Я просто розвернувся й пішов.

Я міркував про це всю ніч. Я розумів, що мені потрібний час, мені треба повдавати, що я це зроблю. Як то кажуть, для годиться.

Потім я подумаю, що робити, коли дійде до діла.

Наступного ранку я пішов униз, сказав, що над усім подумав, зрозумів її тощо — одну кімнату можна переобладнати, але на це знадобиться тиждень. Я подумав, що вона почне ображатися, але вона сприйняла це нормально.

— Але якщо ти знову тягнеш час, я голодуватиму. Розумієш?

— Я б і завтра зробив, — додав я. — Але тут потрібно багато дощок, особливі ґрати. Щоб дістати це, може, день потрібен.

Вона подивилася на мене отим своїм напруженим поглядом, але я просто пішов виносити відро.

Після того ми цілком непогано ладнали, тільки я весь час мав удавати, що щось роблю. Вона говорила небагато, але не грубіянила. Якось увечері вона захотіла помитись і подивитися кімнату, яку я підготував. Ну, я розумів, що так буде, я приніс дощок і удав, ніби щось серйозне розтіяв з її вікном (то була спальня в глибині). Вона сказала, що хоче собі одне з отих віндзорських крісел[9] (просто як у старі добрі часи, вона про щось прохала), я його добув наступного дня, приніс до неї вниз і показав їй. Ні, внизу воно їй не потрібне, хай воно буде нагорі. Вона сказала, що не хоче нічого з того (з меблів), що в неї є внизу, переносити нагору. Усе було так просто, що далі нікуди. Коли вона побачила кімнату і дірки для болтів, вона, здається, справді повірила, що я збираюся настільки подобрішати, що пущу її нагору.

Думка була така, що я піду вниз і поведу її нагору, ми разом повечеряємо нагорі, а тоді вона ночуватиме першу ніч нагорі, а вранці побачить сонце.

Іноді вона бувала така весела. Я сміявся. Ну, я кажу — сміявся, але я й дуже нервувався, коли настав той день.

Перше, що вона повідомила, коли я прийшов до неї, що вона заразилася від мене застудою, яку я приніс із перукарні, коли їздив до Льюїса.

Вона вся була така бадьора, командувала, звичайно, тихцем посміювалася з мене. Тільки сміятися слід було з неї.

— Ось мої речі на цей вечір. Решту можеш перенести завтра. Там усе готове? — вона вже питала про це в обід, і я сказав: так.

Я відповів:

— Готове.

— То ходімо. Мене треба зв’язувати?

— Тільки одне треба. Одна умова.

— Умова? — Її усмішка щезла. Вона одразу здогадалася.

— Я тут подумав… — почав я.

— Що? — очі в неї просто вогнем горіли.

— Я б хотів зробити кілька знімків.

— Мене? Та ти їх уже багато назнімав.

— Ні, не таких.

— Не розумію, — але я бачив, що насправді вона розуміла.

— Я хочу такі фотографії, як ти була ввечері кілька днів тому, — сказав я.

Вона сіла в кутку свого ліжка.

— Продовжуй.

— І ти маєш позувати так, щоб було видно, що тобі це подобається. Так, як я тобі скажу.

Ну а вона так там і сиділа, нічого не казала. Я подумав, що вона хоча б розсердиться. А вона просто сиділа там і витирала ніс.

— Якщо я зроблю це?

— Я виконаю, що обіцяв, — сказав я. — Я маю себе захищати. Мені потрібні такі фотографії, які тобі було б соромно показати комусь іще.

— Ти хочеш сказати, що я маю позувати для непристойних фотографій, щоб, коли втечу, не наважилася розповісти про тебе поліції?

— Власне, — підтвердив я. — Але фото будуть не непристойні. Просто такі, які ти б не хотіла оприлюднювати. Мистецькі фотографії.

— Ні.

— Я тебе прошу про те, що ти сама, не спитавши, зробила кілька днів тому.

— Ні, ні, ні.

— Знаю я твої штучки.

— Те, що я зробила тоді, було неправильно. Я вчинила так у відчаї, що між нами немає нічого, крім підлості, підозр і ненависті. А це інша річ. Це огидно.

— Я не бачу різниці.

Вона підвелась і пішла в далекий куток.

— Ну ти ж один раз це зробила. То зможеш і знову.

— Господи, це якась божевільня, — вона обвела поглядом кімнату, немовби мене в ній не було, наче її чув хтось інший чи вона сама збиралася розвалити стіни.

