Хлопчик обхопив руками тремтячі коліна.

Його книжки забрав собі Орфей, а також і материні книжки. Але в цьому замку ще є книжки, хворі, як і дідова книжка, в кімнаті, де зловили Сойку.

До бібліотеки був далекий шлях, і Якопо кілька разів збивався з дороги, але зрештою шлях йому підказали запах цвілі — той самий запах, яким тхнуло й від діда, — і закіптюжений слід, ледве помітний у світлі смолоскипа, слід, яким Вогнеходець виказав Сойку. Навіщо він зрадив його? За гроші, як і Ворон? Що він хотів собі купити за них? Замок? Дружину? Коня?

«Якопо, довіряй своїм друзям ще менше, ніж ворогам! — завжди повчав його дід. — Такої речі, як друг, не існує. Для князя — ні». Раніше дід часто розмовляв із ним, але ті часи давно вже минулися. «Він, Якопо, тепер має сина!»

Якопо взяв собі книжку, не дуже велику, бо й книжка з чистими сторінками теж була не дуже велика, і запхав за пазуху.

Перед дідовою кімнатою стояло двоє вартових. Отже, дід повернувся від Сойки. Може, вже вбив його? Ні. Нова книжка, безперечно, ще не готова. Книжку роблять довго, про це він знав від Бальбулюса. Та коли книжка буде готова, дід змусить Сойку кричати, а матір видасть заміж за Чотириокого або лишить у льоху, щоб вона там розбилася в друзки. А його забере з собою до Сутінкового замку.

Якопо поправив одяг і стер сльози з очей. Він не помітив, коли вони з’явилися. Через них усе розпливалося — і вартові, і їхні смолоскипи. Дурні. Сльози дурні.

— Я хочу до діда!

Як злостиво вони заусміхалися! Сойка вб’є їх усіх! Усіх!

— Він спить. Щезни.

— Йолопе, він не може заснути! — пронизливо крикнув Якопо. Ще кілька місяців тому він затупотів би ногами, але вже збагнув, що це не дуже ефективний засіб. — Мене послав Хлопчик-мізинчик. Я маю принести йому його снодійне.

Вартові невпевнено перезирнулися. На щастя, він розумніший за них усіх. Набагато розумніший.

— Гаразд, заходь! — буркнув один. — Але лихо тобі, якщо ти протуркаєш йому вуха через матір. Тоді я власноруч укину тебе до неї в яму, зрозумів?

«Ти вже труп! — подумав Якопо, проминаючи його. — Труп, труп, труп. Невже ти ще не знаєш цього? Авжеж. Ну, гаразд!»

— Чого ти хочеш? — Дід сидів на ліжку, двоє слуг змивали йому з ніг феїну кров. Його повіки були важкі від макового соку, який він пив, коли хотів спати. І чого б йому не спати? Сойку піймано, і він знову зашиває йому смерть у книжку.

— Що ти зробиш із Сойкою, коли він скінчить книжку? — Якопо достеменно знав, про що найбільше любить розповідати дід.

Змієголов засміявся й нетерпляче махнув слугам рукою, щоб вони вийшли. Вклоняючись безліч разів, вони позадкували до дверей.

— Мабуть, ти вдався таки в мене, дарма що схожий на свого батька. — Змієголов, крекчучи, впав на бік. — А що ти спершу зробив би з ним? — Дідів язик був важкий, як і повіки.

— Не знаю. Може, вирвав би нігті?

Якопо підійшов до ліжка. Ось вона, подушка, яку Змієголов завжди тягав із собою. Щоб підтримувати свою хвору плоть, казали всі. Але Якопо знав краще. Він уже часто бачив, як дід стромляв пальці під важку тканину, щоб намацати пальцями шкіру. Одного разу він навіть добачив залиту кров’ю оправу. Ніхто не зважав на те, що бачить дитина. Навіть Змієголов, що не довіряв нікому, крім себе.

— Нігті? Ох, це і справді боляче. Сподіваюся, мій син матиме такі самі думки, коли досягне такого віку, як ти. Хоча — навіщо мати сина, якщо ти безсмертний? Я часто запитую себе про це. Навіщо мати дружину? Або доньку?..

Останні слова навряд чи можна було розібрати. Змієголов роззявив рота й захропів. Повіки, як у ящірки, заплющились, а ліва рука схопилася за подушку, в якій крилася його смерть. Але Якопо мав маленькі вправні руки. Їх годі було порівняти з руками діда. Він обережно розпустив зав’язки, що тримали тканину, запхав пальці всередину подушки й дістав книжку, книжку з чистими сторінками, хоча їх, власне, годилося б називати гнилими. Дід повернув голову уві сні й захропів ще дужче. Якопо дістав з-за пазухи книжку, принесену з кімнати хворих книжок, і поклав її замість її гнилого близнюка.

