— Похмурих пісень, — додав Ґекон.

Сорока, що прилетіла до нього, сіла йому на плече. Вона дивилася на Меґі так, ніби хотіла виклювати їй очі.

— Що за пісні? — Резин голос був похмурим від страху.

— Вигадки про привидів — не більше. Римоване безглуздя! — Феноліо пропхався поряд із Резою. За його руку вчепилася Деспіна. — Озерний замок давно вже покинутий. Отож люди наповнюють його вигадками, але це тільки вигадки.

— Як заспокійливо! — Погляд Елінор на Феноліо змусив бідолаху почервоніти.

Феноліо був у жахливому настрої. Відколи вони прийшли до печери, він ненастанно нарікав на холод, дитячий плач і сморід ведмедя. Здебільшого він сидів за мурцем із дрібного каміння, спорудженим у найтемнішому закутку печери, і сварився з Розенкварцом. Тільки Іво та Деспіна ще могли розсмішити його — і Даріус, що, тільки-но вони добулися до печери, став старому за товариша. Ще допомагаючи споруджувати мурець, він несміливо почав розпитувати Феноліо про світ, створений його уявою: «Де живуть велетні?»? «А німфи живуть довше за людей?»; «А що за край лежить за горами?» Даріус вочевидь ставив правильні запитання, бо Феноліо з ним ніколи не уривався терпець, як-от під час розмов з Орфеєм.

Озерний замок.

Феноліо похитав головою, коли Меґі підійшла до нього, щоб більше дізнатися про місце, куди Бридка повезла її батька.

— Меґі, це бокова сцена, — тільки й буркнув він. — Одна з багатьох. Декорація! Прочитай у моїй книжці, якщо хочеш більше дізнатися про нього, — якщо Вогнерукий коли-небудь знову випустить її з рук! Думаю, він, власне, мав би дати її мені, дарма що він завжди не дуже добре відгукувався про мене: таж я, зрештою, автор. Принаймні Орфей уже не має її!

Книжка.

Вогнерукий давно вже передав «Чорнильне серце» в інші руки, але Меґі, не знати чому, берегла це знання для себе. Книжка була в її матері.

Фарид передав її Резі так квапливо, немов позаду знову міг виринути Баста і вкрасти її, як і тоді, в іншому світі.

— Вогнерукий сказав, що в тебе найбезпечніше місце для неї, бо ти знаєш, які там могутні слова, — пробурмотів він. — Чорний Принц нічого не розуміє в ній. Проте сховай її. Орфей не повинен знову отримати її. Крім того, Вогнерукий певен, що в тебе він її не шукатиме.

Реза, вагаючись, узяла книжку і зрештою сховала там, де спала. Меґі аж серце закалатало, коли вона побачила її під Резиною ковдрою. Меґі не тримала в руках твір Феноліо, відколи Мортола в Каприкорновій фортеці дала й книжку, щоб вона випустила тінь. Дивне було відчуття — розгорнути книжку у світі, про який вона розповідала, і якусь мить Меґі боялася, що сторінки можуть увібрати все навколишнє. Кам'яну долівку, на якій вона сидить, ковдру, під якою спить мати, білого крижаного метелика, що заблукав у печері, і усміхнених дітей, що крутяться коло неї…

Невже це народилося між палітурками книжки? Книжка видавалася вкрай непоказною порівняно з дивами, описаними в ній: лише кілька сотень надрукованих сторінок, десяток малюнків і навіть наполовину не така гарна, як книжки, які ілюстрував Бальбулюс; оправа з посрібленої зеленої тканини. І все-таки Меґі не здивувалася б, побачивши на її сторінках своє ім'я або материне, Фаридове чи Мо, — ні, її батько в цьому світі має інше ім’я.

Меґі ніколи не мала нагоди прочитати книжку Феноліо. Де їй починати тепер? Може, там є опис Озерного замку? Дівчина квапливо гортала сторінки, аж раптом почула позаду Фаридів голос:

— Меґі!

Вона, заскочена, так швидко згорнула книжку, немов кожне слово там було таємницею. Яка дурниця з її боку. Ця книжка нічого не знає про те все, що наповнює її страхом, нічого про Сойку, нічого про Фарида…

Меґі тепер ніколи не думала про нього так часто, як давніше. Здавалося, ніби з поверненням Вогнерукого скінчився розділ, де йшлося про них, ніби сюжет почався знову і кожним новим словом стирає всю попередню розповідь.

— Вогнерукий ще дещо передав мені. — Фарид глянув на книжку на колінах дівчини, неначе то була змія. А потім став навколішки поряд із нею і зняв з пояса замащений сажею гаманець, якого так часто торкалися його пальці, коли він доповідав Чорному Принцові.

