— Охолонь, — сказала я. — Чого ти хочеш?

— Я просто хотіла ще раз зі всіма вами побачитися, поговорити. Впевнитися, що ми будемо друзями та працюватимемо разом.

— Ну, щодо цього не знаю.

— Будь ласка, Деррі, не відмовляй мені. — Її очі забігали кімнатою. — Хочеш чашечку чаю?

— Так. Я вже давно його не пила. Коли ти нас востаннє запрошувала на чаювання, чашки та блюдця були з іграшкового алюмінієвого набору. За чай слугувала вода, а печиво було уявним.

— Це справжній чай, — запевнила мене Саллі, — а ось масляне печиво з мигдалем.

— Я знаю, — сказала я, — моє улюблене.

— То це ти його весь час купувала, — сказала вона. — Бачиш, я й не знала. Для мене важливо знати такі речі.

— Для чого?

— Щоб ми ставали ближчими одна з одною і краще підготувалися до злиття.

— Якщо злиття ще взагалі відбудеться, — сказала я.

Вона уважно розглядала мене в дзеркалі, міркуючи над тим, що треба бути обережною зі мною, бо з того, що розповів Роджер, вона знала, що я єдина була при свідомості, коли вона та всі інші відключалися, й без мене ми не вилікуємося. Вона мусила завоювати мою прихильність.

— Ти забуваєш: я знаю, про що ти думаєш, Саллі.

Вона була вражена.

— Звичайно, я забула. Вибач. Я не хотіла…

— Тобі не вдасться просто мене використати чи обдурити, Саллі. Можливо, терапія дає тобі переваги, тому що зараз ти нас емоційно прийняла й можеш спілкуватися з іншими. Але я знаю твої думки і, крім того, тільки я знаю всіх інших та можу контактувати з ними. Тому розставимо всі крапки над «і».

Відчуваючи мій погляд на собі, Саллі обачно зосередилася на своїй чашці чаю. Вона не хотіла мене образити. Не зараз.

— Ти навмисно відключаєш свідомість, щоб не впустити мене, — сказала я їй. — Так не піде. Ти маєш дати мені все бачити та чути. Якщо тобі потрібна моя допомога, я мушу стати твоїм повноправним партнером.

Вона глянула мені в очі.

— Що ти маєш на увазі, яким повноправним партнером?

Я не планувала цього казати. Це просто прийшло мені в голову, і я вирішила, як сказала б Белла, підіграти.

— Домовимося так, — сказала я. — Я допоможу тобі позбутися інших. І ми домовимося про дует. Одна голова добре, а дві — краще. Чаюватимемо вдвох.

— Тоді ми все одно залишимося подвійною особистістю. Як Джекіл та Гайд.

— Не зовсім. Більше нагадує Попелюшку: от її хрещена-фея змахує своєю паличкою — вона враз вже одягнута в сукню та готова танцювати на балу з принцом. Ми поділимо наш час, ти — до півночі, я — після, й будемо вільними, як пташка на двох крилах, літатимемо, куди нам захочеться. Зможемо подорожувати світом — побачимо Лондон, Рим, Париж. Влаштуємо собі бал.

— Але доктор Еш сказав…

— Він сказав, що ми особливі. Поглянемо правді у вічі: якби не я, він би й на секунду тобою не зацікавився. Ти б лишилася гнити в якійсь затхлій палаті. Тому я заслуговую на свою частку щастя. Я також хочу жити та бути справжньою людиною.

Саллі думала, що я маю рацію, але від визнання цього факту вона тільки засмучувалась. Якщо я наполягатиму на постійному партнерстві, подумала вона, у нас ніколи не буде нормального життя, і з таким же успіхом вона могла б просто зараз вбити себе.

— Стривай! — гукнула я. — Агов! Не лізь поперед батька в пекло. Хіба я сказала, що це назавжди?

Саллі кинула на мене різкий погляд, усвідомлюючи, що я відповідала на її думку про самогубство.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не збираюся жити вічно. Мені просто потрібно трішки часу, щоб прожити кілька чудових років, сповнених кохання, мандрівок екзотичними місцями, щоб життя було цікавим, а потім нехай куранти б’ють північ та перетворюють карету на гарбуз.

Саллі усвідомила, що, врешті-решт, може керувати мною, тому що мене непокоїть думка про самогубство.

— Так, — сказала я. — Це мене турбує. Я не впевнена, як там все влаштовано, але якщо ти вб’єш себе, звинуватити можуть також мене й, можливо, за це я потраплю в пекло. Я не хочу ризикувати. Я не винна в тому, що непокоюся через це.

Вона відчула напад головного болю. Від потилиці він піднімався вгору, перетворюючи череп на болючий шолом.

