— Ти зайти можеш? Чи я до тебе прийду?

— Певна річ. А що таке?

— Марго була в тому торгівельному центрі, жива, принаймні через день потому як втекла.

— Буду в тебе за чотири хвилини.

І рівно за чотири хвилини Радар з’явився біля мого вікна.

— Хочу, щоб ти знав: я посварився з Беном, — повідомив я, поки він ліз у вікно.

— Я посередником поміж вами не можу бути, надто вже похмілля тяжке… — тихенько відказав Радар. Він ліг на ліжко, приплющив повіки і спробував пригладити скуйовджене волосся. — У мене ніби блискавка влучила, — він чхнув. — Ну, розповідай новини.

Всівшись на стілець, я почав докладно, щоб нічого не випустити, розповідати, як провів ніч у торгівельному центрі. Радару загадки давалися легше, ніж мені, тож я сподівався, що він і з цією впорається.

Він мовчки слухав, аж я сказав:

— А потім мені зателефонував Бен і звелів їхати на вечірку.

— Та книжка в тебе з собою? Та, де ріжки загорнуті? — запитав він. Я підвівся й поліз по неї під ліжко. Радар, тримаючи путівника над обличчям і кривлячись від головного болю, почав гортати сторінки.

— Записуй. Омаха, штат Небраска. Сек-Сіті, штат Айова. Александрія, штат Індіана. Дарвін, штат Міннесота. Голівуд, штат Каліфорнія. Алієнс, штат Небраска. Так. Оці місця здалися їй — ну, або комусь іншому, хто цю книжку гортав, — цікавими.

Радар підвівся, жестом звелів мені вийти з-за столу і сів за комп’ютер. Він умів балакати й заразом працювати на клавіатурі.

— Є така кумедна мапа: можна ввести кілька географічних назв, і вона видасть тобі різні маршрути. Марго про цю програму навряд чи знала, але все одно глянути варто.

— Звідки ти все це знаєш?

— Ну, нагадаю: Я. Все. Своє. Життя. Займаюся. «Омніпедією». Я, коли сьогодні вранці додому прийшов, ще не мився, а вже за годину повністю переписав статтю про синю рибу-ангела. Так, я трохи того. Ну гаразд, дивися, — сказав він. Я нахилився до екрана і побачив кілька кривулястих маршрутів на мапі Сполучених Штатів. Усі вони починалися в Орландо і закінчувалися в Голівуді.

— Може, вона хоче лишитися в Лос-Анджелесі? — припустив Радар.

— Може, — погодився я. — Але ми все одно її маршрут не вгадали.

— Авжеж! До того ж більше ніяких вказівок на Лос-Анджелес немає. Джейсу вона казала про Нью-Йорк. Видається, що «заїдеш у паперові міста, то вже ніколи не повернешся» вказує на найближчий недосілок. А лак для нігтів — теж, напевно, свідчить про те, що Марго десь поруч. Думаю, можна до списку місць, де зараз може бути Марго, додати і місто, де найбільша куля з попкорну.

— Мабуть, її подорож відповідає цитаті з Вітмена: «Пускаюсь у вічну мандрівку».

Радар сидів, схилившись над клавіатурою. Я пішов до ліжка.

— Слухай, а роздрукуй-но мені мапу США, я позначу пункти, — попросив я.

— Можу в інтернеті це зробити, — озвався Радар.

— Я просто хочу подивитися, на що це схоже в реалі.

За кілька секунд принтер виплюнув аркуш паперу, і я повісив роздруківку поруч із попередньою мапою, де були позначені недосілки, що я відшукав. Увіткнув шпильки в усі шість міст, які обрала Марго (чи хтось інший) у путівнику. Потім спробував подивитися на них, як на сузір’я, — я сподівався, що вийде якийсь значущий малюнок чи літера, але нічого такого не побачив. Точки розсипані були безсистемно, ніби Марго наосліп кидала в мапу дротики.

Я зітхнув.

— Знаєш, що було б добре? — запитав Радар. — Знайти підтвердження тому, що вона за останній час перевіряла пошту або виходила в інтернет. Я по її імені щодня пошук проводжу, налаштував бота, щоб він мені сповістив, якщо Марго увійде в «Омніпедію» під своїм ніком. Відстежую IP-адреси всіх, хто шукає «паперові міста». Але поки що все марно.

— Я навіть не знав, що ти все це робиш, — сказав я.

— Авжеж. Чиню так, як хотів би, щоб чинили для мене. Тобто ми з Марго друзями не були, але ж вона заслуговує, щоб її знайшли, згоден?

