— Загалом, гадаю, ми впоралися.

— Цілком, — погодився я, хоча вже почав хвилюватися за те, що принесе мені день прийдешній. Чи прийде Марго перед уроками до репетиційної, щоб потусуватися з нами? Чи піде вона з нами обідати — зі мною і Беном? — Цікаво, що сьогодні буде? — промовив я вголос.

— Так, мені теж.

Ці слова на деякий час так і зависли в повітрі, але потім Марго сказала:

— До речі, про те, що буде: з вдячності за ту самовідданість, яку ти виявив сьогодні вночі, я хотіла б тобі дещо подарувати… — Марго понишпорила долі, а потім простягнула мені камеру. — Візьми собі. Тільки користуйся нею розумно.

Засміявшись, я поклав камеру в кишеню.

— Вдома скопіюю фотку, а в школі віддам тобі камеру, — сказав я.

Мені хотілося почути ось що: «Ага, в школі, де все тепер буде по-іншому, де ми зможемо відкрито дружити, бо я тепер вирішила бути вільна». Але Марго тільки відказала:

— Ага, колись.

О 5:42 я звернув у Джеферсон-парк. Ми проїхали по Джеферсон-драйв, минули Джеферсон-корт, потім опинилися на нашій вулиці — Джеферсон-вей. Я вже востаннє за сьогодні вимкнув фари і на холостому ходу під'їхав до будинку. Я не знав, щó сказати, і Марго теж мовчала. Ми зібрали сміття в пакет з крамниці, намагаючись надати машині такого вигляду, ніби за останні шість годин нічого особливого не сталося. Марго дала мені ще один пакет — з рештками вазеліну, фарби й останньою бляшанкою «Mountain Dew». В голові у мене від утоми все крутилося.

Тримаючи в кожній руці по пакету, я зупинився біля авта, дивлячись на Марго.

— Крута була нічка, — нарешті сказав я.

— Підійди-но, — звеліла мені Марго, і я ступнув уперед. Вона пригорнула мене, а мені непросто було вчинити так само: в руках були пакети, а їх кинеш долі, то ще всіх збудиш. Я відчув, як Марго зіп’ялася навшпиньки і притулила губи до мого вуха. А потім дуже чітко мовила:

— Мені. Бракуватиме. Твого. Товариства.

— Ну, це ж легко виправити, — відказав я, намагаючись приховати розчарування. — Якщо вони тобі більше не подобаються, — додав я, — тусуйся зі мною. Друзі мої… ну… гарні.

Марго стояла, притулившись до мого вуха, і я відчув, що вона усміхається.

— Боюся, це неможливо, — почув я її шепіт.

Потім вона ступнула назад, потім ще і ще, але не відривала від мене очей. Врешті вона звела брови і всміхнулася — і я повірив і в цю усмішку. Я дивився на Марго, а вона видерлася на дерево, з нього — на дах і залізла в своє вікно.

А я увійшов додому крізь парадні двері — вони були незамкнені,— навшпиньках прокрався через кухню у свою кімнату, стягнув джинси, кинув їх до шафи і вклався в ліжко, а в голові бамкали всі слова, які я скажу Марго в школі.

Частина друга

Трава

1

Проспав я, напевно, хвилин тридцять, о 6:32 задзеленчав будильник. Хоча я його сигналів не помічав цілих сімнадцять хвилин, аж доки мене не почали трусити за плече і здалеку не почувся мамин голос:

— Доброго ранку, сонько.

— Ага, — відказав я. Почувався страшенно змореним, і мені не хотілося в школу, але в мене була стовідсоткова відвідуваність, і хоча я розумів, що це нікого не вражає і пишатися тут узагалі нема чим, статистику псувати не хотілося. До того ж мені цікаво було подивитися, як тепер поводитиметься зі мною Марго.

Коли я увійшов на кухню, тато щось розповідав мамі — вони вдвох снідали за стійкою. Побачивши мене, він урвав свою розповідь і запитав:

— Як спалося?

— Чудово, — відказав я, і це була правда. Недовго, але солодко.

Він усміхнувся.

— А я саме розповідав, що мені всякчас сниться той самий сон, — повідомив тато. — Я в коледжі. На уроці івриту, тільки викладач його не знає, і в тексті якась нісенітниця. Але всі поводяться так, ніби ця вигадана мова і цей вигаданий алфавіт і є іврит. І мені доводиться складати іспит, писати мовою, якої я не знаю, навіть алфавіт розшифрувати не можу.

— Цікаво, — прокоментував я, хоча насправді цікаво мені не було. Немає нічого нуднішого, ніж чужі сни.

— Це метафора пубертатного періоду, — вклинилася мама. — Писати уві сні — це ознака зрілості, але ти цього зробити не можеш. Алфавіт — доросла система кодування при взаємодії — тобі незрозумілий.

Моя мама працює зі скаженими підлітками в дитячих кімнатах і у в’язницях. Гадаю, тому вона за мене і не хвилюється: оскільки я не взявся до ритуального обезголовлення щурів і не поливаю сечею собі обличчя, з моїм вихованням усе гаразд.

Нормальна мати могла б сказати щось на взірець: «Послухай, у тебе вигляд, наче після метамфетамінового загулу, і тхне від тебе водоростями. Ти часом не танцював кілька годин тому з Марго Рот Шпігельман, яку вкусила змія?»

Аж ні — їм краще той сон обговорювати!

Я прийняв душ, вдягнув футболку і джинси. Я запізнювався, але, якщо по правді, я завжди запізнююся.

— Ти запізнюєшся, — зауважила мама, коли я знову увійшов на кухню. Я силкувався розігнати туман у голові, щоб згадати, як зав’язуються шнурки на кедах.

— Я помітив, — сонно відказав я.

Мама відвезла мене до школи. Я сидів на місці Марго. Поки ми їхали, мама, на моє щастя, майже весь час мовчала — і я заснув, притулившись головою до скла.

Коли ми під'їхали до школи, я помітив, що машини Марго на звичному місці немає. Ну, я не здивувався, що вона запізнюється. Її друзі не збираються так рано, як мої.

Щойно я рушив до хлопців зі шкільного оркестру, Бен крикнув:

— Джейкобсене, мені все це приснилося чи… — (Я ледь помітно хитнув головою, і він відразу ж похопився). — …Ми з тобою справді здійснили шалену мандрівку Французькою Полінезією на вітрильнику з бананів?

— Так, смачний був той вітрильник, — відказав я. Радар глянув на мене і пішов під дерево, в тінь. Я попрямував до нього.

— Я запитав Анжелу, хто міг би піти з Беном. Глухо.

Я подивився на Бена, який розмовляв, не виймаючи з рота паличку для розмішування кави.

— Кепсько, — мовив я. — Але так і на краще. Ми з ним затусуємо і влаштуємо марафон у «Воскресіння» абощо.

Тут до нас підійшов і сам Бен.

— Ви що, бережете мої почуття? Я ж знаю, що ви обговорюєте трагічну неможливість знайти мені кицю на бал.

Розвернувшись, він пішов до школи. Ми з Радаром попрямували за ним і, теревенячи собі, пройшли повз репетиційну, де серед інструментів про щось балакали хлопці-першокурсники і другокурсники.

— Чому ти взагалі так хочеш туди потрапити? — запитав я.

— Ох, та це ж випускний бал! Це мій останній шанс назавжди стати найприємнішим спогадом для якоїсь гарнюньої киці.

Я закотив очі.

Продзвенів перший дзвоник, тобто до уроку залишалося п’ять хвилин, і учні, немов собаки Павлова, побігли хто куди, створюючи в коридорі метушню. Ми втрьох стояли біля Радарової шафки.

— Гаразд, а навіщо ти дзвонив мені о третій ночі й питав адресу Чака Парсона?

Обдумуючи, щó відповісти, я помітив, що в наш бік іде сам Чак Парсон. Я тицьнув Бена ліктем і зиркнув на Чака. Виявилося, що він вирішив поголити і ліву брову: певне, вважав, що це буде найкращий вихід із ситуації.

— Чорт забирай, — зронив Бен.

А за мить я з гуркотом ударився спиною об дверцята шафки, а наді мною нависло Чакове обличчя — таке гарне, безброве!

— На що витріщилися, виродки?

— Ні на що, — відказав Радар. — Не на твої брови, це точно.

Чак відштовхнув Радара, гупнув долонею по дверцятах і пішов.

— Це ти утнув? — з сумнівом запитав Бен.

— Тільки нікому не кажіть, — звелів я їм. А потім додав: — 3 Марго Рот Шпігельман.

У Бена аж голос затремтів.

— Ти вчора був з Марго Рот Шпігельман? О ТРЕТІЙ НОЧІ?

Я кивнув.

— Наодинці?

Я кивнув.

— О Боже, якщо у вас щось було, ти повинен розповісти мені все. Напиши курсову про цицьки Марго Рот Шпігельман, які вони на вигляд і на дотик. Мінімум тридцять сторінок!