Але вони чекають, він мусить продовжувати.

— Я — Стю Редман, Томе.

— Так. Стю Редман.

— Нік тут.

— Так, Нік тут.

— Ральф Брентнер теж тут.

— Так, і Ральф теж.

— Ми твої друзі.

— Я знаю.

— Ми хочемо, щоб ти дещо зробив, Томе. Для Зони. Це небезпечно.

— Небезпечно…

На мить на обличчя Тома накотила тривога — так хмара поволі кидає тінь на літнє поле.

— Мені треба боятися? Мені треба… — він замовк, зітхнув.

Стю стурбовано подивився на Ніка.

Нік показав: так.

— Це — він, — сказав Том і жахливо зітхнув. Так різкий листопадовий вітер завиває в гіллі облетілих дубів. Стю знову здригнувся. Ральф зблід.

— Хто, Томе? — лагідно спитав Стю.

— Флеґґ. Його звати Ренді Флеґґ. Темний чоловік. Ви хочете, щоб я… — і знову це печальне зітхання, довге, гірке.

— Звідки ти його знаєш, Томе? — у сценарії цього не було.

— Сни… Я бачив його обличчя вві сні.

«Я бачив його обличчя вві сні…» Але ніхто з них не бачив його лиця. Воно завжди було приховане.

— Ти бачиш його?

— Так.

— А який він, Томе?

Том довго нічого не казав. Стю вже вирішив, що Том не відповість і готувався був повернутися до «сценарію», аж тут Том промовив:

— Такого можна на вулиці будь-де побачити. Але коли він посміхається, птахи падають замертво з дротів. Коли він певним чином на тебе гляне, щось робиться в тебе з простатою, і сеча в тобі пече. Де плюне, там жовкне й сохне трава. Він завжди надворі. Він вийшов із часу. Він не знає себе. У нього ім’я тисячі демонів. Ісус колись загнав його в стадо свиней. Ім’я йому Легіон. Він боїться нас. Ми всередині. Він знає чари. Він уміє накликати вовків і вселятись у ворон. Він цар порожнечі. Але він боїться нас. Він боїться того… що всередині.

Том замовк.

Нік, Стю і Ральф перезирнулися, бліді як стіна. Ральф стягнув із голови капелюх і гарячково м’яв його в руках. Нік затулив очі рукою. У горлі в Стю пересохло.

Ім’я йому Легіон. Він цар порожнечі.

— Ти нічого більше не можеш про нього сказати? — тихо спитав Стю.

— Тільки те, що я його теж боюся. Але я зроблю те, чого ви хочете. Але Том… Томові так страшно.

І знову це жахливе зітхання.

— Томе, — раптом сказав Ральф. — Ти не знаєш — матінка Ебіґейл… вона ще жива?

У Ральфа було відчайдушне лице людини, яка поставила все на карту.

— Вона жива.

Ральф відкинувся в кріслі й глибоко, полегшено зітхнув.

— Але вона ще з Богом не помирилася, — додав Том.

— Не помирилася? А чому, Томмі?

— Вона в пущі. Бог підняв її в пущу, і не боїться вона ні того страху, що нищить опівдні, ані жаху, що в пітьмі бродить[105]… і ні змія її не вкусить, ані бджола не вжалить… але з Богом вона ще не помирилася. Не рука Мойсея добула воду зі скелі. І не рука Ебіґейл погнала геть тхорів із порожніми животами. Її треба пожаліти. Вона побачить, але буде запізно. Буде смерть. Його смерть. Вона помре не на тому боці річки. Вона…

— Зупиніть його! — простогнав Ральф. — Ви що, не можете?!

— Томе! — сказав Стю.

— Я.

— Чи ти — той самий Том, якого Нік стрів в Оклахомі? Чи ти будеш той самий Том, якого ми знаємо, коли прокинешся?

— Так, але я більше, ніж Том.

— Не розумію.

Він трохи потупцяв на місці, його сонне лице було спокійне.

— Я — Божий Том.

У Стю ледь не випав із руки папірець.

— Ти кажеш, що зробиш те, чого ми хочемо.

— Так.

— Але чи ти бачиш… ти як гадаєш, ти повернешся?

— Це не мені бачити й казати. Куди мені йти?

— На захід, Томе.

Том застогнав. Від того стогону волосся на потилиці в Стю стало сторч. Куди ми його посилаємо? І, може, він розуміє. А може, він там був сам, тільки у Вермонті, де лабіринти коридорів, де луна, як кроки, ішла за ним. І наздоганяла.

— На захід, — сказав Том. — Так, на захід.

— Ми відправляємо тебе дивитися, Томе. Дивитися і бачити. А тоді повертайся.

