— Відколи це на Гелловін іде сніг? Глобальне потепління, глобальне задубіння, — сказала Луанна, тупаючи черевиками по ротанговій рогожі. Вона була подругою Матильди з галереї, де вони працювали, майстерно загримована під Дору Маар Пікассо, у якої замість щоки було надкушене яблуко. Вона томно поцілувала Лотто, промовляючи:

— О, аве так, Цезарю.

Він занадто голосно засміявся, відсторонюючись. Луанна була ще та штучка. Матильда мало не щодня розповідала про все нові спроби Луанни спокусити їхнього боса, такого собі вирячкуватого товстуна з водевільними бровами на ймення Аріель.

— Навіщо? — дивувався Лотто. — Вона симпатична. Молода. Невже не знайде когось кращого?

Матильда кинула на нього насмішкуватий погляд і пояснила:

— Дитинко, він багатий.

Лотто й Луанна попрямували до Матильди, яка красувалася в костюмі Клеопатри, наминаючи кекс поряд із величезним мідним Буддою на каміні, на якого начепили сонячні окуляри й гірлянду квітів. Лотто вклонився дружині і злизнув крихти з її губ, коли вона засміялась.

— Тьху, — розсердилася Луанна. — Всю гру зіпсували.

Вона пішла на кухню, витягла з холодильника шипучку Zima, похмуро відсьорбнула, скривилася. Вона вважала Лотто недалеким, судячи з розміру його живота й того, що вся квартира була забита вживаними книжками — коли в Лотто був поганий настрій, він тільки й міг, що читати. От смішно, на вигляд він був таким собі здорованем-телепнем, а як відкриє рота, то так і сипле цитатами з Вітґенштайна чи ще когось. Її дратував оцей розрив між тим, ким він здавався, і тією особистістю, яка в ньому таїлася.

Хтось поставив диск групи Nirvana, й дівчата повставали зі шкіряного диванчика, який Лотто підібрав десь надворі. Намагалися танцювати, та щось у них не виходило, й вони завели Thriller знову.

Чоллі, зелений гоблін, підкрався до Лотто й Матильди, п’яний як чіп.

— Я ніколи не помічав, як близько посаджені в тебе очі, Матильдо, і як широко в Лотто. — Він замірився штрикнути двома пальцями в Матильду й промовив: — Хижак, — потім тицьнув у Лотто й сказав: — Жертва.

— Я — жертва, а Матильда — хижак? — здивувався Лотто. — Та ну. Це я її хижак. Її сексуальний хижак, — сказав він, і всі застогнали.

Луанна дивилася на Арні через кімнату. Вона нетерпляче сіпнула рукою:

— Ану, цитьте, хлопці, — скомандувала вона. — Я зваблюю.

Матильда зітхнула й відступила.

— Зачекай. Кого? О, Арні, — презирливо сказав Чоллі. Чи розчаровано? — Та ради Бога. Він же такий дурний.

— Дурний, як перегоріла лампочка, — підтвердила Луанна. — Саме про це я й кажу.

— Арні? — здивувався Лотто. — Арні був найкращий з ней­робіології в коледжі. Він не дурник. Те, що він не вчився в Гарварді, як ти, не робить його дурним.

— Я не знаю. Може, він заспиртував свої мізки, — припустила Луанна. — На останній твоїй вечірці я чула, як він говорив, що Стінг — це його тотемна тварина.

Лотто свиснув через кімнату. Арні в костюмі Халка визирнув із моря дівчат, для яких він робив шоколадне мартіні. Він проштовхнувся до Лотто, поплескав його по плечу. Чоллі й Арні обидва були в зеленому гримі. Коли вони стояли поряд, то являли собою дві версії Халка: Арні — надутого, а Чоллі — проколеного і здутого.

Лотто повідомив Арні:

— Луанна пообіцяла, що переспить із тобою, якщо ти хоч приблизно поясниш, що таке «герменевтика». — І він підштовхнув обох у спальню й зачинив двері.

— Господи, — сказав Чоллі. — Я здох би.

— Вони поки що не вийшли з кімнати, — зауважив Лотто. — Амур і стріли, і тенета має![6]

— Знову Шекспір? — спитав Чоллі.

— Назавжди, — сказав Лотто.

Чоллі пішов. Лотто залишився на самоті. Коли він підняв голову, побачив тільки своє відображення в темних нічних вікнах, черевце, яке утворилося за час цього невдалого літа, полиск скронь, де було його волосся. Три з половиною роки після коледжу, а Матильда й досі сама сплачує рахунки. Лотто сумно потер голову Будди й пройшов повз зграю відьом, які скупчилися над чиєюсь моментальною фотографією з полароїда, неначе викликаючи обличчя із темряви.

