— Що ти робитимеш із ним? — Свистун плюнув в обличчя солдатам, які брали його в кайдани. — Навіть якщо заховаєш його у велетня, я знайду тебе!

— Ох, я й не думаю ховати, — спокійно відповіла Віоланта. — Я завезу його до замку своєї матері. Мій батько знає шлях. Якщо він пристане на мої умови, то повинен приїхати туди. Я певна, що ти повідомиш йому.

«Вона продасть тебе».

Віоланта так байдуже ковзнула очима по Мо, наче вони ніколи не бачилися. Свистун, коли Віолантині солдати виводили Мо з камери повз нього, копнув його ногою в кайданах, але що таке копняк проти обкутої залізом довбні, яку він готував йому?

— Сойко, ти труп! — кричав він йому вслід, аж поки один з Віолантиних солдатів заткнув йому рота. — Труп!

«Ще ні, — хотів відповісти йому Мо. — Ще ні».

Перед заґратованими дверима чекала служниця. Лише проминаючи дівчину, Мо побачив, що то Бріана. Отже, Віоланта знову взяла її на службу. Бріана кивнула йому й пішла за господинею. На долівці лежало троє непритомних вартових. Віоланта переступила їх і пішла хідником, яким вели Мо, аж до вузького тунелю, що відгалужувався вліво. Туліо біг попереду, а солдати мовчки ступали позаду, Мо був між ними.

Замок її матері…

Хоч які були Віолантині наміри, він був щиро вдячний їй за те, що й досі міг ходити ногами.

Тунель, здавалося, не мав кінця. Звідки донька Змієголова знає так багато про таємні ходи цього замку?

— Я читала про цей тунель, — обернулася до нього Віоланта, немов почувши його думки. А може, він просто розмовляв уголос сам із собою, просидівши стільки годин у пітьмі?

— На наше щастя, я єдина, хто користується бібліотекою цього замку, — вела далі Віоланта. Як вона дивиться на нього — немов хоче з'ясувати, чи він і досі довіряє їй. Авжеж, вона така ж, як і батько. Полюбляє гру зі страхом і владою, це вічне вимірювання сил, не менше, ніж він, ладна вмерти за це. Чому він і досі довіряє їй, попри зв’язані руки?

Тунель у пітьмі розгалужувався на ще два, такі самі вузькі, як і перший. Віоланта, коли Туліо подивився на неї, не вагаючись показала ліворуч. Просто дивовижна жінка, в ній стільки холодної розважливості й самовладання, що вона видається старшою за свої роки. «Не забувай, чия вона донька». Як часто Чорний Принц вкладав йому в серце ці слова, і Мо дедалі краще розумів, від чого він хотів застерегти його. Віоланті властиві та сама жорстокість, яку він відчував поблизу її батька, те саме нетерпляче ставлення до людей, та сама віра, що вона розумніша за більшість людей, краща… важливіша.

— Ваша високосте! — озвався солдат позаду Мо. Всі вони ставились до своєї володарки з великою повагою. — А що з вашим сином?

— Якопо лишиться тут, — не обертаючись, відповіла Віоланта. — Він тільки зрадить нас. — Її голос звучав холодно. Хіба не повинна людина від батька-матері вчитися любити своїх дітей? Якщо так, тоді, мабуть, не диво, що донька Змієголова не дуже знається на материнській любові.

Мо відчув вітер на обличчі — повітря, що вже не тхнуло землею.

Тунель розширився. Мо чув, як дзюрчить вода, а коли вони вийшли з тунелю, побачив угорі над собою Омбру. З чорного неба сипався сніг, а річка текла під майже голими кущами. На березі чекали коні, їх стеріг солдат, проте якийсь хлопець тримав йому ножа коло горла. Фарид. Поряд із ним стояв Вогнерукий, з іскрами у волоссі, обидві куниці сиділи коло його ніг.

Коли Віолантині солдати наставили на нього арбалети, він тільки засміявся:

— Донько Змієголова, куди ви намірилися везти свого в’язня? — запитав він. — Я тінь, яку він привів із собою з того світу, і тінню піду за ним, хоч куди він подасться.

Туліо заховався за чорну Віолантину сукню, наче боявся, що Вогнерукий наступної миті оберне його в полум’я. Натомість вона дала солдатам знак опустити арбалети. Бріана тільки дивилася на батька.

