— І що ти від мене хочеш?

— Хочу запитати, чи це можливо — літати. Чи, може, в мене з головою не все гаразд. Я за свою голову дуже переживаю.

Йог розпластався на підлозі в позі мерця. Це коли просто лягаєш, сповільнюєш дихання й уявляєш себе померлим. Тоді, кажуть, стає дуже добре, земні проблеми втрачають свій маленький земний сенс.

— Ви слухаєте мене? — допитувалася Лєна у «мерця». — Мені це дуже важливо.

— Не чув, щоб у нашому місті були інші йоги. Я про них знав би.

— А я й не казала, що вона йог. Ну, тобто я не знаю, чи вона йог. Я її не бачила. Може, вона самоучка якась, випадково навчилась. Як думаєте, таке можливе?

— Ні. Треба довго вчитися.

— Як довго?

— Життів десять-дванадцять.

— А що треба робити? Як вчитися?

— Йогою займатися.

— А без йоги ніяк не злетіти?

— Ніяк.

Йог встав. Він був на дві голови за неї вищий, кремезний. Не симпатичний, швидше на вовка подібний, похмурий, насуплений, погляд непривітний, але щось у цій непривітності Лєну приваблювало.

«Я тоді подумала, — зізнавалася пізніше Лєна, — а що, як він моя доля? Аж підскочила, розпрямила на собі джинсову спідницю і розпушила рукою волосся, сподіваючись надати йому, не митому вже другий тиждень, невимушеної форми».

— Тебе як звати? — спитав йог.

— Лєна, — проговорила вона, широко усміхаючись.

«Я взагалі-то усміхалася дуже рідко, мені посмішка ніколи не личила. Я маю завеликі зуби, і вони деколи не вміщаються в роті. Тому за кожної зручної нагоди я, навпаки, корчу задуману фізіономію, так ніби цієї миті вирішую, яким шляхом піти: шляхом праведного мученика чи шляхом гордого і нескореного Прометея».

Отже, Лєна не втрималася і показала йогові увесь ряд своїх врізнобіч настовбурчених зубів.

— Мене звати Лєна. А вас?

— Павло.

— Приємно познайомитись.

Йог Павло одягнув светр. Його вірні послідовники вже давно порозходилися, і він, судячи з усього, теж хотів піти.

— Почекайте на мене! Куди ви так спішите?!

— Я ніколи не спішу.

— А я, чесно, завжди. І завжди запізнююсь.

— Це велика помилка.

Лєна запропонувала піти в «Золоту рибку»:

— Вип’ємо чогось. Я пригощаю.

— Що таке золота рибка?

Усі в місті знали «Золоту рибку», а йог не знав. Це Лєну насторожило, навіть більше, засмутило. Вона остерігалася людей, які принципово не п’ють алкоголь. По-перше, такі люди страшенно нудні, казала вона, по-друге, гнилуваті, на них не можна покластися.

— Там наливають найдешевше в місті пиво. Ну, згадайте! Ви знаєте! «Золота рибка» називається.

— Не знаю. Я не вживаю алкоголь.

Лєна розчаровано зітхнула:

— Тоді я вам покажу.

На диво, йог Павло не пручався. В «Золотій рибці» замовив яблучний сік. Лєна замовила пиво і, поки його несли, закинула ногу на ногу. Це був останній відомий їй прийом зваблення, але йог ніяк на нього не відреагував.

— То ви справді вмієте літати? — спитала Лєна.

— Не вмію.

— А чого тоді сказали, що вмієте?

— Я думав, ти маєш на увазі медитацію.

— Я говорю завжди те, що маю на увазі. Якби мене цікавила медитація, я б так і сказала. Але літати і медитувати — це різні речі, хіба ні?

— Ні.

Лєна знову безпорадно зітхнула. Йог Павло починав її дратувати.

— То ви думаєте, що літати фізично неможливо?

— Чого ж, можливо. Але навіщо?

— Як навіщо? Щоб літати!

— Людина може набагато більше. Літати — це так, розвага.

— А що може бути ще більше?

