— Чого витріщаєшся, курво…

І з Петром поплентав хитавою ходою заскочених на гарячому злодіїв додому. Перехрестились на церкву й мовчки минули здивованих Марію з немовлям і бабу Ганку.

— Сьогодні не тільки в нашого Богданчика важливий день, а й у вас майже день народження, — сказав Степан увечері Естер.

— Так, це вже один із чотирьох, дядьку Степане, — озвався Давид.

— Ну то вже з вами точно ніц не станеться.

— Чого, чого так точно? — утішилася Мірочка.

— Бо кожна людина при народженні отримує свого ангела-охоронця, а ви, виходить, уже маєте їх цілу армію — аж дванадцять!

— О-о-о, як то добре, — зраділа Міра. — Бережіть нас, ангели, бережіть! — і махнула ручками до найближчих сусідів: і ти, Краса, наш ангел, і ти, Козетто, і ти, Вогнику, і ти, моя Коко. — Моя Коко нас сьогодні врятувала. Та й ви, дядьку Степане із тіткою, ще два ангели, і мама — теж наш ангел.

— І Гіта… і Збишек… — додав Давид…

Після вечері в темряві сховку Мірочка несподівано сказала:

— Мамо, а на день народження подарунки ще колись даруватимуть?

— Так, моя дівчинко… Буде все, що ти захочеш: ляльки, красиві книжки, може, піаніно… Що ти хочеш, щоб тобі подарували?

— Подаруй мені сонце, мамо…

— І мені… — прошепотів Давид.

— Я… подарую, обов’язково подарую вам сонце. Ви в мене дуже терплячі діти. І життя нас випробовує, наскільки ми терплячі, і сильні, і дружні. Сонце засвітить і для нас, вірте в це… просто вірте… Зараз нас зігрівають своїм теплом хороші люди й тварини… А ми накопичуємо це тепло в собі, щоб колись віддавати іншим людям. Може, Бог дав нам це випробування для того, щоб ми краще пізнали доброту цього світу — це теж є його, тільки невидиме сонце, і ми щасливі, бо маємо його; а колись теж засяяємо, як маленькі сонечка, у чиїхось долях…

Наближався Великдень. Як завжди, робота накривала село по самісінькі комини, а в обійсті Врублевських ситуація ще й ускладнювалася очікуванням теляти — якраз на чистий четвер Красій виходив строк тільності. Степан мав провести ніч у стайні: теля потрібно було витягувати — помагати в такий спосіб корові. У світлі гасової лампи мирно дрімали кури; лежав пофиркуючи Орлик. Неспокійна Краса не знаходила собі місця: помукувала, то лягала, то спиналася на ноги. Нарешті за кілька годин з Красої показалися копитка теляти, і Степан заціпенів: теля йшло неправильно й ніяк не могло вийти. Степан намагався і так і сяк перевернути його в утробі, та все даремно. Тварина страшно мукала від нестерпного болю, а потім завалилася на бік, і з її гарних оксамитових очей потекли великі сльози болю. Телятко задушилося, так і не народившись, і тепер завдавало страшних мук корові. Степан не знав, що робити, не знала й Марія, яку він покликав, принишклі Естер і діти теж відчували величезний біль співчуття. До ранку очі Красої збайдужіли й потьмяніли — годувальниця сім’ї відійшла в небуття. Марія голосила, як за покійником, і баба Шо-Га теж плакала, бо Краса годувала і її…

— Боже ж ти мій, Степане, як, як ми будемо без неї?..Та ж пропадемо, як сірі миші… Голод нас накриє, як мішком… Краса моя, Краса…

Мовчки переживав Давид, і тихо витирала в підпіллі сльози і Мірочка; а в Естер найбільшим переживанням було, щоб малій знову не відібрало мову.

— Не плач, дівчинко моя, ми допоможемо тітці Марії та дядькові Степану…

— А Красій?

— Красій уже легше, вона не мучиться…

Орлик повільно повіз підводу зі своєю найближчою сусідкою з обійстя, і Степан поховав корову в лісі, куди вона так колись любила втікати. Великий камінь утрати ліг на Степана: голод був найбільшим страхом у кожній селянській родині, та й досхочу наїдалися рідко в якій хаті, — розумна ощадливість правила бал у готуванні їжі в натуральних господарствах без інших доходів. «Без корови — ніяк…» — товклося безперестанку в голові Степана. Він прийшов у хлів, глянув на порожнє місце, і туга стисла його серце.

