Проте, посередині одного зі стелажів стояла велика позолочена рамка, за склом якої білів аркуш паперу з текстом, віддрукованим двадцятим кеглем.

З неабияким здивуванням Ліка прочитала:

«Затям:

— З віком людина дурнішає. А солодкавий постулат про «мудрість» робить з неї повного зухвалого кретина з правом бути тираном для своїх нащадків.

— Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Згодиться, коли зовсім здурієш!

— Не шкодуй мила, води і зубної пасти: старість не пахне трояндами. Прийми це з розумінням — і лізь під душ!

— Не зачіпай розмовами молодь у сквері.

— Не лізь під стелю, поставивши табурет на стіл, не роби того, що робила у двадцять. Час не повернути, а заробити перелам шийки стегна — легко!

— Не сподівайся! Краще вже не буде!

— Не свари час і молодь. Раніше було краще лише тому, що тобі було менше років.

— Читай! Це добра вправа для мізків.

— Не бійся смерті. Всі там будуть.

— Виривай волосини з підборіддя.

— Не роби зауважень.

— Ні з ким не обговорюй хвороби, не переказуй кулінарних рецептів і телевізійних новин. Це нудно.

— Радій тому, що маєш нині: завтра щезне й воно»…

За спиною закашляли.

Ліка відірвалась від читання:

— Вибачте…

— А подейкують, що ви — неввічлива! — зраділа місіс Страйзен. — Брешуть…

І додала пошепки, позираючи на зачинені двері:

— Тепер візьми о-он ту драбину і лізь до о-он того опудала!

Не зронивши жодного слова, Ліка слухняно розіклала драбину, приставила до стелажа навпроти вишкіреної пащеки і вибралася нагору.

— Тепер помацай за нею рукою, — наказала місіс Страйзен.

Ліка просунула руку між лапами чудовиська і наштовхнулася на шари м’якого пилу, внутрішньо здригнулася і запитально поглянула на місіс.

— Лізь глибше! Вона має бути там.

Нарешті рука Ліки натрапила на щось тверде і кругле: пляшка!

— Тягни її сюди! — зраділа місіс Страйзен.

Ліка спустилася зі сходинок, обережно тримаючи в руці сиву від пилу пляшку.

Обтерла її руками, подала пані.

Пляшка була повна лише наполовину.

Місіс Страйзен зраділа, мов дитина.

— Вона там стоїть вже років десять! Якось заховала від цієї фурії, а тепер — без тебе не впоралася б! Це — «Nectar D’Or». Те, що я обіцяла. Витримується в діжках з-під бурбону, які ти бачила в передпокої, а потім дозріває в деревині з-під Сотернського вина.

— Звідки ви це знаєте? — здивувалася Ліка.

Місіс Страйзен дістала з шафки письмового столу дві широкі склянки і безпомильно налила в них дві порції напою рівно на товщину свого пальця.

Дала знак рукою, мовляв, всі розмови потім і піднесла густу коричневу рідину до очей.

— Шотландці п’ють за правилами п’яти «S»: sight, smell, swish, swallow, splash, — сказала, простягаючи Ліці склянку. — Що означає: оціни колір, вдихни аромат, зроби ковток, проковтни, додай води. О, це ціла наука! Але мені подобається три інших: не змішувати, не охолоджувати і не заїдати! Всі ці правила, до речі, страшенно порушуються невігласами. Я готова пристрелити кожного, хто поширює цей несмак — «віскі з содовою!». Ну, за знайомство і дякую, що провели!

Ліка ковтнула і зморщилася від гострого смаку, що вкотився в її горло, немов вогняна виноградина.

Пані розсміялася:

— Вітаю! В ряду невігласів побільшало. Хто ж п’є віскі залпом?! Цього, — вона вказала на свою склянку, — вистачило б на хвилин десять гарної розмови. А тепер і мені доведеться впоратись досить швидко, адже ви спішите. Отже відповідаю на раніше поставлене запитання: мій чоловік був шотландцем і добре знався на алкогольних напоях своєї батьківщини — це перше. Я багато років продовжую його бізнес: поставка в Шотландію діжок з-під бурбону для витримки віскі. Це друге. А те, що я рада нашому знайомству — будемо вважати третім.

