— …а тепер потік злості змішується та зливається в одну бурхливу річку, яка тече, мов велика Міссісіппі, вздовж континенту розуму Саллі…

Вона побачила, як гнів, бурхливий та нестримний, несе залишки затоплених спогадів та постійно загрожує вийти з берегів і затопити рівнини мого розуму ненавистю та жорстокістю. З ревом він нісся на південь, поспішаючи приєднатися до вод великої затоки.

— Зараз ви об’єднаєтеся раз і назавжди, — сказав він. — Лють, ненависть і смуток Джинкс назавжди омиються в любові Саллі. Немає окремої Джинкс. Саллі відкриває себе для тебе. Існує тільки п’ята Саллі, яка висловлюватиме власні емоції, — якщо потрібно — ворожості та агресії. Коли я порахую до п’яти, Саллі прокинеться та більше ніколи не потребуватиме окремої свідомості. Ви будете злиті в одну людину, аж до кінця життя вас обох. І ти пам’ятатимеш…

Я з острахом чекала відліку.

— Один…

Я почула звук плачу.

— Два…

То був ВОсП.

— Три…

Я бачила, що його обличчя виражає агонію, рот роззявлений, а очі горять.

— Чотири…

Він поглинав усю лють Джинкс, щоб врятувати мене. То було обличчя Оскара.

— П’ять…

Я спробувала зупинити злиття, але було запізно.

Оскар і Джинкс обоє зникли, і я знала, що мій Перший Помічник віддав своє життя заради злиття. Мій батько насправді помер.

Я лаялася та верещала на Роджера, зупиняючись лише для того, щоб перевести дух. Я заливала його злістю, стискала та розтискала кулаки, хапалася за стільницю, щоб не кинутися на нього.

— Все гаразд, Саллі, — м’яко промовив він. — Я очікував, що ти ненавидітимеш мене.

— Ненависть — це заслабке слово! Мене від тебе верне. Ти мені огидний. Ти вбив Оскара.

Я більше не могла стримуватись. Я тремтіла. Відчула, як сльози котяться щоками, а тоді почала плакати, поки геть не втомилася.

— Я люблю тебе і ненавиджу, але не розумію, чому.

— Ти повернула собі всі свої емоції, Саллі.

— Та я не хочу тебе ненавидіти.

— З часом ти навчишся висловлювати їх, Саллі, а згодом і керувати ними. Ти більше не будеш безтурботною, вічно люб’язною, з м’яким характером людиною. Ти будеш лютитися, і коли доведеться, то направлятимеш злість на те, що цього заслуговуватиме.

— Все не так просто. Я здатна на жахливі речі. Я можу брехати, обманювати, красти. Я можу вбити.

— Всі люди здатні на таке. Та це лише п’ята частина Саллі. Решта тебе ділить свідомість людської раси й обмежуватиме тебе.

— Що зі мною буде?

— Новий початок. Ти пізнаєш себе у багатогранності. Повернешся до людської раси. Перестанеш шукати Оскара. Побудуєш нове життя.

— О Боже, — сказала я. — Відчуття не зовсім такі, як я очікувала. Я думала, все буде красиво. Я думала, що проведу решту життя у веселощах, насолоджуючись коханням, відкриваючи для себе світ. Та зараз більшість речей, які мене турбували, більше не здаються вартими того.

— Це очікувано. Ти бачиш все крізь нову призму.

— Раніше я була впевнена, що правильно, а що — неправильно, що добре, а що — погано. Та світ все одно — ще те гниле місце. Люди все одно зраджують, крадуть, вбивають одне одного — як окремо, так і цілими націями. Колись я думала, що знаю всі відповіді. Один світ. Топильний котел. Мрія єдності, єдності мене та об’єднання всієї людської раси. Та зараз я вже не впевнена. Є всі ці тіні, розбіжності та винятки. Я ніби переродилася у розколотому світі, який змінює питання, як тільки я думаю, що отримала відповіді.

— Ти не самотня, Саллі. Інші також шукають вирішення. Хороші люди.

— А деякі складаються з добра та зла, — сказала я.

Роджер кивнув.

— Ти достатньо сильна, тепер сама можеш дивитися на все це широко розплющеними очима. Я думаю, Тодд чекатиме, щоб побачити, що трапиться.

