На позачергових зборах Дарвін сказав:

— Товариство, от що я хочу вам сказати. Ви пам’ятаєте книжковий магазин «Букініст», той, що в центрі?

Його, звичайно, всі пам’ятали, бо це був, власне кажучи, єдиний книжковий магазин у місті.

Дарвін вів далі:

— Я там походив недавно і знаєте, що побачив? Усуціль російські книжки. Українських — дві-три. Ну, може, п’ять. Це ганьба, а не книгарня. Пропаганда кацапства! Про яку свідомість можна говорити, коли діти читають свої перші книжки російською!

Слово «діти» подіяло, як міна. Товариство зашуміло.

«Хочеш переконати когось у своїй правоті, — писала потім Лєна, — скажи «діти», і книгарню в ім’я дітей не те що з лиця міста, з лиця землі зітруть. Каменя на камені не залишать».

Дарвін тріумфував:

— Це ще не все! Я хотів купити якусь книжку, де було б порушено національну тематику, зрозуміло, жодної не знайшов. Зате там був цей мерзенний опус якогось київського науковця, в якому великого українського поета Шевченка обізвано алкоголіком. Таких речей пропускати не можна. Це насмішка над національними святинями!

— Ура! — втішилася Лєна. — Їдемо до Києва говорити з науковцем! Я Василину візьму, вона як поговорить, то науковець буде горобців до кінця життя рахувати…

— Нащо нам здався науковець?! — заперечив Дарвін. — Він собі нехай пише, що хоче. Ми книгарню спалимо, яка таку ганьбу продає!

Книгарня — то книгарня.

Лєна почувалася трохи незручно, палити книжки — вчинок усе-таки аморальний, хоч би якою мовою їх було написано. Але зупинятися на півдорозі теж було пізно. Деколи доводиться жертвувати меншим заради більшого.

Хтось роздобув коктейль Молотова. Його треба було кинути у вітрину книгарні, і справу зроблено. Згорить — і сліду не залишиться. Лєна запропонувала напередодні увечері організувати читання поезії Тараса Шевченка, щоб набратися бойового духу, але ініціативу ніхто не підтримав. Шевченка всі ще зі школи недолюблювали.

Честь жбурнути вибухову суміш у вітрину книгарні випала Лєні. Бо вона була мужня і романтична. Василина сказала їй:

— Дурницями ти займаєшся, Лєно.

— Зараз, може, й дурницями, але це тільки перший крок. Далі ми будемо серйозно світ змінювати. Я завжди до цього прагнула. Це моя місія. Я хочу, щоб усі люди жили щасливо.

Василина стенула плечима, мовляв, тоді йди, пали свою книгарню, раз так, мені по барабану.

І Лєна пішла.

Четверта ранку — найкращий час для злочинів. Місто цілком порожнє, і всі сплять, навіть ті, що кричатимуть вранці: «Ми не спали всю ніч, не могли заснути».

Духовний лідер знову не прийшов, сказав, що мусить готуватися до важливого заліку.

Партизани підійшли до книгарні. Її вітрина світилася. У вітрині стояли книжки, багато книжок, усі такі новенькі, з яскравими обкладинками. «Замки Львівщини», «Золото Египта», «Большая иллюстрированная энциклопедия динозавров» — асортимент такий собі, швидше розважальний, але, з іншого боку, писала потім Лєна, книжка і розважати повинна, хіба не так?

— Слухай, Дарвіне, — шепнула вона своєму колезі зі зміни світу на краще. — А ти взагалі які книжки читати любиш?

— Для мене спорт у житті головне, — відповів Дарвін.

— Ти книжок не читаєш?

— Ну, прочитав кілька…

— Які саме?

— Та не пам’ятаю я, що ти причепилася?!

Лєну така відповідь насторожила.

— Дарвіне, а якби в цьому магазині не книжки російські продавались, а спортивне обладнання, там, не знаю, російські кросівки, наприклад…

— Кросівки зараз усі російські…

Лєна закричала:

— Е нє, дорогі, так діло не піде! Книжки російські, значить, палимо, а кросівки російські носимо. Що за подвійні стандарти! Чим книжки від кросівок відрізняються?! Чому ми не палимо магазини з кросівками? Я би дуже хотіла, я взагалі спорт не люблю…

— Кросівки, на відміну від книжок, не впливають на світогляд.

