Може, Марго теж сиділа тут у немилозвучній темряві, може, її охопив відчай, і вона не змогла втриматися від думок про смерть. Я цілком міг таке уявити.

Але я міг уявити й інше: Марго збирає ці книжки на блошиних ринках, скуповуючи всі путівники, які коштують не більш як двадцять п’ять центів. А потім їде сюди — ще до того як зникнути, — щоб прочитати їх подалі від цікавих очей. Вона вибирає, куди поїхати.

Авжеж, вона ховатиметься, подорожуючи з місця на місце, мов кулька, що лине у небі, долаючи сотні миль щодня, адже вітер для неї завжди попутний. У цій фантазії Марго була жива. Значить, вона привела мене сюди, щоб я зміг визначити її маршрут? Якщо судити з книжок, вона могла бути на Ямайці або в Намібії, в Топеці в Канзасі або в Пекіні. Але я ж тільки почав пошуки.

13

Мені наснилося, що я лежу горілиць, а Марго поклала голову мені на плече, і тільки ріжок килима відділяє нас від бетонної підлоги. Рука Марго у мене на грудях. Ми просто спимо. Господи, поможи мені. Я ж, напевно, єдиний підліток на всю Америку, якому сниться, як він спить з дівчиною — тобто просто спить., та й годі. А потім задзвонив телефон. Після другого дзвінка я нарешті намацав мобільника на розгорнутому килимі. Була 3:18. Дзвонив Бен.

— Доброго ранку, — сказав я.

— ТАККК!!!!! — заволав Бен, і я зрозумів, що зараз далеко не найкраща пора ділитися з ним тим, що я дізнався про Марго. Я просто-таки відчував, як від нього тхне спиртним. У цьому єдиному слові, у тому, як він його прокричав, було набагато більше знаків оклику, ніж я чув від нього за все життя.

— Я так розумію, бал вдався?

— ТАККК! Квентине Джейкобсен! Наш К.! Найвидатніший Квентин в Америці! Так! — голос його кудись поплив, але я його чув. — Так, усі, заткайтеся, стривайте, заткайтеся… КВЕНТИН! ДЖЕЙКОБСЕН! У МЕНЕ НА ТЕЛЕФОНІ!

Всі привіталися зі мною, і голос Бена знову став гучніший.

— Так, Квентине! Так! Братан, ти мусиш сюди приїхати.

— Куди це сюди? — запитав я.

— До Бекки! Знаєш, де це?

Я дуже добре знав. Я ж не так давно побував у неї в підвалі.

— Знаю, але зараз ніч, Бене. До того ж я в…

— ТАККК!!! Ти повинен приїхати негайно. Негайно!

— Бене, у мене є важливіші справи, — відказав я.

— ОБРАНИЙ ВОДІЙ!

— Що?

— Ти у мене обраний водій! Так! Ти ж такий обраний! Я страшенно радий, що ти відгукнувся! Це так круто! Мені додому треба повернутися до шостої! І ти єдиний тверезий! ТАККК!

— А ти переночувати там не можеш? — поцікавився я.

— НІІІ! Фу. Фу, Квентине. Слухайте мене всі! Скажімо Квентину фу!

І всі заволали «фу».

— Всі напилися. Я п’яний. Лейсі п’яна. Радар п’яний. Ніхто везти не може. А додому треба до шостої. Мамі обіцяв. Фу, Квентине, сонько! Гей, ти ж обраний водій!

Я глибоко вдихнув. Якби Марго збиралася сьогодні сюди повернутися, о такій порі вона вже була б тут.

— Приїду за півгодини.

— ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАККК! ТАК! ТАК!

Вирішивши не слухати далі, я відключився. Якусь хвилю лежав, змушуючи себе підвестися, і нарешті таки підвівся. Насилу плентаючи у напівсні, я проліз у «тролячу нору», перетнув бібліотеку, повернувся в контору, відчинив двері й сів у машину.

У район, де мешкала Бекка, я добився перед четвертою. Вся вулиця була заставлена автами, і я прикинув, що людей у будинку ще більше. Я знайшов місцину за кілька машин від «Зікума».

Я Бена жодного разу п’яним не бачив. Одного разу в десятому класі я сам вижлуктив пляшку рожевого «вина» на вечірці, яку організували хлопці з оркестру. Мені й пити було гидко, і блювати потім тяжко. І саме Бен сидів зі мною в туалеті удома в Кассі Гімні, де все було розмальовано сценками з життя Вінні-Пуха і його друзів, поки я прицільно вивергав цю рожеву рідину на Іа. Мені здавалося, що на цьому наші алкогольні звитяги й закінчилися. Виходило, що тільки до сьогодні.

