— Сойка? Хіба той Срібноносий не називав так Мортимера?

Ой лихо, на якусь мить він зовсім забув про своїх гостей.

— Ану геть! — крикнув він їм. — Геть із моєї кімнати, геть із мого сюжету! В ньому й так забагато гостей.

Але безсоромна жінка вмостилася на стілець перед його письмовим столом, схрестила руки й поставила ноги на його підлогу, наче хотіла пустити там коріння.

— Е ні! Я хочу почути, як розвивався сюжет, — промовила вона. — Всі його лінії.

Що далі, то краще. Що за прикрий день — і до кінця ще далеко.

— Чорнильний Ткачу! — обізвалася в дверях заплакана Деспіна. Побачивши двох незнайомих, вона несамохіть позадкувала, але Феноліо підійшов до неї і взяв за ручку.

— Мінерва сказала, ти хочеш, щоб я розповів про Сойку?

Деспіна соромливо кивнула головою, не спускаючи очей з гостей Феноліо.

— Що ж, усе складається добре, — мовив Феноліо, сідаючи на ліжко й беручи Деспіну на коліна. — Мої гості теж хочуть послухати щось про Сойку. А що, як розказати їм геть усе?

Деспіна кивнула головою.

— Як він перехитрував Змієголова й повернув Вогнерукого з того світу? — прошепотіла вона.

— Саме так, — підтвердив Феноліо, — а тоді ми удвох з'ясуємо, як вона розвиватиметься далі. Ми просто доточимо до пісні ще один куплет. Зрештою, я Чорнильний Ткач, хіба не так?

Деспіна кивнула й дивилась на Феноліо з такою надією, що старому стало страшенно важко на серці. «Ткач, у якого скінчились нитки, — подумав він. — Але ні, нитки тут, усі вони тут, він просто не може зв'язати їх».

Синьйора Лоредан раптом угамувалася. Вона дивилася на Феноліо з не меншими сподіваннями, ніж Деспіна. Навіть отой худющий сич прикипів до нього очима, наче не міг дочекатися, коли з його вуст злетять перші слова.

Тільки Розенкварц обернувся до нього плечима й заходився далі розмішувати чорнило, наче нагадував йому, як давно він уже не брався за перо.

— Феноліо! — Деспіна погладила йому рукою зморшкувате обличчя. — Починай!

— Авжеж, починайте! — притакнула Книгогризка.

Елінор Лоредан. Феноліо ще й досі не запитав їх, як вони дісталися сюди. Наче в цьому сюжеті ще не досить жінок. Ну а Заїка аж ніяк не збагатить його!

Деспіна вхопила Феноліо за рукав. «Звідки стільки надії в її заплаканих очах? Як ця надія пережила Воронову підступність і весь страх похмурої в'язниці? Діти, — думав Феноліо, міцно тримаючи в руках маленьку Деспінину ручку. — Якщо коли-небудь хтось і зможе повернути мені слова, то, мабуть, тільки вони».

Просто сорока

І наступної, короткої миті яких пережила

вона пригод?

Ох, вона була пташка, чаклунка, господиня

вогнів і вод.

Дім, у якому жив Феноліо, нагадував Орфеєві про будинки, в яких ще не так давно жив він сам: злиденний, кривий і похилений, із пліснявою на стінах і вікнами, крізь які можна побачити інші, не менш злиденні будинки; крім того, в ті вікна ще й залітав дощ, бо скляні шибки в цьому світі існували тільки для багатіїв! Злиденна споруда. Як він ненавидів, що йому доводиться стовбичити в найтемнішому закутку затильного подвір'я, де павуки заповзали йому на оксамитові рукави, а курячий послід псував дорогі чоботи, і то тільки тому, що хатня господиня Феноліо на кожного, хто з’являвся на її подвір'ї, наставляла вила, відколи Баста вбив там на її очах одного шпільмана. Але що іншого міг робити Орфей? Він повинен дізнатися. Він повинен дізнатися, чи пише знову Феноліо!

Якби ж той нікчемний скляний чоловічок повернувся до того, як він по коліна вгрузне в багнюку! Неподалік пройшла худа курка, і Цербер коло його ніг загарчав. Орфей похапцем затулив йому пащу. Цербер. Звичайно, він зрадів, коли пес раптом задряпав у двері, але наступна думка одразу притлумила ту радість: як він опинився тут? Невже Феноліо знову пише? Може, Вогнерукий приніс йому книжку? Він повинен дізнатися, дарма що сенсу в цьому небагато. Адже хто інший, крім Феноліо, міг вигадати зворушливу сцену, яку зіграв перед замком Сойка? Ох, як усі вони люблять його за це! Навіть якщо Свистун, безперечно, вже наполовину вбив палітурника, він, проїхавши крізь ту кляту замкову браму, став богом. Сойка як шляхетний жертовний агнець! Якщо це не схоже на Феноліо, тоді нехай він буде проклятий!