— Яка ж то втрата є… важка й велика… Як рідну людину втратили, — промовив із болем. — А їсти що всі будемо? Не знаю навіть. У Марії он навіть молоко від хвилювання пропало. Уже й Богданчик відчув, що Красої не стало…

— Степане, — обізвалася в щілину Естер, — а може, хтось продає корову?

— Та продавати, може, й продають… тільки за що, за що ми її купимо?..

— А за що продають?

— Та тих німецьких паперів ніхто не хоче… Золото би пішло або обміняти на щось… а на що ти корову обміняєш — на коня хіба. А Орлик уже старий. Завтра Великдень, а в хаті замість радості — таке горе…

— Степане, — Естер відкрила дошки, — подивись, а цього на корову вистачить? — простягнула щось невеличке на долоні.

Степан поглянув: золота каблучка неймовірної краси, з великим зеленим камінцем, що виблискував усіма гранями.

— Не знаю. Я не розуміюся, і то бачу, що дуже дорога річ. Хто ж її купить, таку дорогу…

— Але не є вона дорожча від корови. А то зараз наше життя — усіх нас… Колись я тобі казала, що заплачу. Але це не є та плата. Бо всього золота світу мало, щоб подякувати за те, що ви зробили й робите для нас. Зараз це просто метал, який має стати нашою коровою…

У великодню суботу, не сказавши нічого Марії, Степан подався в ближні села й напитав гарну молочну корову. Ніхто не торгувався — видно було, що річ вартує кількох корів, але то без війни, а при війні той бартер «одна корова — кілька золотих бляшок» вважався прийнятним: спробуй із золота зроби корову чи хлібину — тішитиме око гонорових придурків, допоки в ямці не засмокче…

Тож на Великдень сім’я мала насправді добрий настрій — усі були врятовані.

— Дай, Боже, міцного здоров’я Естер та її діткам. Тепер ти нас усіх урятувала, — примовляла Марія, погладжуючи куплену годувальницю. Нова корова теж дістала титул Красої, щоправда, плями в неї були не чорно-білі, а рудувато-білі, але молока давала не менше.

— І шо, де ж ти то її, Степане, так хутко здибав, га? А шо вже така ладна корова вартує досить. Шо? Га? — не могла надивуватися й натішитися баба Шо-Га: молочна кухня їй теж була забезпечена.

— Та то моєї матері другострієчної[15] сестри чоловіка зі Стоянова вуйко[16] з Тартакова позичив, бо не може паші їй на зиму накосити, — громадив у велику купу брехню, як сіно граблями, Степан. — Казав, два роки теля від неї різати і йому віддавати, а нє, то вівцями чи козами, але то ще з возом сіна на додачу, бо ті до ховання старому є менш прикрі — та й так ту справу залатвили-сьмо…

Стара таке нагромадження інформації а-ля «на городі бузина, а в Києві дядько» точно не змогла би повторити своєму підлуватому синові, на що Степан і розраховував. А Естер із дітьми в схованці душилися від сміху, слухаючи натхненну конспіративну маячню Степана…

На Великдень сім’я в підпіллі роздивлялася крашанки й невеличку писанку, яку, попри зайнятість, устигла намалювати Марія.

— Це вам слугуватиме оберегом, тим більше що яйко від Коко, — подав у сховок великодні гостинці Степан.

— Які красиві олені намальовані. А що, у нас житимуть у стайні ще й олені? — защебетала Мірочка.

— Ні, не зовсім так, дитино, — засміявся Степан. — Бачиш, кожна рисочка на писанці має своє магічне значення: заштрихований квадратик — це засіяна земля, нам треба, щоб урожай був добрий, щоб і ми, і худоба мали-сьмо, що їсти. Безконечні змійки — це вода, яка напоїть землю. А оці олені — це як сонце, яке щодня виходить і на ніч заходить до свого підземного сховку.

— А ми — навпаки, — зітхнула Мірочка…

— А ви вірте, що тепер допомагаєте сонцю виходити з-під землі, й колись — я так думаю, то ще недовго залишилось, — воно віддячить вам на повну силу… Тітка Марія, коли малювала писанку, теж побажала вам швидше побачити сонце. Та й саме яйце — це символ сонця… А ще в нас обов’язково у хліві залишають писанку — щоб худоба добре велася й не хворіла. Так що у вас не просто олені житимуть, а ключик до сонця й до здоров’я ваших наземних ангелів…

15

Двоюрідна.

16

Дядько.