— А як на світогляд впливає історія динозаврів?!

— Віддай пляшку! — звелів Дарвін.

— Я не дозволю книгарню палити!

— Ми тебе виключимо з організації! З ганьбою!

— Та виключайте, ради Бога!

Лєна кинулася тікати подалі від книгарні. Коктейль Молотова заховала в гуртожитку собі під матрац. Подумала, що може ще колись знадобитися. Може, ще колись треба буде щось підірвати.

Наступного дня партизани-революціонери все одно спалили книгарню, без Лєни. На фасаді вугіллям нашкрябали «ОУН-УПА», і місцева організація з такою назвою змушена була доводити в міліції свою непричетність до інциденту. Книгарню зачинили на довготривалий ремонт.

Потім у такий самий спосіб було спалено місцеву православну церкву Московського патріархату, і священик, який там випадково ночував, бо після вечірньої служби забагато випив, ледве вибрався з пожежі живим.

На зборах Лєна більше не з’являлася і взагалі вирішила, що колективна діяльність не для неї, що вона за природою індивідуаліст і працюватиме самостійно.

Якраз тоді Лєна випадково познайомилася з одним ямайцем, який приїхав зі своєї Ямайки в Україну, щоб вивчати в університеті українську філологію. Вперше нога чорношкірого ступила на святі землі українського Сан-Франциско. Люди викручували собі шиї, коли ямаєць ішов до магазину по хліб. Діти, не соромлячись, показували на нього пальцем, а зовсім малі плакали від переляку і кричали: «Бабай!»

Ямаєць був справді чорним. Таким чорним-чорним. Він мав довгі чорні пальці й ніжно-рожеві долоні, ніс у нього був широкий, на півлиця, волосся закручене тонкими змійками, і він називав це дредами.

Ямаєць говорив дуже приблизною українською мовою, а Лєна — дуже приблизною англійською. Так вони, приблизно, спілкувалися.

Лєна казала:

— Ти справді такий black, що аж страшно. Це щоб уночі маскуватися?

Ямаєць — Ішіон або якось так — усміхався.

— Чого ти взагалі сюди приїхав, га?

— To study українська мова і література.

— Ну це зрозуміло, але WHY?

— Цікаво.

Ішіон багато розповідав про Ямайку, Лєна половину розуміла, половину дофантазовувала.

— Я народився на Ямайці, — говорив Ішіон. — Мої батьки, діди і прадіди ловили рибу. Але взагалі-то ми з Африки.

— Це все дуже цікаво, але мене мучить тільки одне питання. Скажи чесно, ну чого ти сюди приперся?

Слова «приперся» Ішіон не знав. Він, урешті, багато чого не розумів, і Лєну втішало, що є люди, які розуміють іще менше за неї.

На Ямайці, казав Ішіон, усі чоловіки ловеласи. Але вони не просто використовують жінок, а й служать їм. Жінки обожнюють ямайських чоловіків, і навіть коли ті їх залишають, жінки далі є щасливими. Ямайські чоловіки роблять ямайських жінок щасливими. Крім того, всі вони мають пістолети і деколи стріляють один в одного. Всі мріють виїхати до Америки, і деколи їм це вдається. Також усі співають пісні Боба Марлі, а дітей Боба Марлі, їх щось п’ятнадцятеро від різних жінок, уважають неофіційними принцами острова.

Із вдячності Лєна, як уміла, розказала Ішіону історію України й показала місцеві визначні пам’ятки. Палац польського князя, в якому тепер була казарма для новобранців, і бар «Золота рибка», в якому наливали найдешевше в місті пиво.

У «Золотій рибці» вони часто сиділи. Лєна пила пиво, а Ішіон випендрювався (цього слова він, звичайно, теж не знав) і замовляв коктейлі. Офіціантки ненавиділи Ішіона й щоразу казали йому одне і теж: