— Чому ваш дід жив у такому далекому закутку?

— Бо йому набридли люди. Що тут дивного? — Віоланта й далі дивилася такими зачарованими очима, наче не могла повірити, що її очі нарешті бачать замок, який досі вона знала тільки з розповідей. Дуже часто ми тужимо за тим, про що нам спершу розповідають слова або малюнки.

— Материні кімнати містяться в лівій башті. Коли дід почав будувати замок, тут ще ходили велетні. — Віолантин голос звучав так, наче вона розмовляла уві сні. — Це озеро тоді було єдиним місцем за межами міста, де можна було бути в безпеці від них, бо навіть вони не могли перейти його. Але вони полюбляли спостерігати у воді своє відображення, тому це озеро називали ще Дзеркалом Велетнів. Моя мати боялася велетнів. Вона ховалася під ліжком, коли чула їхні кроки, проте завжди запитувала себе, які вони були б заввишки, якби стояли не на далекому березі, а просто перед нею. Якось, коли їй було років п’ять, на березі з'явився велет із дитиною, вона хотіла бігти до них, але нянька зловила її ще на початку мосту, а мій дід, щоб покарати її, замкнув на три дні і ночі в тій башті. — Віоланта показала на одну з башт, що, мов голка, здіймалася поміж решти башт. — Ця башта була єдиною частиною замку, про яку мати розповідала не дуже охоче. Там на стінах є картини жахів і озерних страхіть, вовків і змій, розбійників, убитих подорожніх… Мій дід звелів намалювати ті картини, щоб показати доньці, який небезпечний світ по той бік озера. Велетні часто забирали людей як іграшки. Надто дітей. Ти чув про це?

— Я читав про це, — відповів Мо.

Щастя у Віолантиному голосі зворушило його, і він не вперше запитував себе, як могло статися, що та сама книжка, яка так багато розповіла йому про вогненних ельфів і велетнів, так мало сповістила про доньку Змієголова. Для Феноліо Віоланта була тільки однією з побічних постатей, бридка, нещаслива дівчинка, не більше. Можливо, від неї можна чогось навчитися. Малі ролі люди можуть перетворювати на великі, якщо грають їх по-своєму.

Віоланта, здається, забула, що він стоїть поряд. Вона, здається, забула все, навіть те, що приїхала сюди вбити батька. Вона з такою тугою дивилася на замок, наче сподівалася наступної миті побачити над зубцями матір. Але зрештою круто обернулася.

— Четверо з вас лишиться коло сторожових башт! — наказала вона солдатам. — Решта поїде зі мною. Але їдьте повільно, я не хочу, щоб цокіт копит ваших коней привабив риб. Мати розповідала, що вони вже десятки людей похапали з мосту.

Солдати занепокоєно загомоніли. Вони були ще майже дітьми.

Але Віоланта не зважала на них. Вона підібгала сукню, чорну, як і все, що Мо бачив на ній, і Бріана допомогла їй сісти верхи.

— Ось побачите, — проказала вона, — я знаю цей замок краще, ніж якби жила в ньому. Я простудіювала всі книжки, які існують про нього. Я знаю всі його закутки і всі таємниці.

— Ваш батько був коли-небудь тут? — запитав Вогнерукий, тільки-но Мо подумав про це.

— Лише раз, — відповіла Віоланта, взявшись за вузду й не дивлячись на Вогнерукого. — Коли сватав мою матір. Давно те було. Але, думаю, він безперечно згадає, що цей замок неприступний.

Віоланта повернула коня.

— Їдьмо, Бріано, — мовила вона й під'їхала до мосту. Але кінь злякався, побачивши кам'яний шлях над водою.

Вогнерукий мовчки підвів свого коня до Віоланти, взяв вузду з її рук і повів її коня вслід за своїм на міст. Солдати пішли за ними, над водою відлунював цокіт копит.

Мо останній виїхав на міст. Йому раптом здалося, ніби увесь світ складається з води. Туман огортав обличчя, і замок розпливався над озером, мов похмурий сон: башти, зубці, містки, криті галереї, глухий мур, пошарпаний вітрами і хвилями. Міст видавався безкінечним, а брама, до якої він вів, недосяжною, але зрештою брама почала збільшуватися з кожним цоканням копит його коня. Башти і мури заповнили небо, мов грізна пісня, і Мо побачив, як під водою повзуть темні тіні, наче сторожові пси, що зачули їхнє наближення.

«Який той замок? — чулося йому, як запитує Меґі. — Розкажи!»

