— Скажи Принцові, що я йду до нього.

Батист кивнув головою. Коли він обернувся, повз нього пропхалася Деспіна. Її личко теж було стривожене. Діти одразу відчувають, коли щось негаразд. Вони вже звикли вгадувати те, про що мовчать дорослі.

— Ходи сюди! — підкликав Феноліо її до себе, а Розенкварц тим часом махав кленовим листком над щойно написаними словами. Феноліо взяв Деспіну на коліна й погладив біляві коси. Дитина… Він прощав своїм лихим героям багато, але, відколи Свистун став ловити дітей, хотів приписати йому кінець, і то кривавий. Якби ж він уже написав його! Але з цим треба зачекати, так само як і з піснею про Сойку. Куди ж подітися з дітьми? Думай, Феноліо, думай!

Він розпачливо потер собі зморшкувате чоло. Господи, не диво, що від думок утворюються такі глибокі борозни на обличчі.

— Розенкварце! — звернувся він до скляного чоловічка. — Приведи Меґі. Скажи їй, вона повинна прочитати те, що я написав, навіть якщо воно не зовсім готове! Цього має вистачити!

Скляний чоловічок помчав так швидко, що перекинув вино, яке приніс Батист, і ковдра Феноліо немов підплила кров’ю. Книжка! Він стурбовано витяг її з-під мокрої ковдри. «Чорнильне серце». Назва й досі подобалася йому. Що станеться, якщо сторінки змокріють? Може, тоді загниє увесь його світ? Але папір був сухий. Намочився тільки ріжок палітурки, і Феноліо протер його рукавом.

— Що це? — Деспіна взяла книжку з його рук. Ну звичайно! Хіба вона бачила коли-небудь книжку? Адже вона не виросла в замку чи в домі заможного купця.

— Це річ, у якій зберігається оповідка, — пояснив Феноліо.

Він почув, як Страшидло скликає дітей, почув збуджені голоси жінок, перший плач. Деспіна занепокоєно прислухалася, а потім знову стала роздивлятися книжку.

— Оповідка? — перепитала вона, гортаючи сторінки й немов сподіваючись, що звідти вискочать слова. — Яка? Ти вже розповідав її нам?

— Цю — ні. — Феноліо лагідно забрав книжку в дівчинки й поглянув на розгорнуту сторінку. На нього дивилися його власні слова, написані так давно, що здавалися чужими.

— А що це за оповідка? Ти розкажеш мені?

Феноліо дивився на свої давні слова, написані рукою того Феноліо, яким він уже не був, Феноліо, чиє серце було набагато молодшим, набагато безтурботнішим — і не таким марнославним, як, напевне, додала б синьйора Лоредан: «На північ від Омбри трапляються великі дива. Навряд чи хто з її жителів бачив їх, проте шпільмани співали про них пісень, і коли селяни на кілька неоціненних митей прагнули відволіктися від тяжкої праці на полях, вони уявляли собі, ніби стоять на березі озера, про яке існувала чутка, ніби велетням воно править за дзеркало, і їм увижалося, як із води випливають русалки, які начебто жили там, і беруть їх до своїх замків із перлів та перламутру. Коли піт зрошував селянам чоло, вони тихо співали пісень, які розповідали їм про засніжені гори та гнізда, що їх збудували собі люди на величезному дереві, коли велетні почали викрадати їхніх дітей».

Гнізда… величезне дерево… викрадати їхніх дітей… Господи, це воно!

Феноліо схопив Яшму й посадив Деспіні на плече.

— Яшма відведе тебе до матері, — сказав він, перше ніж скляний чоловічок видерся на нього. — Мені треба до Принца.

«Феноліо, синьйора Лоредан мала слушність, — думав він, квапливо пробираючись поміж наляканих дітей, заплаканих матерів, безпорадних розбійників. — Ти дурнуватий старигань, чий мозок, затуманений вином, не пам’ятає навіть власного сюжету! Мабуть, Орфей уже знає більше про твій світ, ніж ти».

Проте його марнославне Я, що містилося десь між чолом і грудьми, одразу ж і заперечило. «Феноліо, як ти міг пам’ятати про це все? — шепотів він. — Там просто надто розгалужений сюжет! Багатство твоєї уяви невичерпне».

Так-так, він марнославний старигань. Феноліо визнавав це. Проте мав усі підстави бути марнославним.

Облудний помічник

Не знаємо, що вже пішли назавше,

Жартуючи, ми двері зачинили;

Та засуває доля засув, не чекавши,

І нас в глуху мовчанку опустила.

