— А ти досить тямущий, щоб не обіцяти того, чого не зможеш виконати. Що ж, я ще повернуся до інших твоїх обіцянок і дам тобі нагоду запитати Сойку про вкрадену в тебе книжку.

— Дякую вам, ласкавий пане! — схилив голову Орфей. Ох, усе йде гаразд. Якнайкраще!..

— Високосте! — Миршавець збіг униз східцями трону. Його голос скидався на качиний крякіт, і Орфей уявив собі, як замість вепра або єдинорога вулицями Омбри пронесуть як мисливський трофей самого Миршавця з закривавленою й запорошеною сріблистою перукою. Але порівняно з єдинорогом це видовище геть жалюгідне.

Орфей швидко перезирнувся зі Змієголовом, і на одну мить йому здалося, ніби вони бачать ту саму картину.

— Вам треба тепер спочити, — проказав Миршавець із вочевидь перебільшеною турботою в голосі. — Ви були в довгій подорожі, а тепер на вас чекає ще одна.

— Спочити? Як я можу спочити після того, як ти і Свистун випустили чоловіка, що перетворив мене на шматок гнилого м’яса? Моя шкіра горить вогнем. Мої кістки мов крижані. Очі печуть мені так, ніби кожен промінчик світла штрикає туди голкою. Я спочину тільки тоді, коли клята книжка вже не отруюватиме мене, а той, хто оправив її, сконає. Щоночі, свояче, я малюю в уяві його муки, — запитай про це свою сестру, — щоночі я не можу заснути, ходжу та уявляю собі, як він скімлить, кричить і благає про швидку смерть, але я наготую йому стільки мук, скільки сторінок у тій убивчій книжці. Він проклинатиме її частіше, ніж я, і збагне дуже скоро, що спідниця моєї доньки анітрохи не захищає від Змієголова!

Срібного князя знову струснув хрипкий кашель, і на мить розпухлі долоні вчепилися в Орфеєву руку. Їхня плоть була біла, мов дохла риба. «Мабуть, і смердить так само, — подумав Орфей. — А проте він і досі господар сюжету».

— Діду! — хлопчик так раптово виринув з пітьми, наче весь час стояв у тіні. На його коротеньких ручках височів стос книжок.

— Якопо! — Змієголов обернувся так несподівано, що онук мов прикипів до підлоги. — Як часто тобі треба казати, що навіть принц не заходить до тронної зали, не доповівши через слуг про свій прихід?

— Я був тут раніше, ніж ви! — Якопо задер підборіддя і притис книжки до грудей, наче вони могли захистити від дідового гніву. — Я часто читаю тут, за статуєю свого прапрадіда. — Малий показав на статую дуже огрядного чоловіка, що стояла між колонами.

— У пітьмі?

— Людина бачить картини, що їх слова малюють їй у голові, краще в пітьмі. Крім того, Ворон дав мені оце. — Хлопчик простяг руку й подав дідові кілька полінець.

Змієголов зморщив чоло й нахилився до онука:

— Поки я тут, не читай у тронній залі. Навіть голову у двері не пхай. Сиди у своїй кімнаті, або я звелю замкнути тебе, як Туліо, з собаками, зрозумів? Присягаюся гербом свого дому, ти дедалі більше стаєш схожий на свого батька. Може, ти бодай волосся собі обріжеш?

Якопо витримував погляд почервонілих очей навдивовижу довго, але зрештою опустив голову, мовчки обернувся й пішов, і далі притискаючи книжки до грудей, мов щит.

— Він і справді дедалі більше скидається на Козимо! — підтвердив Миршавець. — Але зарозумілість у нього від матері.

— Ні, він має її від мене, — заявив Змієголов. — Дуже практична риса, якщо він сяде коли-небудь на трон.

Миршавець занепокоєно подивився вслід Якопо. Натомість Змієголов ударив його набряклим кулаком у груди.

— Збери своїх людей! — наказав він. — Я маю роботу.

— Роботу? — занепокоєно звів брови Миршавець. Вони, як і перука, були присипані сріблом.

— Так. Задля різноманітності ловитимеш тепер не єдинорога, а дітей. Чи ти хочеш, щоб Чорному Принцові минулося безкарно, що він сховав у лісі омбрійських дітлахів, поки ти зі Свистуном дозволили моїй доньці обкрутити вас навколо пальця?