Що відповів би він їй? Мо поглянув на башти, такі незліченні, ніби щороку з’являлися нові, на лабіринт галерей та містків і кам’яного грифа над брамою. «Меґі, він не схожий на щасливий кінець, — чулося йому, як він відповідає доньці. — Він видається місцем, звідки немає вороття».

Роль жінки

Яка для мене книжка?

У кронах вітер шарудить, гортає,

І знаю я, які слова читає,

Тож інколи повторюю їх тихо.

І смерть, зривавши очі, наче квіти,

Моїх очей ніде не може стріти.

Чоловічий одяг. Реза вкрала його у сонного Страшидла — штани і довгу теплу сорочку. Мабуть, то було все його майно. Мало хто з розбійників мав більше речей, ніж надягав на себе, але в наступні кілька днів одяг їй буде потрібніший, ніж Страшидлу.

Чорнильний світ колись давно вже змусив Резу надягти чоловічий одяг, і тепер вона одразу пригадала, як надягала грубі штани, і то так виразно, наче це діялося тільки вчора. Пригадала, скільки разів порізала собі шкіру на голові, коли ножем обтинала коси, і як боліло їй горло внаслідок постійних намагань надати голосові нижчого звучання. Цього разу вона тільки підбере коси і, можливо, їй не доведеться вдавати чоловіка, але штани набагато зручніші за сукню на стежках у дикій місцевості, а їй доведеться ходити такими стежками, якщо вона хоче йти слідом за Мо.

— Пообіцяй мені! — казав він і ще ніколи не просив її так наполегливо. — Пообіцяй, що ви заховаєтесь, будете байдужі до того, що відбувається, байдужі до того, що почуєте. А якщо нічого не вдасться, — що за вправна заміна слів: якщо я загину! — тоді Меґі повинна спробувати зачитати вас назад.

Назад? Куди? В дім Елінор, де кожен закуток нагадує про нього, а в садку стоїть його майстерня? Не кажучи вже про те, що Елінор тепер теж по цей бік літер. Але Мо не знає ані цього, ані того, що Орфеєві слова вже згоріли.

Ні. Без нього ніякого повернення. Раптом Мо загине в Чорнильному світі, вона теж помре в ньому, сподіваючись, що білі жінки приведуть її в те саме місце, що і його.

«Похмурі думки, Резо», — думала вона й поклала руку на живіт. Минуло вже багато літ, як там виростала Меґі, але пальці Рези й досі пам’ятали, скільки днів вона марно водила рукою по лону, і ту мить, коли раптом відчула в себе під шкірою маленьке тілечко. То була неповторна мить, і Реза не могла дочекатися, коли знову відчує, як невеличкі ніжки б’ють її зсередини по ребрах, а дитина в її лоні крутиться й потягується. Чекати, мабуть, уже недовго. Якби ж вона не боялася так за життя її батька.

— Ходімо. Пошукаймо його й застережімо від сороки та Хапала! — шепотіла Реза своїй ненародженій дитині. — Ми дуже довго тільки дивилися. Відтепер ми теж братимемо участь у грі, дарма що Феноліо не написав нам ніякої ролі.

Тільки Роксана знала, що задумала Реза, більше ніхто. Ані Елінор, ані Меґі. Обидві вони захотіли б піти разом з нею. Але вона мусить іти сама, хоча Меґі знову розсердиться на неї. Донька ще й досі не пробачила їй візиту до Орфея і ніч на цвинтарі. Меґі прощала нелегко, коли йшлося про батька. Тільки йому вона прощала завжди.

З-під ковдри Реза витягла книжку Феноліо. Вона попросила Батиста пошити для книжки шкіряну торбу, звісно, не сказавши йому, що він сам, напевне, народився на її сторінках.

— Дуже дивна книжка, — дивувався він. — Який писар понаписував такі огидні літери? І що це за палітурка? Що, в палітурника шкіра скінчилася?

Реза не знала, що сказав би Вогнерукий про її наміри. Її й досі зворушувало, що він довірив книжку саме їй. Але тепер вона мусить діяти так, як вважає за слушне.

Реза глянула на доньку. Меґі спала поряд із Фаридом, але трохи далі, на відстані, мабуть, метра, спав і Дорія, повернувшись обличчям до дівчини. Колишній Орфеїв скляний чоловічок лежав поряд із ним, юнак прикрив його рукою, мов ковдрою. Якою ще юною видавалася Меґі уві сні! Реза мало не нахилилася, щоб погладити їй коси на чолі. Їй завжди було тяжко думати про всі довгі роки, проведені далеко від неї, страшенно тяжко! Резо, поквапся! Надворі вже розвидняється. Скоро всі прокинуться й не пустять тебе.