Мортола сиділа на отруйному тисі, серед хвої, майже такої ж чорної, як її пір’я. Їй боліло ліве крило. М’ясисті пальці Орфеєвого служника мало не зламали його, і тільки дзьоб урятував її. Вона до крові роздзьобала йому огидний ніс, але й сама не знала, як спромоглася випурхнути з намету. Відтоді Мортола могла літати тільки на невеличкі відстані, але ще гіршим було те, що вона вже не могла струсити з себе пташку, хоча давно не ковтала ніяких зерен. Коли вона востаннє була людиною? Два дні чи три? Сорока вже не рахувала днів, а думала тільки про жуків і хробаків (о м’ясисті біленькі хробачки!), про зиму та вітер і бліх у своєму пір’ї.

Останнім, кого вона бачила як людина, був Хапало. Так, він зробить усе, що вона нашепотіла йому, і нападе на Змієголова ще в лісі, але замість подякувати за добру пораду він назвав її клятою відьмою і спробував схопити, щоб його люди могли вбити її. Вона вкусила його за руку, а на решту так зашипіла, що вони відсахнулися, потім у чагарнику знову ковтнула зерна, щоб полетіти до Орфея, і то тільки на те, щоб його слуга мало не зламав їй крило. Виклюй йому очі! Виклюй їм усім! Учепися пазурами в їхні тупі обличчя!

Мортола жалібно зойкнула, і розбійники подивились угору, неначе вона віщувала їм смерть. Вони не знали, що ця сорока — ота стара жінка, яку кілька днів тому вони намагалися вбити. Вони не розуміли нічого. Що без її допомоги вони робитимуть із книжкою, раптом вона потрапить до їхніх брудних рук? Розбишаки не менш дурні, ніж ті білі хробачки, яких вона визбирує на землі. Невже вони думають, що треба тільки струснути книжку або вдарити по її гнилих сторінках, щоб з неї посипалося золото, яке вона пообіцяла їм? Ні. Мабуть, не думають нічого, ховаючись отут поміж деревами й чекаючи, поки споночіє, щоб прокрастися на стежку, якою має їхати чорна карета. Ще кілька годин — і вони збираються напасти на Змія, але що вони коять? Дудлять горілку, вкрадену в якогось вугляра, мріють про майбутнє багатство й нахваляються, що вб’ють спершу Змія, а потім і Сойку. «А як із трьома словами? — хотіла прострекотати їм сорока. — Хто з вас дурноверхих може писати в книжці з чистими сторінками?»

Але принаймні Хапало, здається, думав про це.

— А коли здобудемо книжку, — міркував він під тисом, — тоді зловимо Сойку і примусимо його написати три слова, і коли Змієголов здохне, а ми купатимемось у золоті, вб’ємо й Сойку, бо мені страшенно нестерпно слухати всіх отих дурнуватих пісень про нього.

— Так, у майбутньому вони мають співати про нас, — патякав Ґекон, запихаючи в дзьоб вороні, що сиділа на його плечі, шматочок хліба, намочений у горілці. Тільки ця ворона й поглядала вряди-годи на Мортолу. — Про нас піде більша слава, ніж про них усіх! Ми станемо славетніші за Сойку, славетніші за Чорного Принца, славетніші за Рудого Лиса і його паліїв. Славетніші за… як там звали його колишнього пана?

— Каприкорн.

Це ім’я штрикнуло Мортолі в серце, мов гаряча голка, і від туги за сином нею аж тіпнуло на гілці, вона затрусилася. Бодай би ще раз побачити його обличчя, ще раз насипати йому їсти, підстригти білявого чуба…

Мортола знову пронизливо скрикнула, і її біль та ненависть луною покотились по темній долині, де розбійники хотіли напасти на володаря Сутінкового замку.

Її син. Син. Її дивовижний жорстокий син. Мортола скубнула собі пір’їни на грудях, наче могла таким чином погамувати біль свого серця.

Мертвий. Утрачений. А його вбивця грає роль шляхетного розбійника, і його оспіває тупа потолоч, що давніше тремтіла перед її сином! Сорочка того розбишаки була тоді така червона, що життя майже вибігло з нього, але мала відьма врятувала його. Може, вона й тепер де-небудь знову щось шепоче? Я їм обом роздзьобаю обличчя, і то так, що та зрадлива служниця вже не пізнає їх… Реза… Вона, Мортоло, бачила тебе, але що вона може вдіяти? Він пішов сам, а вона грає у гру, в яку грають усі жінки в цьому світі: чекає… Гусінь!