— Ти брешеш! — Віоланта озирнулася, мов зацькована тварина, але побачила тільки власне відображення в дзеркалі поряд зі Свистуновим.

— Невже? Твої люди знають про це краще. Я не всіх їх убив. Такі юнаки, як вони, стають видатними солдатами, бо вважають себе за безсмертних. — Він ступив один крок до Мо. — Сойко, я насилу міг дочекатися миті, коли знову побачу тебе. «Пошліть мене вперед, — просив я Змієголова. — Щоб я зловив вам птаха, що випурхнув у мене. Я підкрадуся до нього, мов кіт, потаємними шляхами, поки він ще виглядатиме вас».

Мо не слухав його. Він читав думки Вогнерукого у своєму серці. «Сойко, тепер!» — шепотіли вони, і коли до ніг солдата праворуч від нього підповзла вогненна змія, він ударом ліктя в груди відкинув його назад. Вогонь поширювався знизу. Вогненні омахи вчепилися за одяг їхньої сторожі. З криком солдати метнулися назад, а тим часом вогненне коло захистило обох в’язнів. Двоє солдатів підняли арбалети, але Свистун схопив їх за руки. Він знав: його пан не простить йому, якщо він доставить йому мертвого Сойку. Його обличчя побіліло з люті. А Орфей сміявся:

— Просто разюче! Ще б пак! — Він підступив до вогню і приглядався до полум’я так докладно, наче хотів з’ясувати, яким словом Вогнерукий викликає його. А потім вилупив очі на самого Вогнерукого. — Ти, може, й міг би сам-один урятувати палітурника, — заговорив Орфей оксамитовим голоском, — але, собі на лихо, ти зробив мене своїм ворогом. Яка помилка! Я не прийшов зі Свистуном, я тепер служу його панові. Він ще чекає ночі, перше ніж засвідчить свою повагу Сойці, і вислав мене наперед, щоб я все приготував для його прибуття. І до цих готувань належить і сумне завдання остаточно послати Смерті Вогнерукого.

Жаль у його голосі видавався майже щирим, і Мо згадав про день у бібліотеці Елінор, коли Орфей із Мортолою торгувався за життя Вогнерукого.

— Годі теревенів! Чотириокий, прибери його з дороги! — нетерпляче гукнув Свистун, тимчасом як його люди й далі зривали з себе охоплений полум’ям одяг. — Я хочу нарешті схопити Сойку!

— Так-так, ти скоро отримаєш його! — роздратовано відповів Орфей. — Але спершу я хочу свою частку!

Він підійшов так близько до вогню, що його відблиски зачервонили йому бліде обличчя.

— Кому ти віддав книжку Феноліо? — запитав він Вогнерукого крізь полум’я. — Йому? — він кивнув у бік Мо.

— Можливо, — відповів Вогнерукий і засміявся.

Орфей закусив собі губи, мов дитина, яка мусить стримувати сльози.

— Так, смійся! — проказав він ображеним голосом. — Глузуй із мене! Але ти скоро покаєшся за те, що заподіяв мені!

— Як? — запитав Вогнерукий так незворушно, наче не було солдатів, що й досі націляли на нього арбалети. — Як ти можеш злякати чоловіка, що одного разу вже помер?

Тепер уже засміявся Орфей, і Мо хотів мати меч, дарма що відчував, що зброя йому не допоможе.

— Свистуне, що тут робить цей чоловік? Відколи він служить моєму ба… — Віоланті відмовив голос, коли Орфеєва тінь заворушилася, мов звір, що прокинувся.

З тієї тіні почала виростати постать, сапаючи, мов великий собака. В чорної постаті, що пульсувала й розмивалася, годі було добачити обличчя, видніли тільки очі, тупі та люті. Мо відчував страх Вогнерукого, і вогонь присів, немов чорна постать забила йому дух.

— Звісно, тобі не треба розповідати, що таке жах, — лунав далі оксамитний Орфеїв голосочок. — Шпільмани кажуть, що це небіжчики, яких білі жінки відсилають, бо не можуть змити з їхніх душ темних плям. Тож і прирікають їх на те, що вони, безтілесні, блукають, гнані власною пітьмою, у світі, що вже не є їхнім, аж поки зрештою розчиняються, пожерті повітрям, яким вони не здатні дихати, спалені сонцем, від якого вже ніяке тіло не захищає їх.

Орфей відступив на крок.

— Схопи його! — наказав він тіні. — Хапай його, мій сміливий пес. Схопи Вогнерукого, бо він розбив мені серце!

Мо підійшов до Вогнерукого, але той відштовхнув його.

