— Чого причепилися? Дайте йому спокій! — Голос Елінор і наполовину не був такий безстрашний, як вона сподівалася. — Це мій собака.

— Твій? — Солдат, що підійшов до неї, був одноокий. Елінор зачудовано дивилася на місце, де колись було друге око. — Тільки княгиням можна мати собак. Ти доведеш мені, що ти княгиня?

Солдат витяг меча і провів вістрям по сукні Елінор:

— Що це за хламида? Думаєш, ніби в ній ти схожа на даму? Де та кравчиня, що пошила її тобі? Її треба поставити до ганебного стовпа.

Другий солдат сміявся.

— Тільки комедіанти вдягають отаке, — мовив він. — А ти, як на шпільманку, вже досить-таки підтоптана!

— Шпільманка? Та вона надто бридка для неї. — Одноокий дивився на Елінор так, ніби прагнув роздягти її.

Вона залюбки сказала б йому, що думає про його вигляд, але Даріус благально подивився на неї, а вістря меча так загрозливо вперлося їй у живіт, наче одноокий хотів пробити їй там другий пупок. Опусти очі, Елінор! Згадай, що казала Реза. В цьому світі жінки опускають очі.

— Благаю вас! — Даріус насилу звівся на ноги. — Ми… ми тут чужі! Ми… прийшли здалеку…

— І прийшли до Омбри? — зареготали солдати. — Хто, присягаюся Змієвим сріблом, іде сюди з власної волі?

Одноокий уп’явся очима в Даріуса.

— Ану поглянь! — скрикнув він і стягнув йому з вух окуляри. — Він має такий самий пристрій, як і Чотириокий, що постачив Миршавцеві єдинорога і коротуна. — Він повільно начепив собі на носа окуляри.

— Ет, зніми їх, — неспокійно озирнувся другий солдат.

Одноокий зиркнув на нього крізь грубі скельця й усміхнувся:

— Я бачу всю твою брехню. Всю твою чорну брехню!

Засміявшись, він кинув окуляри під ноги Даріусові.

— Хоч звідки ви прийшли, — проказав він, простягти руку до Церберового нашийника, — повернетеся без собаки. Собаки належать князям. Цей пес огидний, але Миршавцеві він все одно сподобається.

Цербер так сильно вкусив руку в рукавичці, що солдат, зойкнувши, впав навколішки. Другий солдат дістав меча, але Орфеїв пес був не такий дурний, як огидний. Він крутнувся з рукавичкою в пащі й пустився навтьоки — рятувати шкуру.

— Елінор, мерщій! — Даріус похапцем підняв зігнуті окуляри й потяг її за собою, тимчасом як солдати з прокльонами гналися за псом, що мов виліз із пекла. Елінор не могла пригадати, коли вона востаннє бігла так прудко, і, хоч у серці вона й досі почувалася дівчинкою, її ноги були ногами старої огрядної жінки.

«Елінор, так ти не уявляла собі своїх перших годин в Омбрі!» — думала вона, бігши вслід за Даріусом такою вузенькою вуличкою, що вона боялася застряти між будинками. Дарма що їй ноги болять, а на животі вона й досі відчуває вістря меча, — яка дрібниця! Вона в Омбрі. Нарешті вона за літерами. Тільки це має значення. Та й навряд чи можна було сподіватися, що тут буде так спокійно, як у її будинку, не кажучи вже про те, що навіть там останнім часом виникала колотнеча… Що ж, як і завжди… Вона тут. Нарешті вона тут! У єдиному сюжеті, про кінець якого вона прагне дізнатися, бо всі, хто любий її серцеві, беруть участь у ньому.

«От біда, що собака втік!» — думала вона, коли Даріус безпорадно зупинився в кінці вулички. Огидний Церберів ніс справді став би у великій пригоді в цьому лабіринті, не кажучи вже про те, що вони, мабуть, тужитимуть за ним. Реза, Меґі, Мортимер — найрадніше вона б вигукувала їхні імена на вулицях. Де ви? Я ж тут, я нарешті тут!

«Але, можливо, Елінор, вони вже не тут! — шепотіло щось у ній, тимчасом як чуже небо над ними похмурніло. — Можливо, їх трьох давно вже вбили. Спокійно, — думала вона. — Спокійно, Елінор. Ця думка ще не має права на існування. Просто не має».

Трави для Бридкої

Душа мовчить.

Хоч коли-небудь обізветься

І заговорить уві сні.