— Він передав його для Роксани, — проказав він тихенько, малюючи попелом, що висипався з гаманця, рівненьке коло на кам'яній долівці. — Але ти так переживаєш, що…

Фарид не закінчив речення. Замість цього прошепотів слово, яке розуміли тільки він і Вогнерукий, — і раптом над попелом заяснів вогонь, наче був приспаний там. Фарид вабив полум’я, хвалив і спокушав його, аж поки воно так заяскріло, що вогненні омахи стали білі, мов папір, і на них з’явилася картина, спершу дуже туманна, а потім дедалі виразніша.

Пагорб, густий ліс… Солдати на вузькій стежці, багато солдатів… посередині їдуть дві жінки. За кольором кіс Меґі одразу впізнала Бріану. Жінка попереду неї мала бути Бридкою, а ось їде Мо, а поряд із ним Вогнерукий. Меґі мимоволі простягла вперед руки, проте Фарид міцно схопив її за пальці.

— У нього кров на обличчі, — прошепотіла вона.

— Свистун. — Фарид знову розмовляв із полум’ям, і картина розширилася, показала, як стежка повертає на гору, якої Меґі ніколи не бачила раніше, набагато вищу за пагорби навколо Омбри. На стежці лежав сніг, так само як і на далеких схилах, і Меґі бачила, як Мо хукає на замерзлі руки.

Батько мав дуже дивний вигляд у плащі з хутряною каймою — наче якась казкова постать. «Він герой казки, Меґі», — прошепотіло щось у ній. Сойка… Чи він і досі її батько? Чи видавався Мо коли-небудь таким зосередженим? Бридка обернулася до нього, звичайно, то Бридка, хто ж іще? Вони розмовляли, але вогонь показував тільки німу картину.

— Бачиш? У нього все гаразд. Завдяки Вогнерукому. — Фарид так тужливо дивився на полум’я, наче міг таким чином стати поряд із Вогнеруким. Потім зітхнув і легенько подув на полум’я, аж поки воно потьмяніло, наче зашарівшись від щойно почутих пестливих слів.

— Ти підеш за ним?

Фарид похитав головою.

— Вогнерукий хоче, щоб я тут дбав про Роксану. — Меґі відчула на язику гіркоту його слів.

— А ти що робитимеш? — подивився на дівчину Фарид.

— А що я маю робити?

«Шепотіти слова. Це єдине, що я можу робити!» — додала вона подумки. Всі слова, що їх шпільмани співали про Сойку: що він своїм голосом утихомирює вовків, що він невразливий і прудкий, мов вітер, що феї захищають його, а білі жінки стережуть його сон. Слова — єдине, чим Меґі могла захистити Мо, і вона шепотіла їх і вдень і вночі, кожної хвилини, коли її ніхто не бачив, посилала їх йому, мов ворон, яких Чорний Принц посилав до Омбри.

Полум'я згасло, і Фарид збирав руками теплий попіл, як на них упала чиясь тінь. Позаду стояв Дорія, тримаючи за руки двох дітей:

— Меґі, тебе шукає жінка з гучним голосом.

Розбійники мали багато імен для Елінор. Меґі несамохіть засміялась, але Фарид глянув на Дорію аж ніяк не приязно. Він ретельно зібрав попіл назад у гаманець і випростався.

— Я буду коло Роксани, — сказав він і поцілував Меґі у вуста. Він уже кілька тижнів не цілував її так. Потім обминув Дорію і пішов, ні разу не озирнувшись.

— Він поцілував її! — прошепотіла одна дитина Дорії, якраз так гучно, щоб Меґі могла почути. То була дівчинка, що зашарілася, коли Меґі подивилася їй у вічі. Мала швидко заховала обличчя, пригорнувшись до Дорії.

— Так, поцілував, — прошепотів Дорія дівчинці. — Але чи цілувала вона його?

— Ні! — твердо заявив хлопчик праворуч від нього і, прицінюючись, глянув на Меґі, немов запитував себе, чи справді приємно цілувати її.

— Це добре, — мовив Дорія, — дуже добре.

Аудієнція у Змієголова

Не можна по-справжньому прочитати книжку, не будучи на самоті. Саме завдяки усамітненню можна найближче познайомитися з людьми, з якими інакше, можливо, ніколи б не зустрівся: або тому, що вони померли кілька століть тому, або тому, що розмовляють мовами, яких не розумієш. І все-таки вони стають твоїми найвірнішими друзями, твоїми наймудрішими порадниками, чарівниками, що гіпнотизують тебе, коханими, про яких ти завжди мріяв.