Адже це вона дала мені необхідне знаряддя.

Я дістав з шафки зошит з початків аналізу, та так і лишився стояти, навіть потому як продзвенів другий дзвоник; я стирчав посеред коридору, а повз мене бігли хлопці, я почувався роздільною смугою на шосе. Хтось іще подякував мені за двісті доларів. Я усміхнувся у відповідь. Тепер школа здавалася моєю — у мене за всі минулі роки не було такого відчуття. Ми відновили справедливість для школярів з оркестру, які втратили свої байки. Зі мною заговорила Лейсі Пембертон. А Чак Парсон мене перепросив.

Я так добре знав ці стіни — і тепер у мене почало виникати відчуття, що й вони мене знають. Продзвенів і третій дзвоник, а я все стояв. І тільки за хвилю я все ж таки пішов на урок і встиг сісти за парту, тільки-тільки пан Хімінес розпочав свою чергову нескінченну лекцію.

Я взяв із собою «Листя трави», поклав книжку на коліна і знову заходився перечитувати підкреслені рядки в «Пісні про себе», поки містер Хімінес писав щось на дошці. Прямих указівок на Нью-Йорк я не побачив. За кілька хвилин я передав збірку Радарові, він трохи прочитав і написав у найближчому до мене куточку зошита: «Зелені підкреслення повинні щось означати. Може, вона хоче, щоб ти відчинив двері свого розуму?» Я знизав плечима і відказав: «А може, просто читала вірш у два різні дні з двома різними маркерами».

За кілька секунд я подивився на годинника — всього тридцять сьомий раз за цей урок — і побачив за дверима Бена, який, тримаючи в руці дозвіл піти з уроків раніше, спастично пританцьовував джигу.

Коли дзвоник погукав мене на обід, я кинувся до своєї шафки, але Бен примудрився випередити мене й уже розмовляв з Лейсі Пембертон. Він стояв біля неї, трохи похиливши плечі, щоб дивитися просто в обличчя. Навіть у мене часом від розмови з Беном починався напад клаустрофобії, а я ж не палка дівчина.

— Гей, товариство, — наблизився я.

— Гей, — відгукнулася Лейсі, скориставшись нагодою зробити крок назад. — Бен розповів мені, як ідуть справи з Марго. В її кімнату ніхто ніколи взагалі не заходив. Вона казала, що батьки не дозволяють їй гостей запрошувати.

— Серйозно?

Лейсі кивнула.

— Ти знала, що у Марго тисяча платівок?

— Ні, мені Бен щойно сказав! Марго про музику ніколи не говорила. Ну, тобто вона коментувала, коли по радіо щось цікаве крутили, наприклад. Але в цілому — ні. Вона така дивна!

Я знизав плечима. Може, Марго і дивна, а може, це ми всі дивні. Лейсі не замовкала.

— Ми саме говорили про те, що Волт Вітмен з Нью-Йорка.

— В «Омніпедії» написано, що і Вуді Гатрі там досить довго прожив, — додав Бен.

Я кивнув.

— Чудово уявляю її в Нью-Йорку. Але думаю, треба шукати наступну підказку. Не може ж усе кінчатися на книжці. У цих підкресленнях, може, шифр якийсь абощо.

— Можна я під час обіду почитаю?

— Ага, — погодився я. — А можна відксерити в бібліотеці.

— Нє-а, я просто почитаю. Я на поезії не розуміюся. До того ж у мене там, у Нью-Йоркському університеті, сестра двоюрідна вчиться, я послала їй оголошення, щоб вона роздрукувала й розклеїла в музичних крамницях. Я розумію, звісно, що їх там до біса, але все-таки.

— Добра ідея.

Вони пішли до їдальні, я теж.

— Слухай, — запитав Бен у Лейсі,— а сукня у тебе якого кольору?

— Ну, така собі сапфірова, а що?

— Хочу бути впевнений, що мій смокінг підійде, — пояснив він.

Я вперше бачив, щоб Бен так кумедно-дурнувато усміхався, а це багато про що свідчить, бо він і так кумедно-дурненький.

— Добре, — кивнула Лейсі,— тільки щоб ми не були як інкубаторські. Може, тобі все ж таки класиці віддати перевагу: чорний смокінг і чорна камізелька?

— Пояс, думаєш, не треба?

— Ну, можна, тільки не з велетенськими брижами, розумієш?

Вони продовжили обговорювати цю тему — я так вважаю, ідеальна ширина брижів на поясі до смокінга може стати предметом багатогодинних дискусій; я й слухати покинув, ставши в чергу по піцу. Бен знайшов собі пару на бал, а Лейсі знайшла хлопця, який буде радий обговорювати той бал годинами. Тепер у всіх є пара — тобто за винятком мене, але я йти і не збирався. Єдина дівчина, з якою я хотів би піти, десь помандрувала.

