зайвими.

Лєна говорила далі:

— І я не проти. Люди мають свій розум і можуть вибирати, якою дорогою йти. Може, вони для цього й народжуються, щоб робити вибір. Тоді видно, ким вони є насправді.

— Мені подобається твоя теорія, — сказав Монах.

Лєна посміливішала:

— Я не вірю, що є зло, яке мусить бути покарано, але вірю, що є безсовісні люди, яких можна перевиховати. Вони не злі, а просто безсовісні. Совісті не мають ті люди, які з невідомих причин забули, що вони смертні. Коли їм про це нагадати, вони можуть стати кращими.

— Що ти хочеш?

— Хочу, щоб ви мені допомогли.

— Моя допомога багато коштує. Що ти можеш мені дати?

— Нічого, — чесно сказала Лєна. — Я нічого не маю.

Монах знову розсміявся. Лєна його розважала. Вона торохтіла:

— Є два види слабкості, пане Монах. Слабкість через нікчемність і слабкість через невинність. Мені не шкода тих, що слабкі, бо нікчемні. Але слабких, бо невинних, треба захищати. Це місія моя… і ваша.

— Моя? Чого ти так вирішила?

— Бо ви такі самі, як я. Хоч і маєте багато, але насправді не маєте нічого. І, так само, як я, скоро вмрете.

Монах посерйознішав. Тут він міг би наказати підвісити Лєну за ноги до люстри і протримати так до самого ранку, бо, подейкували, він часто підвішував тих, хто його нервував. Лєна чекала.

— Кажи, що ти хочеш, — сказав врешті Монах, — але будь обережна. Якщо те, що ти скажеш, мені не сподобається, матимеш проблеми.

Лєна виструнчилась посеред темної кімнати, ніби зараз декламуватиме поему на всеукраїнському конкурсі читців.

— Допоможіть мені покарати тих, хто вбиває у місті бездомних собак!

У кімнаті запала тиша. Бугаї готувалися прибрати Лєну з-перед Монахових очей. Один шепнув:

— Бос, вона той… дура просто…

— Ні, почекай, — сказав бос, — нехай договорить.

— Розумієте, — лопотіла Лєна, з переляку майже не вимовляючи голосних звуків, — людина перебуває у трьох видах взаємостосунків: перший — із рівним собі, з іншою людиною наприклад, другий — із вищим за себе, наприклад із Богом, ну, і третій — із нижчим за себе, наприклад нічийним собакою. Я вважаю, що ці три взаємостосунки повинні бути рівноцінні. Людина повинна ставитися до собаки так само, як до рідної людини, навіть більше, так само, як до Бога. Коли у місті група людей з офіційного дозволу вбиває за ніч сотні собак, а потім скидає їхні трупи на сміттєзвалищі, то я вважаю, що тоді так само вбивають і викидають на сміття Бога.

— Бос, у неї криша поїхала, — знову втрутився ревний охоронець.

Монах поринув у роздуми. Протягом цього часу Лєна встигла сім разів прокрутити в голові те, що пам’ятала від «Отче наш». Монах встав, підійшов до вікна і так, дивлячись у нього, сказав:

— Я з тобою незгодний. І я не люблю собак.

— Але тут не йдеться про любов! — палко вигукнула Лєна. — Я можу багато що не любити, але це не означає, що тоді я маю право те, що не люблю, вбивати!

Монах витримав паузу, яка мала би означати: «Прикуси язик і ніколи більше мене не перебивай», — а тоді спокійно продовжив:

— Я не люблю собак. Але саме тому допоможу тобі. Бо я так думаю: як вбиваєш собаку — ти сам собака. Як вбиваєш таргана — ти сам тарган.

Лєна хотіла відповісти, що за такою логікою виходить: «Убиваєш людину — то ти людина». Але промовчала. І, скоріш за все, правильно зробила.

Що говорилося потім і чи говорилося взагалі, невідомо. Сама Лєна, до слова, навіть сам факт зустрічі з Монахом завжди заперечувала. Казала, що кримінал незалежно від неї втрутився у справу охорони тварин від людей. Мовляв, гицлі постріляли собак на одному з Монахових базарів і не прибрали трупи. Тоді Монах дуже розлютився і навів порядок так, як він це розумів.

Гицлів викрали з їхніх домів посеред ночі і кілька днів тримали невідомо де підвішеними за ноги. Потім вони щасливо повернулися додому вже іншими людьми. Миттєво змінили вид діяльності, перекваліфікувавшись на сантехніків. Один із них навіть подав на місто до суду за те, що багато років був змушений займатися вбивством тварин, і тепер йому мусять компенсувати моральну шкоду. Він вимагав навіть безкоштовний курс психотерапії, спати ночами не може. Суд цей чоловік, звичайно, програв.

Міське житлово-комунальне господарство ще деякий час намагалося найняти на звільнені посади нових працівників, але ніхто не зголосився. Голова ЖКГ раптово пішов у відставку, і його місце зайняла жіночка, яка в минулому керувала озелененням міських парків, газонів і клумб. Вона відразу знайшла приміщення і стартові кошти на відкриття давно обіцяного притулку для тварин. Волонтери ж знайшлися самі собою.

Рух на захист будь-чого дуже швидко обростає прихильниками, казала пізніше Лєна. Люди за природою люблять гуртуватися навколо доброї справи, хоч би якою безнадійною вона була.

Заради справедливості треба сказати, що притулок мало чим допоміг, і кількість бездомних тварин із його відкриттям не почала танути на очах. Собаки й коти далі порпалися в міських сміттярках, люди, підставляючи свої животи для укольчиків проти сказу, далі їх не любили, а комуністична партія на наступних виборах знову пройшла до українського парламенту.

Лєну це не засмучувало, вона незмінно повторювала, що у безнадійній боротьбі головні ті, що борються, бо вони не дають часові зробити із себе чудовиськ. Боротьбу виграти неможливо, але можна виграти себе.

Коли Лєні нарешті видали обидва її паспорти, український і закордонний, вона виписалася з університетського гуртожитку, в якому довше жити й так не мала права, попрощалася з батьками, які, на диво, сприйняли ідею доньки податися у світи доволі спокійно, і купила квиток на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який був найдешевшим і найпростішим способом перетнути кордон України з рештою Європи. Звідти Лєна планувала рушати далі. Варіантів було багато, і майбутнє, яке за ними ховалося, лякало і приваблювало водночас.