— Це не мій в’язень, — відповіла Віоланта. — Але я не хотіла, щоб мій батько дізнався про це від одного зі своїх численних шпигунів. Через те й зв’язані руки. Сойко, може, таки розв’язати їх? — Віоланта витягла ніж з-під плаща.

Мо перезирнувся з Вогнеруким. Він зрадів, побачивши його, але його серце не мусить звикати до цього почуття. Надто багато років постать Вогнерукого породжувала в ньому зовсім інші відчуття. Але, відколи обидва доторкнулися до Смерті, здавалося, ніби їх зроблено з однієї плоті. Ніби походять з одного сюжету. А може, він і так тільки один?

«Не довіряй їй!» — казав погляд Вогнерукого. І Мо знав, що Вогнерукий може прочитати його відповідь у нього на чолі, тож немає потреби й казати: «Я мушу».

— Хай руки будуть зв’язані, — мовив він, і Віоланта знову заховала ножа між складками одягу. Сніжинки чіплялися за чорну тканину, мов крихітні пір’їнки.

— Я відведу Сойку до замку, де виросла моя мати, — сказала вона. — Там я зможу захистити його. А тут — ні.

— До Озерного замку? — Вогнерукий відв’язав гаманець від свого пояса й подав Фаридові. — Це далекий шлях. Не менше чотирьох днів верхи на конях.

— Ти чув про той замок?

— А хто не чув? Але його покинули багато років тому. Ви були там коли-небудь?

Віоланта так уперто випнула підборіддя, що Мо знову згадав про Меґі.

— Ні, не була ніколи, але мати розповідала мені про нього і я прочитала все, що писали про цей замок. Я знаю його краще, ніж якби була там.

Вогнерукий тільки глянув на неї і стенув плечима.

— Якщо ви так думаєте. Там немає Свистуна — це вже перевага. І там легко оборонятися. — Він глянув на юних Віолантиних солдатів, наче визначав, скільки їм років. — Так, Сойці, мабуть, там безпечніше.

Сніжинки, що падали на зв’язані руки Мо, холодили йому намуляну шкіру. Невдовзі він навряд чи зможе робити що-небудь руками, якщо принаймні вночі не ворушитиме ними вільно.

— А ви певні, що ваш батько приїде за нами до того замку? — запитав Мо Віоланту. Його голос звучав так, наче в’язнична пітьма ще й досі чіплялася за нього.

— Так, безперечно! — засміялась Віоланта. — Він поїде по тебе куди завгодно. І привезе книжку з чистими аркушами.

Книжка з чистими аркушами. Сніг падав, неначе хотів, щоб увесь, світ був білий, як чисті аркуші тієї книжки. Настала зима. Мортимере, удари твого серця вже пораховано. І серця Меґі. Меґі… Як таке може бути, що він однаково любить цей світ? Як так, що його очі не можуть надивитися на далекі дерева, набагато вищі за дерева, на які він лазив у дитинстві й шукав фей і скляних чоловічків, наче вони вже тоді становили частину його світу… «Мортимере, схаменися! Існує інший світ», — шепотіло щось у ньому. Але, хоч би що там шепотіло, той шепіт був даремний. Навіть власне ім’я звучало по-чужому й неправдиво, і він знав: якби існувала якась рука, яка хотіла б назавжди згорнути книжку Феноліо, він стримав би її.

— Вогнехідцю, ми не маємо для тебе коня, — неприязним голосом заявила Віоланта. Вогнерукий не подобався їй.

Що ж, а хіба ти сам довгий час ставився до нього інакше?

Вогнерукий засміявся так глузливо, що Віоланта глянула на нього вже з відвертою ворожістю:

— Їдьте! Я знайду вас.

Він зник, коли Мо сідав на коня, не стало й Фарида. Тільки в снігу, де стояв Вогнерукий, ще горіло кілька іскорок. Мо помітив страх на обличчях Віолантиних солдатів, неначе вони побачили привида. Мабуть, так можна називати людину, повернену з того світу.

У замку ще ніхто не ворушився. Сторожа не вдарила на сполох, коли перший солдат завів свого коня в річку. Ніхто не кричав із замкового муру, що Сойка знову втік. Омбра спала, і сніг укривав її білою пеленою, а над дахами й далі ширяли вогненні сойки Вогнерукого.

Картина з попелу

— Вибачте, — промимрив Гарі.

Дамблдор похитав головою.

— Цікавість — не гріх, — промовив він. — Але виявляти її слід обережно… атож…