Тому Лєна звернулася зі своїми кошмарами до знайомої лікарки.

Ця лікарка, Ольга Іванівна, взагалі-то спеціалізувалася на кишках, причому дитячих, але лікарі є лікарі, вони завжди порадять якісь таблетки. Ольга Іванівна була подругою Лєниної матері, працювала в дитячій поліклініці. Одягалася вона трохи шльондрувато, міні-спіднички, чорні ажурні колготки з блискітками, чоботи на височезних підборах, а оскільки Ольга Іванівна сама була високого зросту, то в чоботях завжди пригиналася, щоб протиснутися в двері.

Але їй така висота подобалась.

Так, казала Ольга Іванівна, менше чуєш, як земля під ногами смердить.

Лєна заходила до неї в кабінет і відразу лягала на дитяче ліжко поруч зі столом. На ньому Ольга Іванівна приймала своїх маленьких пацієнтів.

— Ну, що таке знову, Лєно?! — У поліклініці Ольга Іванівна носила білий халат, на два сантиметри коротший, ніж коротка спідниця. Можливо, вона ще сподівалася знайти собі доброго чоловіка. — Я не маю на тебе часу, — казала Ольга Іванівна, — ти бачила, скільки дітей із проносом у коридорі чекають?

— Ольго Іванівно, я божеволію, допоможіть мені! Ви ж лікар!

— Кошмари — це нормальна реакція психіки на стресову ситуацію. Ти не божеволієш.

— А якщо це симптом?

— У тебе дуже контрольована психіка. Ти боїшся втратити цей контроль, тому сняться кошмари, бо уві сні твій мозок нарешті виривається з-під нагляду і відпочиває.

— Ви якось дуже заплутано говорите, Ольго Іванівно. Дайте мені якісь таблетки!

— Я тобі тільки від проносу можу виписати.

— У мене немає проносу.

— От бачиш. А пронос, до речі, значно поширеніший симптом шизофренії, ніж неспокійні сни.

— Моя сусідка по кімнаті часто в туалеті сидить, вона диски метає, спортсменка.

— Харчується неправильно.

— А може, вона шизофренік, а я в неї набралась. Шизофренія передається?

— Лєно! У мене діти в коридорі обсираються!

Лєна поділилася з Ольгою Іванівною міркуваннями про те, якими бувають люди. Вона любила вигадувати класифікації, щоб світ навколо виглядав упорядкованішим.

— Є люди добрі й злі, дурні й розумні, щасливі й нещасні, самотні та щасливі, суб’єктивні ідеалісти й об’єктивні раціоналісти, націоналісти і комуністи…

Ольга Іванівна послухала це хвилин зо п’ять і сказала:

— Лєно, я тебе розчарую. Існують лише дві групи людей: ті, які нормально кожного дня ходять у туалет, і ті, що помруть від раку прямої кишки.

У неї, говорила пізніше Лєна, все було пов’язано з випорожненнями, і в чомусь Ольга Іванівна, без сумніву, мала рацію. Але все-таки людина живе не лише для того, щоб їсти і, перепрошую, срати. Мусить бути щось вище. І моя мета — знайти це вище. Швидше, ніж темрява поглине мене разом з усіма моїми прямими, товстими і дванадцятипалими кишками.

На четвертому курсі фізичного виховання Лєна запідозрила, що великі люди, якщо терміново не зробити кесарів розтин, ніколи з неї не полізуть. Вона не хотіла слави й успіху, хотіла просто кимось бути, кимось конкретним, не дуже великим, але й не малим, хотіла щось робити. Наразі Лєні світило пропрацювати до кінця життя вчителем фізкультури в загальноосвітній школі. А вона так не хотіла. По-перше, не дуже любила дітей, по-друге, ненавиділа бігати. А в поєднанні ці дві речі запросто могли би Лєну вбити. Знаєте, як це буває: ненависна робота, самотнє життя, сигарети-алкоголь, і ось ти вже на самому дні, через п’ять років — виразка шлунка, через десять — рак молочної залози. І все — нема людини. А Лєна ще не була готова перейти в інші форми існування.

Надихнув приклад Ольги Іванівни.

Ця жінка не чекала, коли їй на голову впаде манна небесна, сама собі манну організувала.

Робота в поліклініці була лише ширмою, так тільки, щоб мати право називатися лікарем і налагодити доступ до потенційних клієнтів. Насправді Ольга Іванівна займалася комп’ютерною діагностикою.