Коли ми сіли, Лейсі почала читати «Пісню про себе» і сказала, що не бачить тут якогось особливого сенсу, і взагалі, на її думку, це не в дусі Марго. Загалом ми так і не зрозуміли, що вона хотіла нам цим сказати, якщо взагалі хотіла. Лейсі простягнула мені книжку, і вони з Беном знов заговорили про бал.

По обіді я вирішив, що сенсу перечитувати цитати немає, але мені раз у раз ставало нудно, і я знову діставав книжку з рюкзака і клав її на коліна. Наприкінці навчального дня, сьомим уроком, у мене була англійська. Ми щойно почали «Мобі Дика», і д-р Голден довго розбалакувала про риболовлю в дев’ятнадцятому столітті. На парті у мене лежав «Мобі Дик», а на колінах — Вітмен, але навіть той факт, що я сидів у кабінеті англійської, не допоміг. Зате я примудрився аж кілька хвилин не дивитися на годинника, тож неабияк здивувався, коли задзеленчав дзвоник, і довго складав речі в наплічник. Коли я повісив його на плече і попрямував до дверей, д-р Голден всміхнулася мені й мовила:

— Отже, Волт Вітмен?

Я боязко кивнув.

— Добрий поет, — визнала вона. — Настільки добрий, що я майже не від того, щоб ти читав його на моїх уроках. Але все ж таки не зовсім.

Я нерозбірливо перепросив, вийшов і попрямував до стоянки для старшокласників.

Поки Бен з Радаром репетирували, я сидів у «Зікумі», покинувши двері відчиненими, щоб провітрити авто. Я намагався читати «Федераліста», за яким у нас завтра на основах держави і права мав бути тест, але подумки постійно повертався до замкнутого кола загадок: Гатрі, Вітмен, Нью-Йорк, Марго. Вона поїхала в Нью-Йорк слухати фольк? Може, існує таємна Марго — любителька фольку, з якою я не знайомий? Може, вона оселилася в квартирі, де колись мешкав один з них? Але чому вона вирішила повідомити це мені?

У бічному дзеркалі я побачив Бена з Радаром; Радар ішов швидко, розмахуючи футляром з саксофоном. Вони квапливо залізли в уже відчинений «Зікум», Бен повернув ключа, мотор запирхав, ми почали сподіватися, він знову запирхав, ми ще дужче сподівалися, аж таки він ожив. Бен виїхав зі стоянки, і коли школа зосталася позаду, заволав:

— ТИ МОЖЕШ У ТАКЕ ПОВІРИТИ?!

Він просто не міг стримувати радості.

Почав лупити по клаксону, але той, природно, не працював, тож Бен, вдаряючи по ньому, щоразу верещав:

— БІ-БІП! БІ-БІП! ПОСИГНАЛЬ, ЯКЩО ЙДЕШ ЗІ СПРАВЖНЬОЮ КИЦЕЮ ЛЕЙСІ ПЕМБЕРТОН НА БАЛ! БІ-БІП, БЕЙБІ, БІ-БІП!

І так він ото телесувався майже всю дорогу.

— Знаєш, у чому причина? Крім відчаю? Мені здається, вони з Беккою Арингтон посварилися, бо Бекка, ну, зрадниця, і тепер Лейсі соромно ще й за Кривавого Бена. Вона цього, певна річ, не сказала, але я здогадався з її поведінки. То зрештою Кривавий Бен зіграв мені на руку.

Я був щасливий за нього і все таке, але мене все ж таки найдужче турбувала Марго.

— Хлопці, у вас ідеї є?

Я помовчав трохи, а потім Радар подивився на мене в дзеркало заднього огляду й мовив:

— Ця фраза про двері — єдина, що виділена іншим кольором, до того ж вона дивніша, ніж усі інші, незакінчена думка, тож, думаю, треба копати тут. Прочитай-но її ще раз.

— Зривайте замки з дверей! // Зривайте і двері з одвірків! — відказав я.

— Треба визнати, що Джеферсон-парк — не найкраще місце для того, щоб зривати двері з одвірків, — припустив Радар. — Може, вона це хотіла сказати? Вона ж ніби Орландо паперовим назвала? Може, Марго просто пояснює, чому втекла.

Бен пригальмував перед світлофором, а потім обернувся до Радара.

— Братани, — сказав він, — по-моєму, ви Кицюню Марго перехвалюєте.

— Що? — не зрозумів я.

— Зривайте замки з дверей, — відказав він. — Зривайте і двері з одвірків.