Віоланта кілька разів на день піднімалася до в’язниці, де Миршавець замкнув дітей, ходила туди в супроводі двох ще відданих їй служниць і одного з юнаків, що служили їй за солдатів. Свистун називав їх дітьми-солдатами, але її батько подбав, щоб ці юнаки вже не були дітьми, Повбивавши в хащі їхніх батьків і братів. Навіть діти, загнані до в’язниці, дуже скоро перестали б бути дітьми. Страх швидко робить дорослим.

Матері щодня збиралися перед замком і благали сторожу принаймні пустити їх до дітей. Вони приносили одяг, ляльки, щось поїсти, сподіваючись, що принаймні дещо потрапить до рук їхніх синів і доньок. Але вартові здебільшого все викидали, дарма що Віоланта всякчас посилала служниць збирати гостинці.

На щастя, Свистун дозволяв їй робити принаймні це. Перехитрувати Миршавця було неважко. Він був ще дурніший, ніж його схожа на ляльку сестра, і ніколи не дізнався, що Віоланта за його спиною снувала свої нитки. Але Свистун був кмітливий, і тільки дві речі давали змогу стримувати його: марнославство і страх перед її батьком. Віоланта лестила Свистунові від першого дня, коли той приїхав до Омбри. Вона вдавала, ніби радіє його приїздові, нарікала на Миршавцеву слабкість і тупість, розповідала про його марнотратство й доручила Бальбулюсу проілюструвати найпохмуріші пісні Свистуна на щонайкращому пергаменті (дарма що, розсердившись за таке доручення, він на її очах поламав три свої найдорожчі пензлі).

Коли Ворон з наказу Свистуна заманив дітей до пастки, Віоланта хвалила Срібноносого за його підступність, — а потім, повернувшись до своєї кімнати, блювала від огиди. Віоланта не давала йому помітити, що вже не може спати, бо вночі їй усякчас причувався дитячий плач у в’язниці. О ні!

Їй виповнилося лише чотири роки, коли батько замикав її та матір у старому покої, але мати все-таки навчила її гордо тримати голову. «В тебе, Віоланто, чоловіче серце», — сказав їй одного разу свекор. Нерозумний і печальний старигань. Вона й досі не знала, чи то він висловив їй комплімент, чи то виразив несхвалення. Лише знала, що все, чого вона жадає, належить чоловікам: свобода, знання, сила, розум, влада…

Невже і жадання помсти, радість панування, нетерпляче ставлення до людей — теж чоловічі риси? Їх усі вона успадкувала від батька.

Бридка. Родимка, від якої походило це прізвисько, зблідла, але саме воно лишилося. Воно стало належати їй, так само як і бліде обличчя, і сміховинно тендітне тіло. «Її годилося б називати Хитра», — казав інколи Бальбулюс. Ніхто не знав її краще за нього. Більше ніхто не бачив її наскрізь, і Віоланта знала, що кожна лисиця, яку зображував Бальбулюс на малюнках, мала позначати її. Хитра. Атож, вона й була така. Її нудило, коли бачила Свистуна, але вона всміхалася йому так, як навчилася від батька: зверхньо і з тінню жорстокості. Віоланта носили черевички, в яких видавалася трохи вищою (бідолаха завжди проклинала свій малий зріст), і не робила нічого, щоб прикрасити собі обличчя, бо дотримувалася думки, що гарних жінок, може, й жадають, але не поважають, не кажучи вже про те, що їх не бояться. Крім того, вона видавалася б собі посміховиськом, якби підфарбувала червоним губи або тоненько вискубала брови.

Дехто з полонених дітей був поранений. Свистун дозволив Віоланті гукати до них Болотяника, але не дав себе вмовити, що їх треба відпустити. «Тільки тоді, коли зловимо птаха, якому вони правлять за приманку!» — заявив він у відповідь на її прохання.

Віоланта бачила перед очима, як тягнуть до замку Сойку, закривавленого, мов єдиноріг, убитий списом Миршавця в лісі, зрадженого розпачем заплаканих матерів, скупчених перед брамою. Ця картина була в її уяві виразніша за всі Бальбулюсові малюнки, але в сновиддях вона бачила все по-іншому. Там Сойка вбивав її батька і вдягав корону на її рудуваті коси…

— Сойка невдовзі загине, — тільки вчора сказав їй Бальбулюс. — Я лише сподіваюся, що він подбає, щоб його смерть стала сюжетом доброї картини.

Віоланта за ці слова дала йому ляпас, але її гнів ніколи не справляв великого враження на Бальбулюса.