Чоловік, який викупив ділянку, що межувала з нашим будинком, їздив у золотому джипі, але не був ні лисим, ні товстим, а в його очах виблискували хитрі вогники. Ми впіймали його біля входу на будмайданчик. Микола говорив, а я стояла поруч, тримаючи Миколу за руку. Чоловік відповідав ввічливо.

— Будь ласка, не переживайте так, — сказав він. — Я не якийсь там позбавлений смаку «новий рускій», який думає тільки про бабло. Я чув про вітраж і усвідомлюю, що він унікальний. Я вирішив його врятувати. У мене вже всі папери від місцевої влади, потрібні для демонтажу, я чекаю тільки на згоду Києва, бо будинок вписаний в Загальноукраїнський реєстр історичних пам’яток. Коли ми отримаємо дозвіл, вітраж буде реставровано, а тоді розміщено в готелі, який я будую поруч. Там він уже завжди буде під охороною.

Микола аж до болю стиснув мої пальці.

— Це варварство! — крикнув він. — Вітраж вписаний у композицію конкретного будинку! Разом вони становлять органічну єдність. Забрати його звідти — це те саме, що вирвати у вас печінку! Звичайні люди не будуть мати доступу в готель. Спочатку ви нищите пам’ятку архітектури своїм безвідповідальним будівництвом, а потім хочете позбавити її художнього шедевру, спеціально для неї створеного.

Чоловік з розумінням покивав головою, дав нам по візитці — і поїхав геть у своєму золотому джипі.

Ця драма мала ще одну дію. Наприкінці серпня Микола був у Варшаві та дійшов до потрібних людей у міністерстві культури. На них подіяли аргументи про польську спадщину і погодилися фінансувати реставрацію будинку і вітража, який у цій ситуації категорично мав залишатися на своєму місці. Потрібна була тільки згода львівської влади. Ми намагалися її отримати — відповідальна за ці питання чиновниця спершу була у відпустці, а коли врешті-решт зустрілася з нами, то зразу ж після заплутаного вступу на тему процедур і документів розкричалася, що ми знаходимося в незалежній українській державі, яка сама дбає про свої пам’ятки, і що влада «козацького міста Львова» ніколи не допустить, щоби громадяни іншої держави втручалися в його внутрішні справи. А наші дії скидаються на державну зраду. Золотиста блискуча блузка щільно обтягувала її грушкоподібні груди і яблукоподібний живіт. Зі стіни кабінету на нас дивилися обкурені очі українського Будди — козака Мамая.

Микола тоді вже закінчував свою скульптуру-сюрприз, яка мала бути готова на вересень. Я від самого початку здогадувалася, що це буде. Врешті-решт, Львів не таке й велике місто, чутки до мене дійшли. Але на власні очі я побачила її тільки на церемонії відкриття.

Цього разу зібралася лише жменька людей, не було ні фанфар, ні оркестру, ні хору, а тільки гудіння жовтих маршруток, що сунули проспектом Свободи. І хоча на місці пам’ятника зі схованими в постаменті надмогильними плитами нині красувалася клумба з квітами, мені все ж пригадалася вереснева вистава багаторічної давності. Цього разу люди зібралися біля службового входу — коло тих сходів, якими Мама щодня ходила на роботу. Нову пам’ятну таблицю прикрашала синьо-жовта стрічка, яку перерізав мер міста, чоловік настільки низький на зріст, що йому довелося стати на спеціальну лавочку-підніжку. Коло нього вихитувалася монолітна туша нашої знайомої чиновниці з департаменту архітектури, цього разу — в облягаючій чорній вишиванці. Миколина дружина, яка стояла неподалік, становила з нею абсолютний контраст: висока, дрібнокоста, у світлій просторій сукні. На волоссі вона мала білу пов’язку — такі носили львівські студенти, що голодували на Майдані в дев’яностому році. Окрему групку становили студенти академії з сигаретами і кораловими браслетами; я стояла ледь віддалік. Прийшов і знайомий скульптор, що спеціалізувався на погруддях Кобзаря — неохайні сиві вуса, затуманені алкоголем очі. Він гримів у несправний мікрофон:

— Неосяжна культурна спадщина. Тернистий мученицький шлях. Розбудова нової України. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте.

Площа перед Оперою гула. Прямо на нас марширувала колона молодиків у сірих сорочках, які несли червоно-чорні прапори і співали щось войовниче. На їхніх грудях блищали металеві значки з літерами, схожими на свастику.[2] Я здригнулась і подумала, що вони прийшли опротестувати вшанування на стінах Національного театру опери та балету жінки, яка не була етнічною українкою. Проте марширувальники замовкли і зупинилися по правий бік таблиці — о Боже, вони прийшли вшанувати Маму.