Я похитала головою:

— Не Тодд. Йому потрібні були тільки хороші мої сторони та захоплення від непередбачуваної жінки. Або, можливо, його приємно збуджувала ймовірність того, що всередині мене в будь-який момент може щось вибухнути. Та він робив ставку тільки на доброту. А це так легко. Будь-хто може любити доброту. Сентиментальну, благочестиву, відчайдушну, святенницьку доброту.

— Еліот?

— Милий хлопець, та, думаю, його приваблювала думка кохати п’ятьох жінок за емоційною ціною однієї. Ні, я спалюю мости стосунків із ними обома. Я шукатиму собі нову роботу.

— Звісно, та немає нічого поганого в тому, щоб…

— Ти прийняв всю мене, Роджере. Хороші риси та погані. Ти об’єднав мене докупи. Ти єдиний.

Він похитав головою.

— Ми вже говорили про емоційне перенесення.

— Ну й до дідька абстрактні теорії. Перенесення — це одна з форм любові. Я приймаю її будь-яким способом.

— Скажу тобі так. Пропоную деякий час не бачитися. Подивимося, як триматиметься злиття і як ти почуватимешся через рік. Коли перенесення зійде нанівець, і ти почнеш нове життя, і якщо не створиш нових особистостей, і все ще хотітимеш бути зі мною, ми спробуємо.

Я була шокована. Я не очікувала, що зараз він відмовиться зі мною бачитись.

— Я не готова йти далі сама. Я мушу розповідати тобі про власні почуття, інші спогади, що переповнюють мій розум. Мої плани на майбутнє…

Роджер подав мені золоту ручку, яку використовував для гіпнозу.

— Записуй їх, тільки для себе. Глянь на своє життя збоку. Поки ти була в палаті максимальної безпеки, мені привели нову пацієнтку з синдромом множинної особистості, маленьку шестирічну дівчинку з сімома іншими особистостями, дві з яких мають нахили до самогубства, одна — агресивна, а ще одна — обдарована дитина, що грає на піаніно та пише музику. Тепер через мій досвід у цій сфері її відправили сюди.

— Ще одна? О Боже, це жахливо!

— Зараз ця дитина потребує моєї допомоги, і завдяки знанням, яких я набув, лікуючи тебе, я буду в змозі допомогти їй. У мене невдовзі з нею запланований сеанс. Тебе я відпускаю. Я не казатиму — бувай. Я прийду, щоб попрощатися з тобою вранці.

— Ні, не треба, — сказала я. — Я краще піду зараз сама.

Він поцілував мене в щоку, а тоді вийшов, залишивши мене в кабінеті. Я трохи посиділа, доки не прийшла Меґґі та не забрала мене звідти.

Наступного ранку сніжило. Медсестра Фентон допомогла мені спакуватися, та клініку я покинула наодинці. В ліфті я тицьнула на кнопку «Вестибюль». Чекала навіть із деяким острахом, що знову розщеплюся, та я залишалася собою. Внизу глянула на годинник за столом реєстратури. 10:32. Певною мірою все це було питанням часу: пам’ять про минуле, відчуття теперішнього, очікування майбутнього. Всі уривки та осколки годин були там, щоб ти могла — якщо хочеш — поставити кожен на своє місце та дослідити історію власного існування, хронологію самої себе. Я глянула на свій годинник знову, коли під’їхав автобус. 10:37. Чи могла я пройти увесь шлях через місто аж до квартири, не втрачаючи часу?

Я бачила, як падає сніг, бачила, як люди лопатами загрібають його в білі кучугури. Йшла обережно. Коли дісталася до автобуса, якийсь хлопчик кинув у мене сніжкою. Я розізлилася та помахала йому кулаком. Очікувала, що відчую біль внизу шиї, та він так і не з’явився. Я зійшла з автобуса на зупинці на розі, а годинник показав 10:59. Двадцять дві хвилини в дорозі через місто, й мені належала кожнісінька секунда.

Уже в квартирі на мене найшло неймовірне відчуття, що відтепер я зберігатиму кожну мить дня як єдина особа. Це те, що справжні люди, цілісні люди, називають щастям.

Я вирішила піти побігати по снігу. Вийшовши з будинку, я побачила Мерфі в ательє Ґрінберґа.

— Я зробила це, Мерфі, — сказала я та почала бігти. — Тепер я цілісна, справжня людина.

Його кийок так і не знайшовся, та зараз замість того, щоб показувати світові середній палець, його права рука була повернута долонею вперед, направляючи дорожній рух. Для мене він виглядав так, ніби махав світові.

Я помахала у відповідь.