— Повернуся і розкажу.

— Зможеш?

— Так. Якщо не спіймають і не вб’ють.

Стю здригнувся — усі здригнулися.

— Ти підеш сам, Томе. Просто на захід. Знаєш, де захід?

— Де сонце заходить.

— Так. І якщо тебе спитають, чого ти там, кажи: «Мене вигнали з Вільної зони…»

— Вигнали. Вигнали Тома. Виставили з міста.

— …за те, що я дурник…

— Тома вигнали за те, що він дурник.

— …щоб ти жінку якусь не взяв, а вона дітей-дурнів не привела.

— Дітей-дурнів, як Том.

У Стю живіт викручувало на всі боки. Він почувався як праска, що з якогось дива навчилася пітніти. Його наче накрило жахливим, болючим похміллям.

— А тепер повтори, що треба казати на заході.

— Вони прогнали Тома за те, що він дурник. Боже мій, прогнали! Вони боялися, що він візьме жінку, отак, пісюном у ліжку. І вона наплодить дурнів.

— Усе правильно, Томе. Отже…

— Вигнали мене, — сказав він тихо, згорьовано. — Вигнали Тома з його чудового будиночка, на вулицю…

Стю протер очі тремтячою рукою. Поглянув на Ніка. Лице двоїлося, троїлося перед ним.

— Ніку, я не знаю, як закінчувати, — безпорадно мовив він.

Нік поглянув на Ральфа. Ральф, блідий, як віск, тільки струснув головою.

— Закінчуйте, — несподівано попросив Том. — Не лишайте мене тут у темряві.

Над силу Стю продовжив.

— Томе, знаєш, який із себе повний місяць?

— Так… Великий, круглий.

— Не половинка, не майже повний.

— Ні, — сказав Том.

— Як побачиш здоровий круглий місяць, вертайся назад, на схід. До нас вертайся. До свого дому, Томе.

— Так, коли я його побачу, я повернуся, — погодився Том. — Повернуся додому.

— А як повертатимешся, іди поночі, а вдень спи.

— Іду поночі, вдень сплю.

— Так. І якщо можеш, щоб ніхто тебе не бачив.

— Так.

— Але, Томе, тебе хтось може побачити.

— Так, хтось може.

— От якщо хтось один тебе побачить, Томе, то вбий його.

— Убити його… — із сумнівом промовив Том.

— А якщо не один, то тікай.

— Тікати, — впевненіше промовив Том.

— Але постарайся, щоб тебе ніхто не бачив. Зможеш повторити, що робити?

— Так. Вийти, коли місяць буде повний. Не півмісяця, не серпик. Іти вночі, вдень спати. Щоб ніхто не бачив. Один побачить — убити. Не один побачить — тікати. Але постаратися, щоб ніхто не бачив.

— Дуже добре! Я хочу, щоб ти за кілька секунд прокинувся. Добре?

— Добре.

— Як спитаю про слона, ти прокинешся, добре?

— Добре.

Стю відкинувся назад, судомно видихнувши.

— Слава тобі Господи, що вже все!

Нік на мигах його підтримав.

— Чи ти знав, що таке буде, Ніку?

Нік похитав головою.

— А звідки він це все знає? — пробурмотів Стю.

Нік жестом попросив блокнот. Стю охоче його віддав. Від його поту сторінка зі «сценарієм» промокла ледь не до прозорості. Нік написав щось і дав Ральфові. Ральф прочитав це, поволі ворушачи губами, а тоді дав Стю.

«Деякі люди протягом усієї історії вважали божевільних і відсталих блаженними. Я не знаю, чи сказав він нам щось практично корисне, але злякав він мене страшенно. Чари, каже. Що ми можемо проти чарів?»

— Це не для мого розуму, — пробурмотів Ральф. — Оте, що він казав про матінку Ебіґейл, я про це навіть думати не хочу. Розбуди його, Стю, і ходімо звідси швидше, — Ральф ледь не плакав.

Стю нахилився вперед.

— Томе!

— Я.

— Ти б хотів побачити слона?

Том розплющив очі й роззирнувся.

— Казав я вам, що не вийде, — промовив він. — Боже, ні. Том не засинає посеред дня.

Нік дав Стю папірець, і той, глянувши на нього, переказав Томові.

— Нік каже, що в тебе чудово вийшло.

— Правда? Я на голову став, як того разу?

Із гірким соромом Нік подумав: «Ні, Томе, ти значно кращу штуку втнув, і не одну».

— Ні, — сказав Стю. — Томе, ми прийшли просити тебе про допомогу.

— Мене? Допомогти? Звичайно! Люблю допомагати!

105

Том не точно цитує Псалом 91.