Йог мовчки стенув плечима. «Коли хтось промовисто мовчить, — пізніше писала Лєна, — це не означає, що він дуже розумний. Це означає, що він просто не знає відповіді. І не треба переконувати мене, що це не так».

— Є одна жінка, пане йог, — сказала Лєна. — Вона, здається, вміє літати. І допомагає людям, які опинилися в критичній ситуації. Прилітає раптово і рятує їх. Як у кіно, чесне слово.

— І що?

— Нічого. Я сподівалася, що ви щось про неї знаєте.

— Ні. Я нічого не знаю.

— І не можете сказати, де вона цього навчилася?

— Не можу. Мене такі речі не цікавлять. Це дилетантство.

Лєна зірвалася:

— А ви такий професіонал! Що ви зробили? Вона людям допомагає, а ви?

— Хто сказав, що людям потрібно допомагати?

— Деяким потрібно!

Лєна розридалася від розпачу, хоча потім казала, що плакала, бо пиво не туди пішло. Лєну можна було зрозуміти. Її пошуки чудесного закінчувалися крахом.

Йог Павло підкликав офіціантку і розрахувався за свій сік.

— Ну й до побачення! — крізь сльози сказала Лєна.

— Навряд чи, — відповів йог і розчинився в накурених сутінках сансари.

Офіціантка «Золотої рибки» наступного дня вранці розповідала своїй подрузі:

— Я ніколи не бачила, щоб дівчина сама так наклюкалася. Її хлопець кинув, я його бачила, нічого особливого. А дівці дах знесло по повній програмі. Розбила сім кухлів, перевернула два столи, бармена нашого обізвала імпотентом, хоча це неправда. І постійно при цьому завивала: «Ну, покажися мені один раз! Покажися хоч разо-о-о-очок!» До кого вона зверталася і кого хотіла побачити, не уявляю.

8

Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике

Часи змінюються, казала Лєна, але ніколи так, як ми цього хочемо. Тому важливо змінюватися самим. Начхати на час і змінюватися, щоб час самовільно не втрутився і не поробив із нас чудовиськ.

Сан-Франциско змінилося, стало багатшим і красивішим. Тут відкрилося декілька великих супермаркетів секонд-хенду на вагу, і всі перекинулися туди. Базари раптом спорожніли. Люди воліли купувати поношені речі з Європи, аніж нові — з Китаю. Це був добрий знак, тішилася Лєна. Місто відразу стало європейським. На кожному кроці висіли реклами «Одяг з Європи», «Дешевий одяг з Європи», «Стильний одяг з Європи». Європа заходила сюди непомітно, але впевнено. На вулицях Сан-Франциско все частіше траплялися люди, одягнені не так, як решта. Особливо багато поз’являлося шаликів на шиях, різнобарвних і яскравих. Лєнина шафа теж тріщала від шаликів, на гривню можна було придбати цілу колекцію, і вона скуповувала їх за ці гривні всюди, де могла. Іноді вдавалося два шалики купити, а два вкрасти. Лєна й на шию по два зав’язувала, казала, що так безпечніше почувається.

«Європейський» одяг, щоправда, немилосердно смердів хімікатами, якими задля дезінфекції обробляли завезений секонд-хенд, і всі люди смерділи цими хімікатами, і всі квартири, і все місто. Нічого страшного, казала Лєна, дезінфекція нам не зашкодить.

Старий центр сяк-так підрихтували, а базар, на якому колись торгувала своєю совістю місцева інтелігенція, став сувенірним. Інтелігенція повернулася туди, де їй, власне, й було місце, — в глибоке підпілля. До Сан-Франциско почали заїжджатися туристи, багато — з американського міста-побратима. Вдень вони прочісували сувенірний базар, а ввечері, наминаючи український борщ і сибірські пельмені в найдорожчому ресторані Сан-Франциско, казали: «А все-таки якась подібність є».

В університеті Лєна майже не з’являлася, і через це її відрахували з правом поновлення, якщо вона раптом знову візьметься за розум. Але за розум Лєна братися не думала.