Ображений Миршавець скривив бліді вуста:

— Ми, дорогий свояче, готувалися до вашого приїзду і спробували знову зловити Сойку…

— І тут вам не дуже пощастило! — брутально урвав його Змієголов. — На щастя, моя донька сповістила, де можна знайти його, і, поки я знову зловлю птаха, якого ви так великодушно випустили, приведи мені дітей, — разом із тим кидієм ножів, що називає себе принцом, щоб він бачив, як я здираю шкуру з Сойки. А його власна шкура, боюся, надто чорна для пергаменту, тож для нього треба вигадати щось інше. На щастя, я украй винахідливий. А втім, і про тебе таке кажуть, еге ж?

Миршавець почервонів, вочевидь підлещений, хоча перспектива ловити дітей у лісі й наполовину не вабила його так, як полювання на єдинорога, і то, мабуть, тому, що ту здобич годі з’їсти.

— Гаразд. — Змієголов повернувся плечима до свояка і, похитуючись, пішов з тронної зали. — Пришли до мене Ворона і Свистуна! — гукнув він через плече. — Свистун, мабуть, уже скінчив роздавати зуботичини. І скажи служницям, що Якопо поїде зі мною до Озерного замку. Ніхто не шпигує за його матір’ю краще за нього, дарма що вона не дуже любить його.

Миршавець дивився на нього пустими очима і промимрив тоненьким голосом:

— Слухаю.

Але Змієголов, коли слуга квапливо відчинив йому важкі двері, обернувся ще раз:

— А що стосується тебе, жовторотий, — Орфей мимоволі здригнувся, — я вирушаю, коли сяде сонце. Мій свояк скаже тобі, де ти маєш бути. Про слугу і намет подбаєш сам. Але начувайся, ти вже набрид мені. З твоєї шкури теж можна зробити пергамент.

— Ваша високосте! — ще раз уклонився Орфей, дарма що жижки йому тремтіли. «Чи грав я коли-небудь в іще небезпечнішу гру? Ет! Усе буде гаразд, — думав він. — Ось побачиш, Орфею, цей сюжет належить тобі. Його написано тільки для тебе. Ніхто не любить його більше, ніхто не розуміє його краще, навіть отой старий дурень, його автор!»

Змієголов давно вже пішов, а Орфей і далі стояв, немов сп’янівши від обіцянок майбутнього.

— Овва, тож ви чарівник! — мовив Миршавець, дивлячись на Орфея так, наче то була гусінь, що на його очах перетворилась у чорного метелика. — Може, тому було так легко полювати єдинорога? Бо він був несправжній?

— Він був справжнісінький, — поблажливо всміхнувся Орфей. «Його створено з того самого матеріалу, що й ти, — додав він подумки. — Цей Миршавець — надто вже жалюгідна постать. Тільки-но для нього знову оживуть слова, я напишу йому на шкурі сміховинну й нікчемну смерть. А що, коли написати, що його розірвуть власні собаки? Ні, є щось краще. Миршавець удавиться курячою кісткою на одному зі своїх бенкетів і впаде своїм посрібленим обличчям у великий таріль із кров'янкою. Аякже!» Орфей несамохіть засміявся.

— Сміх вам скоро минеться! — просичав до нього Миршавець. — Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання.

— Ох, я певен, що ніхто не знає цього краще від вас! — відповів Орфей. — А тепер покажіть мені, будь ласка, бібліотеку.

Чотири ягоди

У мене на стіні висить японська дерев’яна маска,

Маска лихого демона, розмальована жовтим.

Я співчутливо дивлюся

На розбухлі жили на скронях, які свідчать,

Яких треба зусиль, щоб бути злим.

Куниця була гірша за ведмедя. Вона спостерігала її, шепотіла на вухо юнакові її ім’я (якого він, на щастя, не розумів) і проганяла її. Але іноді куниця вибігала за юнаком надвір, а ведмідь лише підняв важку голову, коли вона підлетіла до миски з супом, яку котрась жінка поставила для його господаря. Найлегше отруїти якраз суп. Чорний Принц знову сперечався з Хапалом і повернувся плечима до Мортоли, коли вона вкидала до миски темно-червоні ягоди. П’ять крихітних ягід, більше не треба, щоб вирядити короля розбишак до іншого королівства, де ведмідь уже не зможе ходити за ним. Але саме тоді, коли вона випускала з дзьоба п’яту ягоду, на неї наскочила страхітлива куниця, немов відчувши надворі її наміри. Ягода закотилася, і Мортола полетіла геть, благаючи всіх чортів, щоб і чотири ягоди заподіяли смерть.