Матильда стояла спиною до нього й тихо розмовляла із Сусанною. Лотто пробрався ближче й почув, що вони говорять про нього.

— …краще. Реклама кави у вересні. Батько й малюк у рибальському човні на світанку. Мабуть, маля впало, а Лотто виловив його веслом і врятував йому життя. Наш герой!

Вони разом засміялися, і Сусанна сказала:

— Я знаю! Кава Folgers. Я це бачила. Світанок, хатинка в лісі, дитина прокидається у човні. Він так ефектно виглядає, цей Лотто. Особливо з бородою.

— Попроси всіх директорів, яких ти знаєш, щоб дали йому роботу, — сказала Матильда, а Сусанна спитала: — За що? — І Матильда відповіла: — За що завгодно. — На обличчі Сусанни з’явилася напівпосмішка, і вона сказала: — Побачимо, що я зможу зробити.

Лотто, наче вжалений, рвонув геть, поки вони його не помітили.

Матильда не була злою, але пасивна агресія була її другою шкірою. Якщо їй не подобалася страва в ресторані, вона не торкалася її, сиділа мовчки, не підводячи очей, і Лотто був змушений казати офіціантові, що страва була пересолена або недоварена і чи не міг би він принести щось інше, «буду дуже вдячний, друже».

Якось вона напросилася на запрошення на весілля у  Мартас-Він’ярд, увесь вечір простоявши біля нареченої — знаменитої бродвейської акторки, м’яко посміхаючись, але не вимовивши ні слова, аж поки наречена імпульсивно не запросила їх прийти. Вони прийшли, потанцювали. Лотто зачарував продюсера, і той зателефонував йому й запросив взяти участь у римейку «Моєї прекрасної леді», хоча голос у нього був несильний, і ролі Лотто так і не отримав. Вони послали тій акторці дуже милий набір старовинних срібних ложечок для грейпфрута, який купили в комісійному магазині й гарненько начистили, щоб він виглядав дорого.

Лотто побачив, як десь сотня блискучих ниточок прив’язана до пальців його рук і ніг, до повік, до м’язів рота. І всі ці ниточки ведуть до вказівного пальця Матильди, легеньким порухом якого вона змушує його танцювати.

Гоблін Чоллі зупинився поряд із Матильдою, і вони разом спостерігали за Лотто в іншому кінці кімнати в оточенні хлопців: пляшка бурбона, підвішена на двох пальцях, золотий вінок із листя з’їхав на потилицю.

— У тебе наче шило в дупі, — сказав Чоллі. — Щось ти як не у своїй тарілці.

Матильда сказала, зітхнувши:

— Щось із ним не те.

— Я думаю, що він у порядку, — заперечив Чоллі. — Треба тільки стежити, щоб його не заносило ні вгору, ні вниз. Він виходить із провалу літа. — Він помовчав, спостерігаючи за Лотто. — Принаймні в нього поменшало черево.

— Слава Богу, — сказала вона. — Все літо я думала, що він стрибне під потяг. Треба, щоб він отримав роль. Іноді він просто не виходить із хати. — Вона рішуче стріпнулася. — Ну, добре. А як твій бізнес із уживаними автомобілями?

— Зав’язав із цим, — сказав Чоллі. — Зараз займаюся нерухомістю. За п’ятнадцять років половина Мангеттена буде моєю.

— Нормально, — схвалила Матильда. Потім несподівано додала: — Я йду з галереї. — Вигляд в обох був здивований.

— Ну, що ж, — відказав Чоллі, — а хто ж утримуватиме генія?

— Я працюватиму. Я знайшла роботу в інтернеті, в якомусь стартапі. Сайт знайомств. Починаю через тиждень. Я ще нікому не казала, ні Луанні, ні Аріелю, ні Лотто. Мені треба щось змінити. Думала, що моє майбутнє в мистецтві. Не вийшло.

— І що, воно в інтернеті?

— Все наше майбутнє, — заявила вона, — уже існує в інтернеті. — Вони посміхнулись одне одному крізь свої напої.

— А мені чому розповідаєш? — поцікавився Чоллі за якусь хвилину. — Адже з мене не найкраща довірена особа. Ти ж знаєш?

— Не знаю, — відповіла Матильда. — Я не можу сказати, гарний ти чи поганий. Але я відчуваю, що могла б просто зараз викласти тобі всі свої секрети, і ти тримав би їх при собі, чекаючи найкращої нагоди, щоб їх використати.

6

В. Шекспір, «Багато галасу з нічого». (Пер. І. Стешенко.)