Ні, я був готовий до того, що він п’яний. Я і по телефону все зрозумів. Жодна твереза людина стільки разів «так» за хвилину не скаже. Але пропихаючись крізь натовп хлопців, що курили на порозі, й відчиняючи двері, я все-таки не сподівався побачити одягненого в смокінг Бена, що висів догори дриґом над барильцем пива. А тримав його Джейс Вортингтон з кількома бейсболістами. Бен обхопив кран барильця губами, погляди всіх присутніх у кімнаті були сфокусовані на ньому. Всі хором рахували: «Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять!» — а я на мить злякався, що з Бена знущаються. Але ні, він ссав пиво, наче материну цицьку, з куточків рота текло, тому що Бен ще й усміхався при цьому. «Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять», — кричали розпалені хлопці. Напевне, відбувалося щось надзвичайне.

А мені все це здалося таким безглуздим, таким ганебним! Паперові дітки граються в паперові ігри. Я спробував пропхатися крізь натовп до Бена і, на власний подив, наткнувся на Радара з Анжелою.

— Що тут у біса відбувається? — запитав я.

Радар, на мить припинивши рахувати, подивився на мене.

— Так! — вигукнув він. — Явлення обраного водія! Так!

— Чому всі сьогодні так часто кажуть «так»?

— Гарне питання, — заволала Анжела. Надувши щоки, вона зітхнула. Здається, їй усе це подобалося не більше, ніж мені.

— О так, це гарне питання! — підтвердив Радар, у якого в обох руках було по червоній пластянці з пивом.

— Він п’є з двох, — спокійно пояснила Анжела.

— Чому тоді не ти — обраний водій? — поцікавився я.

— Вони обрали тебе, — сказала вона. — Вирішили таким чином витягти тебе сюди.

Я закотив очі. Анжела висловила співчуття.

— Він тобі, напевно, справді подобається, — я кивнув на Радара, який, піднісши обидві руки над головою, лічив далі. По-моєму, всі страшенно пишалися тим, що вміють лічити.

— Так, він навіть зараз в певному розумінні дуже милий, — відказала вона.

— Жах, — не втерпів я.

Радар пхнув мене пластянкою.

— Подивися на нашого друзяку Бена! Та він немов учений-аутист, коли йдеться про пивостояння. Здається, він на світовий рекорд іде.

— А що таке пивостояння? — не зрозумів я.

— Ось, — тицьнула Анжела в Бена.

— А, — зронив я. — Ну… важко висіти догори дриґом над барилом?

— Схоже, найдовше в історії Вінтер-парку пивостояння — шістдесят дві секунди, — пояснила вона. — Відзначився Тонні Йорик.

Це був кремезний паруб’яга, який закінчив старшу школу, коли ми щойно прийшли до неї; тепер він грав у футбольній команді Флоридського університету.

Я був би радий, якби Бен поставив новий рекорд, але приєднатися до верескливого натовпу не міг. «П’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять, шістдесят, шістдесят один шістдесят два, шістдесят три!» Бен випустив краника з рота і заволав: «ТАККК! Я НАЙКРУТІШИЙ! Я ПОХИТНУ СВІТ!» Бейсболісти з Джейсом на чолі перевернули його догори головок) і почали носити на плечах. Помітивши мене, Бен тицьнув у мій бік пальцем і зарепетував «ТАККК!!!» з таким запалом, якого я в житті не чув. Навіть футболісти, вигравши світовий кубок, так не радіють.

Бен зіскочив з плечей бейсболістів, досить незграбно приземлився навпочіпки, а потім, похитуючись, звівся на ноги й обняв мене.

— ТАК! — знову повторив він. — Прибув Квентин! Найкращий друг! Привітаймо Квентина, найкращого друга світового рекордсмена з пивостояння!

— К., друже! — поплескав мене по голові Джейс, і тут у другому вусі зачувся голос Радара:

— До речі, ми для них тут як народні герої. Ми з Анжелою хотіли ще продовжити свято своєю вечіркою, але прийшли сюди: Бен пообіцяв, що до мене ставитимуться як до короля. Вони, уяви, ім’я моє скандували. Здається, Бен чимось їм страшенно сподобався, тож ми їм тепер теж подобаємося.

І я відказав — і Радарові, і всім іншим:

— Ого!

Бен відвернувся від нас і схопив Кассі Гімні. Поклав руки їй на плечі, вона — йому, і він оголосив:

— Моя супутниця мало не стала королевою балу.