— Розслабся. Не опирайся, Саллі. Опір тільки збільшує біль.

— Я не розумію.

— Ти ж хотіла, щоб прийшли інші та приєдналися до нашого чаювання. Але коли ти опираєшся цьому, шия напружується і від цього посилюється біль.

— Хто зараз прийде?

— Ну, я ж не ворожка. Сама не знаю, доки не почую її.

Саллі вмостилася в очікуванні, намагаючись не опиратися болю. Сьогодні, на відміну від попередніх разів, вона відчувала, що залишиться при тямі, замість того щоб втекти.

Тоді вона побачила обличчя в центральному дзеркалі, штучні вії, товстий сценічний макіяж та хтиві губи.

— Якого біса тут діється?

— Все гаразд, Белло, — сказала я. — Саллі вирішила провести сеанс. Чотирьох членкинь — засновниць клубу «Таємна п’ятірка» викликали з потойбіччя.

Назва клубу на мить спантеличила Саллі. Цифра п’ять стукало у неї в голові.

— Ой, блядь! Дівич-вечір. Коли я відчула, що виходжу, думала, будуть якісь розваги. Мені не потрібен ще один сеанс із дівками.

— Будь ласка, Белло, не йди, — сказала Саллі. — Я хочу зі всіма вами поговорити. На терапії ми досягнули ключового моменту. Це стосується нас усіх.

Белла з огидою глянула їй просто у вічі.

— На фіга ти витягла мій вібратор? Ми що, дрочити тут збираємося?

Саллі була шокована, але намагалася цього не виказати.

— Ні, я просто думала, якщо будуть речі, яких ви торкалися, це допоможе вам з’явитись.

— Це допоможе хіба кінчити.

— Я не хотіла…

— Вона надивилася забагато моторошних фільмів, — сказала я. — Господи, Саллі, це ж не чорна магія, ми не душі мерців тут викликаємо.

— Я не знала.

— Та ти ніколи нічого не знаєш, — сказала Белла. — Тому ми всі в такій сраці.

Вона повернулася до порожнього дзеркала.

— Хто ще прийде?

— Тільки ми і Нола, — сказала я.

— А як щодо Сама-Знаєш-Кого?

— Саллі ще про неї не знає. Вони ще не познайомилися.

— З ким я не познайомилася? — запитала Саллі.

— Забудь! — сказала я. — Ще буде час.

— А вона обуриться, коли дізнається, що її єдину не запросили на чаювання, — сказала Белла.

— Ну й до біса її.

— Як на мене, — сказала Саллі, — я маю право знати.

— Хто сказав? — спитала я.

Не хотіла поводитися грубо, але мені вже в печінках сиділо її скиглення.

— Будь ласка. Ти пообіцяла докторові Ешу, що будеш допомагати.

— А ти йому пообіцяла не контактувати з нами самостійно.

Саллі покірно опустила голову.

— Вибачте. Ти маєш рацію. Я нічого не питатиму.

— Ой, бляха! — вигукнула я, знову відчуваючи напад м’якосердя. — Белла говорить про Джинкс.

— Хто така Джинкс?

— Одна з нас.

— Ще одна? Я думала, нас лишень четверо.

— Ти назву клубу пам’ятаєш? Таємна п’ятірка?

Саллі похитала головою, ніби намагалася прояснити це все собі.

— Джинкс? Я вже раніше чула це ім’я, але завжди думала, що люди так казали просто так, що то був джинкс[77].

— У принципі частка правди в цьому є, — сказала Белла.

— Чому ти не хочеш, щоб Джинкс вийшла? — запитала мене Саллі.

— Вона жорстока, — відповіла я. — Мені важко уявити, що вона зробить, якщо буде не в настрої.

— Чому ж вона злиться?

— Вона такою народилася, — сказала я. — Джинкс — жорстока, злоблива людина, і чим менше ми з нею матимемо діла, тим краще.

— Погоджуюся з Деррі, — промовило дзеркало справа. Саллі повернулася та побачила вдумливий погляд Ноли й довге чорне волосся, що спадало їй на плечі. — Випускати Джинкс — то все одно, що відчиняти скриньку Пандори. Біда вилетить звідти, й знадобиться купа часу на те, щоб сховати її назад.

— Це мене лякає, — промовила Саллі пригніченим голосом. — Якщо ви всі так вважаєте, це, мабуть, правда. І якщо Джинкс — частина мене, тоді й я, мабуть, жорстока та злоблива. О Господи… ким я є?

77

Джинкс (англ. Jinx) — у фольклорі та забобонах — прокляття, людина або предмет, що несе лиху долю.