Микола стояв по лівий бік, сам. З цієї нагоди він вдягнув урочисту попелясту сорочку без вишивки — його волосся своїм кольором все більше нагадувало саме цю барву. Микола імітував аристократичну байдужість: великий митець, якого ніхто не розуміє. Він не принизився до того, щоби дивитися на щось чи на когось, — споглядав невидиму за будинками далечінь.

А я весь час дивилася. На цілком непогану композицію плаского рельєфу, який, однак, виглядав як випуклий. І який висів страшенно низько. Який ніяк не пасував до оточення і прекрасно вписувався в страхітливі новочасні нарости, яких було повно на стінах міста. З таблиці мене міряла поглядом ще одна барбі мейд ін юкрейн, яка марно розкривала свій риб’ячий рот, щоб заспівати, — і цими вбитими разом із нею звуками вона мала закликати до боротьби натовп дрібних роботів з прапорами. Я дивилась на неї і дивилась. А тоді теж затуманила собі очі — але мистецькою імлою. За нею з’явився спершу вівтар XVIII століття роботи Себастьяна Фезінгера з барельєфом святої Маріанни — білої, алебастрової, примарної; потім з поверхні мінералу — яка, втім, ясно прозирала — виринула покрита ластовинням і небажаними волосками шкіра, подекуди шорстка на дотик, трохи аж наче велюр, деінде гладенька, як атлас. І тоді стали видимими подовгуваті нігті й очі з жовтуватими сонечками навколо зіниць. Ще я хотіла викликати в пам’яті голос, але мені це не вдалося: нічого, тільки гудіння нікудишнього міського транспорту. Таблиця була відлита з бронзи, а отже, через якийсь час вона позеленіє. Випереджаючи хід подій, зазначу, що так і сталося. А члени молодіжної націоналістичної організації, яка потім кілька разів змінила назву і форму, зобов’язалися запалювати під нею свічки. Першого листопада, першого січня і в липні — в річницю смерті Маріанни.

Тут пролунав іще інший гуркіт, і я з полегкістю подумала, що будівля театру почала (чого вже багато років усі боялися) западатися під землю, — та це всього лише на завершення урочистості заспівали якусь патріотичну пісню.

Потім були аплодисменти. Мер міста потиснув Миколі руку і, забравши лавочку, поїхав своїм чорним «вольво» до розташованої за кількасот метрів ратуші. Я дивилася, як Микола представляє чиновницю з питань архітектури своїй дружині та як вони втрьох бесідують. Надивившись, почала поволі йти в бік дому.

Микола наздогнав мене на рівні Етнографічного музею.

— Я буду чекати тебе о восьмій під каплицею Боїмів, — шепнув мені на вухо. Взагалі-то він міг би говорити і вголос: усі однаково про все знали. З безпечної відстані мені махав просторий рукав його дружини, а сама вона усміхалася до мене: кістлява, фальшива.

Я не пішла до Боїмів, залишилася сама. Спершу я хотіла поїздити по колу якимось трамваєм, але занадто боялася контролерів, тому вибралася поблукати містом. Погулянка, Личаківський цвинтар, потім — Високий замок. Коли стемніло, я лежала на вогких лугах Кайзервальду, мене кусали мурахи й комарі. Тим часом мене шукали всюди: у Катедрі, у Миколи, а також за різними телефонними номерами з моєї телефонної книжки. До будівельного майданчика я добралася близько пів на сьому, безхмарного сонячного ранку — такого свіжого, ніби він розливався над кипарисами середземноморського курорту, а не над старим і замученим історією містом. Я на кілька хвилин розминулася зі «швидкою» — та забрала Абу, в якої вночі стався інсульт.

Майдан

«Це тісний запах, — думала я, — якщо запах можна описати цим словом»; його солодкість була відразлива і зайва, на межі розкладу, він наштовхував на думку про ящик напівзігнилих яблук, може, не так зігнилих, як скислих, таких, які багато місяців пролежали в підвалі. А я ж багато днів плакала, не очима, а носом, з мого носа витікала якась соромітна рідина, яку я ніяк не могла зупинити, і ще я не відчувала запахів — ні сигарет, ні улюблених парфумів, — хоч я всього лише наковталася газу на Грушевського, тоді як у того хлопця під ногами розірвалася світлошумова граната і знищила його очі.

2

Ідеться про один із символів УНСО —