— Сойко, геть! — крикнув він. — Це страшніше за смерть! — Вогонь навколо нього вмер, і жах, тяжко дихаючи, переступив коло з сажі. Вогнерукий не ухилився від нього. Він просто стояв, коли безформні руки обхопили його, і згас. Як полум’я.

Мо, коли впав Вогнерукий, почувався так, наче його серце зупинилося. А жах нахилився й нюшив, мов розчарований пес, нерухоме тіло Вогнерукого, і Мо пригадав, що колись розповідав йому Батист: жахи цікавляться тільки живою плоттю і уникають мертвих, бо бояться через них знову опинитися в царстві, з якого визволилися на короткий час.

— Ох, що це? — скрикнув Орфей, мов розчарована дитина. — Як це так швидко сталося? Я хотів трохи довше подивитися на його смерть!

— Схопіть Сойку! — почув Мо наказ Свистуна. — Ну, мерщій!

Проте його солдати прикипіли очима до жаха. Той обернувся і спрямував свої тьмяні очі на Мо.

— Орфею! Гукни його назад! — уривчастим голосом звелів Свистун. — Таж Сойка нам ще потрібний!

Жах застогнав, наче його вуста шукали слів, — якщо він мав вуста. На мить Мо здалося, ніби він упізнав обличчя на чорному тлі. Злоба просочувалася йому крізь шкіру і вкривала серце, мов пліснява. Ноги в Мо підточилися, він відчайдушно намагався вхопити повітря. Так, Вогнерукий мав слушність, це гірше за смерть.

— Назад, собако! — Жах застиг, почувши Орфеїв голос. — Він тобі дістанеться потім.

Мо став навколішки коло нерухомого тіла Вогнерукого. Йому хотілося лягти поряд із товаришем, перестати дихати, як і він, припинити відчувати, але солдати підвели його і зв’язали руки. Мо майже нічого не відчував. Він насилу міг дихати.

Коли Свистун підійшов ближче, Мо бачив його наче в тумані.

— Десь у цьому замку має бути подвір’я з пташиними клітками. Запхайте його в одну з них. — Свистун ударив Мо ліктем у живіт, але він відчував тільки те, що знову може дихати, коли жах злився з Орфеєвою тінню.

— Стій! Сойка й досі мій в’язень! — загородила Віоланта шлях солдатам, коли вони повели з собою Мо.

Але Свистун брутально відтягнув її вбік.

— Він ніколи не був вашим в’язнем, — сказав він. — Невже, по-вашому, ваш батько — дурень?

— Відведи її в кімнату! — наказав він одному з солдатів. — А Вогнерукого киньте перед кліткою, в якій замкнете Сойку. Зрештою, не можна розлучати тінь зі своїм господарем, правда?

Перед дверима лежав ще один з Віолантиних солдатів, на юному обличчі застиг переляк перед лицем смерті. Юні солдати лежали всюди. Озерний замок належав Змієголову, а разом з ним і Сойка. Отже, отак закінчилася пісня.

«Що за страхітливий кінець! — Мо здалося, ніби він чує голос Меґі. — Мо, я не хочу цієї книжки. Ти не маєш якоїсь іншої?»

Запізно?

— Щодо мене, — заперечив кріт, — я не можу тепер просто піти спати і ні до чого не братися, хоча не знаю, до чого треба братися.

Озеро. Реза, побачивши коло підніжжя схилу, як полискує вода між деревами, хотіла побігти, але Здоровань потягнув її назад і мовчки показав на намети, які вкривали берег. Чорний намет міг належати тільки одному чоловікові, і Реза прихилилася до одного з дерев, що росли на крутосхилі, і відчула, як сила покинула її. Вона прийшла запізно. Змієголов виявився швидший. Що тепер?

Реза глянула на замок, що лежав серед озера, мов чорний плід, який хотів зірвати собі Змієголов. Похмурі мури видавалися грізними й недосяжними. Чи Мо там? Яке це має значення? Змієголов теж тут. А міст, що веде через озеро до замку, охороняє з десяток солдатів. Резо, що діяти?

— Через міст ми не перейдемо, тут годі сумніватися, — шепнув їй Здоровань. — Я піду роздивлюся. Почекай тут. Може, де-небудь є човен.

Але Реза прийшла не на те, щоб чекати. Знаходити шлях на крутому березі було важко, а всюди між деревами стояли солдати, проте дивилися на замок. Здоровань повів її далі від наметів, на східний берег озера, де дерева підступали до самої води. Може, коли споночіє, спробувати переплисти озеро? Але ж вода крижана, нестерпна, і існують похмурі перекази про це озеро та про істот, які живуть у ньому. Резина рука, поки вона йшла за Здорованем, намацувала дитину. Їй здавалося, ніби дитина заховалася глибоко всередині неї.