— Або ти це зробиш, або ти не виходиш звідси взагалі. Ні гуляти. Ні до ванни. Нікуди.

Я продовжив:

— Ти вже мене трохи надурила. У тебе тільки одне на думці. Піти від мене. Пошити мене в дурні й напустити на мене поліцію. Ти не краща за будь-яку повію. Раніше я тебе поважав, бо гадав, що ти вища від того, що тоді зробила. Що ти не як усі. А ти така сама. Зробиш будь-яку гидь, щоб домогтися того, чого хочеш.

— Припини, припини! — закричала вона.

— Я в Лондоні й значно досвідченішу знайду. Коли захочу. І робитиму що захочу.

— Ти — огидна, брудна, підла сволота.

— Ну давай, продовжуй. Ото саме твоя мова.

— Ти порушуєш усі людські закони, будь-який пристойний людський зв’язок, будь-що пристойне, що взагалі траплялося між твоєю і моєю статтю.

— Хто б дорікав, — сказав я. — Це ж ти роздяглася, ти на це напрошувалась. От і маєш.

— Іди геть! Геть!

Це вже був зовсім дикий крик.

— Так чи ні? — запитав я.

Вона розвернулася, схопила зі столу чорнильницю і жбурнула в мене.

Ось так. Я вийшов і замкнув за собою двері. Вечеряти я їй не приніс, хай подумає над своєю поведінкою. Я повечеряв купленою про всяк випадок куркою, випив шампанського, а решту вилив у раковину.

Я почувався щасливим, сам не знаю чому, бачив, що раніше я був слабкий, а тепер відплатив їй за все, що вона про мене сказала й подумала. Я походив по горішніх кімнатах, зазирнув і до її кімнати, аж розсміявся, подумавши, що вона залишилася там, унизу, саме вона тепер залишиться низько в усіх значеннях слова, і навіть якщо вона не заслуговувала на це від самого початку, зараз вона на це заслужила. У мене були причини дати їй зрозуміти, що є що.

Потім я ліг спати, подивився попередні фотографії, книжки, у мене виникли деякі задуми. Була серед них книжка «Черевички» з дуже цікавими знімками дівчат, здебільшого їхніх ніг у різноманітному взутті, на декому було тільки взуття і пояс, то були справді незвичайні фото, мистецькі.

Коли я вранці спустився, то постукав і почекав, як завжди, перед тим як зайти, але, на диво мені, вона й далі лежала в ліжку, вона спала вночі одягнена, накрившись лише покривалом. Якусь мить вона, здається, не зовсім розуміла, де вона і хто я, я просто стояв і чекав, що вона на мене накинеться, але вона сіла на край ліжка і сперлася ліктями на коліна, голову поклала на руки — наче це все було страхіття і їй тяжко прокидатися.

Вона закашлялася. Кашель був дещо грудний. Виглядала вона кепсько.

Тож я вирішив нічого не казати, а пішов і приніс їй снідати. Вона випила каву, коли я її приніс, і з’їла кашу, голодування скасовувалось, і вона знову повернулася до тієї самої пози, опустила голову на руки. Я вже знав цю штуку, вона намагалася мене розжалобити. Вигляд у неї був справді змучений, але я вирішив, що це все гра, щоб я впав навколішки і благав пробачення чи ще щось таке зробив божевільне.

— Хочеш «колдрекс»? — спитав я. Мені було видно, що вона добряче застуджена.

Ну от, вона кивнула, і далі поклавши голову на руки, то я пішов, приніс, а коли я повернувся, вона була на тому самому місці. Було видно, що це серйозне акторство. Як ота образа. То я подумав, нехай собі, пограє й припинить. Я можу почекати. Я спитав, чи їй нічого не треба, вона похитала головою, то я пішов.

В обід вона лежала в ліжку, коли я спустився. Вона просто підвела на мене очі, сказала, що хоче тільки супу і чаю, я приніс і пішов. Із вечерею було приблизно те саме. Вона просила аспірин. Майже не їла. Але колись вона грала і в таку гру. За весь цей день ми більше ніж двадцять слів одне одному не сказали.

Наступного дня було те саме, вона лежала в ліжку, коли я увійшов. Проте вона не спала, лежала й дивилася на мене.

— Ну як? — спитав я. Вона мовчала, просто лежала там.

Я сказав:

— Якщо ти думаєш, що обдуриш мене цим лежанням у ліжку, то помиляєшся.

9

Дерев’яне різьблене поліроване крісло без оббивки, популярне в Британії й Америці з XVIII століття.