— Якщо тільки вона не ховається навмисне.

— Може й таке бути… Поки ще різні варіанти допустимі.

Я кивнув.

— Ну… о’кей, — провадив Радар. — А тепер мозковий штурм відеогри?

— Та щось я не в гуморі.

— То, може, Бену зателефонуємо?

— Ні, він — виродок.

— Ну, звісно, — Радар скоса подивився на мене. — Знаєш, у чому твоя проблема, Квентине? Ти чекаєш від людей, що вони не будуть собою. Я теж міг би лютувати, наприклад, через те, що ти непунктуальний, або що ти нічим не цікавишся, крім Марго Рот Шпігельман, або що ти жодного разу не запитав, як у мене справи з Анжелою, — але мені байдуже, чоловіче, тому що ти — це ти. У моїх батьків тонна чорних Санта-Клаусів, але нічого не вдієш. Просто у мене такі батьки. А я так схиблений на своєму веб-довіднику, що іноді до телефону не підходжу, навіть коли телефонують друзі чи моя дівчина. І це теж нормально. Я такий. Я ж тобі все одно подобаюсь. І ти мені подобаєшся. Ти кумедний, розумний, і хоч запізнюєшся, але ж приходиш.

— Спасибі.

— Та я не похвалити тебе хотів! Я ось про що: досить думати, що Бен стане таким, як ти, а йому досить думати, що ти станеш, як він, і охолоньте вже.

— Гаразд, — нарешті погодився я і подзвонив Бену. Новина про те, що у мене вдома Радар і можна погратися у відеоігри, відразу ж вилікувала його від похмілля.

— Ну, — сказав я, повісивши слухавку, — а Анжела як?

Радар засміявся.

— Чоловіче, вона класна. Реально класна. Спасибі, що запитав.

— Досі цнотливий?

— Я про таке не розпатякую. Але так і є. А, і ще сьогодні вранці у нас була перша сварка. Ми снідали в кав’ярні, і вона завела про те, які у нас круті Санта-Клауси. Мовляв, мої батьки — молодці, що збирають їх, бо дуже важливо, щоб люди не думали, ніби всі важливі постаті в нашій культурі, такі як Бог і Санта-Клаус, — білі. І, мовляв, чорний Санта підтримує всю афроамериканську громаду.

— Ну, я взагалі-то з нею згоден, — мовив я.

— Та воно так, думка хороша, але все це дурня. Мої батьки не підкреслюють, що Санта — чорний, вони, навпаки, намагаються скупити їх усіх і заховати в нашому будинку. У Пітсбурзі живе чолов’яга, у якого колекція тільки трохи менша від нашої, і вони хочуть її у нього викупити.

Тут пролунав голос Бена. Певне, він стояв у дверях уже кілька хвилин.

— Радаре, те, що ти досі не зміг взути таку любу кицю, — це найбільша гуманітарна трагедія нашого часу.

— Бене, ти як? — запитав я.

— Спасибі, що підвіз уночі, братан.

15

Хоча до випускних іспитів залишався тиждень, у понеділок я цілий день читав «Пісню про себе». Я хотів з’їздити ще в два недосілки, але Бену потрібне було авто. А в поемі я вже шукав не так натяків, як саму Марго. Цього разу я добився до середини, а потім знову запнувся на шматку, який перечитував-перечитував і ніяк не міг зрозуміти.

«Гадаю, довгий час я нічого не робитиму, тільки слухатиму», — пише Вітмен. І потім дві сторінки він слухає: паровий свисток, голоси людей, оперу. Він сидить у траві, слухаючи звуки, що ллються крізь нього. Напевно, і я займався тим самим: дослухався до всіх звуків Марго, навіть до найтихіших, бо перш ніж зрозуміти, треба почути. До цього я Марго, по суті, не чув: от бачив, як вона верещить, а думав, що сміється, — а тепер зрозумів, що моє завдання ось у чому: почути «оперу» Марго навіть з такої величезної відстані.

Я не міг почути саму Марго, але міг слухати те, що колись чула вона. Тому я скачав альбом Вуді Гатрі. Я сидів за комп’ютером, заплющивши очі, упершись ліктями в стіл, і слухав мінорний спів. І в цій незнайомій пісні я намагався виокремити голос, який чув дванадцять днів тому, але вже не впізнавав.

Коли я слухав іншого співака, якого любила Марго, Боба Ділана, прийшла мама.

— Тато буде пізно, — сказала вона, не відчиняючи дверей у мою кімнату. — Зробити бутербродів з індичкою?

— Непогана ідея, — відказав я, а потім знову заплющив очі й повернувся до музики.