Вона винаймала крихітний кабінетик у центрі Сан-Франциско, там стояв великий комп’ютер, і з його допомогою Ольга Іванівна розводила людей на страшні гроші.

Лікарям люди не довіряють, ті себе давно дискредитували купленими дипломами, а от комп’ютерам довіряли всім серцем. Люди не зовсім розуміють, як ця унікальна машина нулів та одиниць працює, і тому багато хто переконаний, що комп’ютер усемогутній, має свій інтелект, що він може говорити, думати, бачити, — причому наскрізь. Комп’ютер знає, в чому твоя проблема. Він тебе врятує.

Ольга Іванівна проводила комп’ютерною мишкою по тілу пацієнта, комп’ютер видавав довге пронизливе «пі-і-і-і-і-і», і Ольга Іванівна вигукувала:

— Ну от! Тепер усе зрозуміло!

— Що зрозуміло? — шепотіли налякані пацієнти. — Лікарю, що в мене? Що він каже?

— У вас глисти!

— Глисти?

— Ну так. У вас глисти в печінці.

— У печінці? А таке буває?

— Вам пощастило, що не в серці.

— І в серці глисти бувають?!

— Бувають навіть у мозку.

— Божечки!

Теоретично Ольга Іванівна не зовсім дурила пацієнтів, бо глисти справді завжди є, про це вам кожен паразитолог скаже. Більшість просто не здогадується про їхнє тихе анаеробне існування всередині. Тому Ольга Іванівна навіть добрим ділом займалася. Пацієнти виводили глистів і думали, що тепер здорові. І дійсно такими ставали — справа лише у внутрішньому переконанні. Уся китайська медицина будується на схожому принципі. Треба лікувати людину, а не хворобу. Переконай безногого, що він має ноги, і безногий побіжить.

До Ольги Іванівни завжди стояли довгі черги. У чергах люди говорили між собою:

— У тебе де глисти знайшлися?

— У нирках. А в тебе?

— У легенях. Уявляєш собі? Я-то думаю, що коли глибоко вдихала, такий звук був, ніби там щось пищить. А то глисти! Яка тільки зараза до людини вчепиться!

Завдяки Ользі Іванівні в місті розпочалася справжня гельмінтна істерія. Люди натовпами атакували одну-єдину державну лабораторію, яка робила аналізи на наявність глистів, і тамтешні лаборанти валилися з ніг від утоми. Вони кричали жіночкам, котрі в сірникових коробочках кілограмами зносили сюди свій кал:

— Та нема у вас ніяких глистів! Що вони внадилися?!

— Це ви так кажете, що нема, а комп’ютер каже, що є! На комп’ютері все видно. Робіть аналізи! Вам за це держава гроші платить!

Аналізи показували, що глистів нема, і жіночки обурювалися:

— Безсовісні! Аналізи не можуть чесно зробити! Пишуть, що нічого нема, тільки аби відкараскатися.

Фармацевти, навпаки, блискавично зреагували на споживацький попит, і у вітринах аптек поз’являлися нові супердійові «німецькі» препарати, які вже після однієї пігулки вбивали в тобі все живе.

У місті почали відкривати сотні інших кабінетів комп’ютерної діагностики, адже успіх завжди плодить епігонів. Їх стало по кілька на одній вулиці, більше, ніж стоматологічних. Проте сама Ольга Іванівна несподівано перекинулася в іншу сферу діяльності. Без сумніву, надзвичайна жінка була. Вона вміла відчувати такі речі, як у казино, коли треба забирати виграш і тікати геть.

За одну ніч міліція заборонила «комп’ютерну діагностику», і багатьох навіть посадили за шахрайство. Але не Ольгу Іванівну. Вона, як невловимий месник, досі торує тернисті стежки вітчизняної медицини.

Мені треба щось подібне, сказала Лєна. Невинне, але прибуткове. Те, чого всі чекають і за що готові платити гроші. А гроші люди готові платити за щастя і за самі гроші. Так було, є і буде.

— Чим тобі не подобається бути вчителем фізкультури? — питала Василина, вона не схвалювала Лєниних амбіцій стати у маленькому світі великою людиною. — Вчитель фізкультури — гідна професія. Будеш дітей ганяти, привчати молоде покоління до спорту, здорову націю виховувати.