Орфей, звичайно, послав спершу Оса і скляного чоловічка, але господиня Феноліо застукала їх. Не було жодного темного закутка, де міг би сховатися той бурмило, і Айзенґлянц ні разу не дійшов до порога Феноліо. Курка гналася за ним по болоту, а кіт мало не відкусив скляну голову, — ні, таки ніхто не скаже, що скляні чоловічки — ідеальні шпигуни, але їхній малий зріст дає таку практичну перевагу! Феї, природна річ, теж мають цю перевагу, але забувають про найменше доручення, тільки-но пурхнуть до вікна, та й Феноліо використовував свого скляного чоловічка зрештою теж для шпигування, дарма що той скляник жалюгідно невправний.

Ні, Айзенґлянц багатший на вигадки. А проте, на відміну від скляного чоловічка Феноліо, йому паморочилось у голові, тож він не міг ходити по дахах, та й на землі орієнтувався так кепсько, що найкраще — просто поставити його перед порогом Феноліо, щоб мати впевненість, що він не загубився безнадійно. Хай йому біс, куди він подівся? Гаразд, припустімо, ці сходи для скляного чоловічка — однаково, що крута гора, та все ж… У загороді, за якою тулився Орфей, мекала коза, — мабуть, чула собаку, — а крізь чоботи сочилась якась рідина, запах якої, хоч як підозріло, дуже сподобався Церберові. Він так пожадливо нюшив навколишню багнюку, що Орфей усякчас був змушений тягти його назад.

Ну! Нарешті з’явився Айзенґлянц. Він проворно, мов миша, стрибав зі сходинки на сходинку. Дивовижно. Атож, як на скляного чоловічка, міцненький хлопець. Слід сподіватися, його розвідувальні дані варті зіпсутих дорогих чобіт.

Орфей відстебнув ланцюг у Цербера на шиї, який, за браком повідка, він звелів скувати на Ковальській вулиці, і пес підбіг до порога і схопив скляного чоловічка, попри його протести, на останній сходинці. Айзенґлянц стверджував, що від собачої слини на його скляній шкірі з’являються висипи, але як інакше на своїх ногах-дибах він перебрався б через багнюку? Якась стара жінка визирнула з вікна, коли собака побіг назад до Орфея, але, на щастя, не господиня Феноліо.

— Ну? — Цербер поклав йому скляного чоловічка на простягнені руки. Хай йому грець, собача слина — і справді паскудна річ.

Він не пише нічого! Жодного рядка! — Айзенґлянц витер рукавом мокре обличчя. — Пане, я ж казав вам! Він уже пропив свій розум! Йому пальці тремтять, тільки-но він побачить перо!

Орфей глянув угору на кімнату Феноліо. З-під дверей вибивалося світло. Айзенґлянц, звинний, мов вугор, проліз через ту широку шпарину.

— А ти певен? — запитав він, знову пристібаючи ланцюг на Церберовій шиї.

— Абсолютно! І книжки в нього немає! Зате є гості.

Стара жінка виплеснула з вікна миску води. Якщо то була вода. Цербер знову з великою цікавістю принюхувався до неї.

— Гості? Це мене не цікавить. До біса! Я був певен, що він знову пише!

Орфей обвів очима злиденні будинки. В кожному вікні горіла свічка. В Омбрі вони горіли повсюди. За Сойку. А щез би він зі світу! Проклін їм усім: Феноліо і Мортимерові, його дурепі-доньці та Вогнерукому. Так, його він проклинає найлютіше. Він зрадив, обікрав його, Орфея, що так багато років клав своє серце до його ніг, знову приписав його до сюжету й вирвав від Смерті! Як вони називають його тепер? Вогненною тінню Сойки. Його тінню! Саме таким він і став. А він, Орфей, зробив з нього більше, ніж тінь у цьому сюжеті, але це все вже минулося. Орфей усім їм оголосив війну. Невдовзі він написав би для них сюжет на свій смак, — якби ж вернув собі книжку!

З будинку вийшла дитина. Босоніж перебігла багнистим подвір'ям і зайшла до хліва. Пора зникати. Орфей витер хусткою скляного чоловічка від собачої слини, посадив собі на плече й покинув подвір'я, перше ніж дитина вийшла з хліву. Геть з цього лайна, дарма що на вуличках навряд чи краще.