Промовляючи це, вона зробила три маленьких ковтки зі склянки і на її щоках заграв рум’янець, мов у шкодливої школярки.

— Як вас називати, місіс Маклейн? — запитала вона.

— Батьки назвали мене Анжелікою, тут називаюсь — Енжі. Але ви можете називати мене Лікою.

— У мене те саме! — зраділа місіс Страйзен. — Батьки назвали мене Меланією, а тут звуть Мелані. Але ви можете називати мене Мелі. Сподіваюсь, у нас ще буде час побалакати…

Вона сховала пляшку і склянки в шухлядку і підвелася аби провести Ліку до виходу.

Дорогою сталося саме те, заради чого доля, маскуючись під обладунками випадковості, і привела її під дах цієї «дивної місіс Страйзен».

Власне, не сталося нічого особливого.

Ліка йшла слідом за гостинною хазяйкою, розглядаючи стіни видовженого холу загостреним після ковтка віскі зором.

І все їй тут подобалось.

Увесь вишуканий мотлох: статуетки з відбитими кінцівками, вкрита зеленою патиною мідь скульптур, гнуті ніжки потертих крісел, портрети на стінах і — діжки, діжки.

А потім вона побачила гобелен…

І зупинилася, розглядаючи дивний сюжет в обрамленні не менш дивного орнаменту: в центрі на конику, котрий більше нагадував собаку, їхала жінка в короні, зі списом у руці. За нею, мов крізь туман, бовваніли контури вершників.

Під копитами їхніх коней перепліталися тіла псів і косуль. А все полотно обрамляли змієподібні спіралі різного розміру.

Сюжет і орнамент займав лише половину килима — інша половина була витертою до самої основи.

Але фарби і сліди від ниток подекуди збереглися на полисілому тлі основи і проступали на ній, мов кров крізь шари марлі.

І на цій марлі Ліка несподівано побачила картину в цілому — всю органіку руху, весь ритм повторюваних загогулинок, а головне — всю палітру приглушених кольорів.

Не таких яскравих, якими були кольори на картинах, написаних олією, а особливих — «вовняних», тих, що утворювали на полотні зовсім іншу структуру.

Глибоку і загадкову.

Місіс Страйзен теж зупинилася, із задоволенням спостерігаючи за поглядом гості.

— Це старовинний гобелен із сюжетом, перенесеним з каменю давніх піктів Cadboll. Чули про такий?

Не відриваючи погляд від килима, Ліка похитала головою:

— Ні. Але це схоже на… письмо… Хто такі пікти?

— Браво! Ще ніхто не вбачав в цьому сюжеті письмо! — зраділа місіс Страйзен. — Ви перша! А пікти — то прародичі мого чоловіка з північно-східної Шотландії. Вони ставили ось такі вертикальні мегаліти, як символи влади. Цей гобелен — а йому років чотириста! — просто немовлятко у порівнянні з оригіналом! Сам мегаліт вирізьблено в шестисотому сторіччі нашої ери. Вважається, що це так зване «кельтське плетиво» містить інформацію і є формою загубленої писемності.

Місіс Страйзен посміхнулась.

— Хто знає, може тут, — вона кивнула на орнамент, — написане щось важливе…

Ліка підійшла впритул до стіни і обережно, мов сліпа, що вивчає обличчя співрозмовника, поклала пальці на витерту частину килима.

Місіс Страйзен з цікавістю спостерігала, як вона обережно торкається затертих частин орнаменту, ніби домальовує ними обірвані лінії.

Це тривало не більше хвилини.

Потім Ліка повернула до хазяйки схвильоване обличчя.

— Ви прочитали напис? — іронічно посміхнулася та.

— Здається, я змогла б відновити втрачене… — тихо сказала Ліка.

…З місяць пішло на ретельне копіювання візерунка.

Вона щодень ходила до помешкання місіс Страйзен, сідала навпроти гобелену за широкий дубовий стіл і, поглядаючи крізь збільшувальне скло на світлини, зроблені Джошуа в різних ракурсах, переносила малюнок на шматки цупкого паперу. Після кількох годин праці Залізна Ґава збирала стоси відбракованих ескізів, не розуміючи, чим вони погані і нарікаючи на марнотратство.

Попри це, стоси картону не викидала, а охайно розправляючи, відносила до своєї кімнати.