— Дід спить, — сказав він вартовим, коли вийшов з кімнати. — І стережіться будити його, інакше він повириває вам нігті.

Жах

Чого має боятися той, хто не боїться смерті?

Реза полетіла геть, до зали з тисячею вікон, до Чарівновустого.

— Резо! Пташка вже ніколи не полишить тебе! — застеріг її Вогнерукий, але вона все одно запхала собі зерна в рот.

Довелося докласти багато зусиль, щоб вивести її з кімнати до того, як повернувся Срібний князь. Розпач на її обличчі краяв Вогнерукому серце. Вони не знайшли книжки з чистими сторінками, і обоє знали, що це означає: помре не Змієголов, а Сойка від руки або Свистуна, або Хлопчика-мізинчика, або білих жінок, бо він не зміг сплатити ціну, яку вимагала Смерть за його життя.

Реза полетіла до Чарівновустого тільки тому, щоб він не вмирав на самоті. Чи, може, ще сподівалася, що його врятує якесь диво? Можливо. Вогнерукий не розповідав їй, що Смерть знову забере його, — а потім його доньку.

— Якщо не знайдеш книжки, — шепнув йому Чарівновустий до того, як послав його прокладати вогненний слід для Свистуна, — тоді принаймні спробуймо врятувати нашу доньку.

Нашу доньку… Вогнерукий знав, де можна знайти Бріану, але як він захистить Меґі від Свистуна чи навіть від білих жінок?

Звичайно, Свистунові люди намагалися затримати Вогнерукого, коли він привів їх до Сойки, але втекти від них було легко. Вони й досі шукали його, але пітьма в замку не тільки була добром для очей Змієголова, а й приховувала його ворогів.

Орфей, здається, був дуже впевнений, що його чорного пса досить для охорони Бріани. Біля клітки, де вона сиділа, горіло два смолоскипи, а вона так зіщулилася в ній, що скидалася на пійману пташку. Проте жоден солдат не охороняв її. Справжній охоронець чигав десь у затінку, там, куди не доходило світло смолоскипів.

Як Орфеєві пощастило приборкати його?

— Не забувай, він вичитав його з книжки, — казав Чарівновустий. — То була книжка для дітей, але я не певен, що з цієї причини Феноліо зробив жах лагіднішим. Проте його створено зі слів, і, гадаю, Орфей скористався словами й для того, щоб зробити його покірним. Лише кілька переставлених слів, кілька трохи перекручених речень — і нічне жаховисько стало слухняним песиком.

«Але ж, Чарівновустий! — думав Вогнерукий. — Невже ти забув, що в цьому світі начебто все складається зі слів?» Він знав тільки одне: цей жах аж ніяк не лагідніший, а страшніший за тих, які траплялися в хащі. Цього, на відміну від його родичів, не проженеш феї ним порошком і вогнем. Орфеєвого пса зіткано з похмурішого матеріалу. «Як жаль, Вогнерукий, що ти не спитав білих жінок, як його звати! — думав він, повільно крадучись до кліток. — Хіба не сказано в піснях, що назвати ім’я — єдиний спосіб убити жах? Адже саме це він і має зробити: згасити жах, щоб Орфей не міг знову покликати його. Забудь про пісні, Вогнерукий, — думав він, озираючись. — Напиши свою власну, так само як повинен її написати сьогодні й Сойка».

Вогнерукий шепнув — і запалилися смолоскипи, немов хотіли привітати його, втомившись від пітьми, що обступала їх. Бріана підвела голову.

Яка ж вона гарна, така ж гарна, як її мати.

Вогнерукий знову озирнувся, чекаючи, що пітьма заворушиться. Де він?

Він почув сопіння, відчув холодний віддих, здавалося, немов сапав великий собака. Ліворуч від нього росла тінь і ставала чорна-чорнюща. Серце Вогнерукого закалатало болісно швидко. Отже, жах ще був тут, дарма що він відчував його вкрай рідко.

Бріана стала на ноги й позадкувала, аж поки вперлася плечима в залізні штаби. Позаду неї на сірому мурі розпустив хвоста намальований павич.

— Іди! — прошепотіла вона. — Благаю тебе! Він пожере тебе!