Вона задумалась над цим.

— Як ви можете пояснити таке різке зростання цифр?

Роджер знизав плечима.

— Можливо, всі ті роки ми не звертали на це уваги. Люди з множинними особистостями накладали на себе руки, їх страчували, замикали в божевільнях, або вони просто ховалися у великих містах, щоб їх ніколи більше не знайшли. Тепер, коли ми знаємо, що шукати, нам зустрічається дедалі більше й більше випадків.

Нола замислилась над цим і похитала головою.

— Або тут може бути інше пояснення. Можливо, це така хвороба нашого часу. У світі, що роздробився на шматочки після розщеплення атома, ми, можливо, бачимо результат нашої сучасної цивілізації — людей, які переживають розщеплення ментальне. Або, можливо, це така мутація, спричинена грибоподібними радіоактивними опадами, коли все покоління розщеплюється в ланцюговій реакції.

— У цьому немає сенсу, — сказав він.

Вона підвелася та підійшла до вікна, подивилася на людей внизу.

— Чому ж ні? Можливо, саме так все й має бути. Людська раса завжди призвичаювалася до навколишнього середовища. Визнайте, що в цьому переповненому інформацією світі логічніше мати розум, поділений на автономні частки за розподілом праці, ніби на ментальній стрічці конвеєра.

— Але це недоцільно, бо ви працюєте одна проти одної, кожна особистість постійно переробляє те, що інша створює, і в результаті ми отримуємо хаос. Це вас всіх знищить.

— Це все тільки через амнезію, відсутність внутрішнього контролю, — сказала вона, змірюючи його гордовитим поглядом. — Можливо, ці перші спроби розробити нові психічні види — це ранні еволюційні помилки природи. Можливо, одного дня народиться дитина з множинністю, тільки дещо іншою її варіацією, дитина, яка зможе створювати перехресні функції, щоб упоратися з амнезією, щоб контролювати альтернативні особистості. Тоді ми насправді отримаємо вищий вид людської істоти — Homo sapiens multiplus — Людину розумну множинну. Розщеплення може бути явищем майбутнього, а не дефектом.

Він стукнув кулаком по столу.

— Моя робота — боротися з таким розщепленням, бо майже в кожному випадку людина з таким синдромом піддається ризику. Вбивство або самогубство. Ми мусимо повернути цей процес.

— Ви маєте на увазі злиття?

Роджер кивнув.

— Саме так — на противагу розколу. Що ви про це думаєте?

— Я невпевнена. З того, що я дізналася про нас від Деррі, ми настільки різні, що я навіть не уявляю, як би ви змогли звести нас разом. Та я хочу спробувати, бо володію здоровою часткою реалізму, щоб усвідомлювати, якщо ніхто не зробить нічого, це нас дуже швидко зажене в могилу. Бачить Бог, я хотіла з цим покінчити, але щось чи хтось постійно втручається. Можливо, тому я зараз назовні. Та є одна річ, яку ви досі не згадали в цій розмові. Як ви збираєтеся працювати з Джинкс, з її жорстокістю та садизмом, у цій новій Саллі? Чи ви перебуваєте під впливом ілюзії, що вона просто зникне, якщо на неї не звертати увагу?

— Ви дуже прониклива, — сказав він. — Маєте рацію. Я ще доки не додумався, що робити з Джинкс. З нею я ще не знайомий.

— Можете вважати себе щасливчиком.

— Рано чи пізно нам доведеться познайомитись. Як ви думаєте, вона зі мною заговорить?

— Спитайте Деррі. Вона вихваляється своїм новим титулом — «слідопитка».

— Що ж, тоді добре, я працюватиму через Деррі. А ви можете залишитися та послухати, доки я з нею розмовлятиму, якщо хочете. Я б міг таке організувати через постгіпнотичну сугестію.

Нола подумала про це.

— Було б чарівно, та це був би початок спільної свідомості, правда? Ще рано. Можливо, наступного разу, коли я буду впевнена, що ви можете контролювати все — включно з Джинкс.

— Як скажете. Я не маю наміру змушувати будь-кого з вас до чогось, окрім хіба залишитися живими. Зберетеся разом тоді, коли це підходитиме вам, а я буду тут, щоб допомогти впоратися з проблемою.

Тоді вона відчула його руку на своїй та заплющила очі.

— Коли я дорахую до трьох, Деррі вийде та поговорить зі мною. Я мушу обговорити з нею важливі речі. Один… два… три… Деррі, вийди на світло.

Я розплющила очі та усміхнулася йому.

— Привіт.

— Привіт, — сказав він. — Чи не могли б ви назвати своє повне ім’я для запису?

— Деррі Голл.

— Як ваші справи, Деррі?

— Загалом незлецьки. Мені подобається робота. Вона важка, але весела.

— Ви б хотіли у мене щось запитати?

— Я хочу запитати вас про те, що почула Саллі, перед тим, як з’явилася Нола, про ваше вигорання.

Доктор Еш почервонів, подивився на Меґґі, а тоді знову на мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, про що та медсестра Даффі та інша жінка говорили в кімнаті біля Саллі, що всі знають, як ви вигоріли. Що вона мала на увазі?

— Коли я запитав, чи маєте ви якісь запитання, я мав на увазі щодо вас або про інших особистостей.

Було видно, що моє питання його засмутило, й він намагався уникнути відповіді. Це мене ще більше зацікавило.

— Ну, я ж завжди відповідаю на запитання про себе. Але мене так цікавлять інші люди. Звісно, якщо ви не хочете мені казати…

Роджер різко на мене глянув, а тоді всміхнувся.

— Думаю, ви маєте право на моє пояснення. Лікарі час від часу страждають на те, що називають «синдром вигорання». І сам лікар — останній, хто дізнається, що з ним щось не так.

— Що таке синдром?

Він не дивився на мене. Розглядав вени на зворотному боці своєї правої долоні.

— Сукупність симптомів, що виявляються одночасно. Конкретно в цьому випадку — це стан, який переживають багато психіатрів, які надто багато часу проводять зі своїми пацієнтами, або, як ми їх зараз називаємо, клієнтами. Роки зіткнення зі страхами, спогадами, мріями та галюцинаціями інших людей даються взнаки. Постійний вплив чужих страждань позбавляє лікаря душевного тепла. Він перестає слухати уважно. Його розум, щоб захиститися від постійного контакту з чужими стражданнями, створює оболонку. Емоції черствіють. Він показує себе з найкращого боку, приховує свою справжню сутність та зберігає м’яку лікарську манеру, але всередині перестає турбуватися за людей, яким мав би допомагати.

Мені стало дуже шкода його. Я розуміла, як це сприймати проблеми всіх інших, проживати чужі страждання. Свого роду саме це я мусила робити для Саллі та інших. Мені стало цікаво, чи я й сама не вигоріла.

— Я рада, що ви розповіли мені, Роджере.

Він заглянув мені просто у вічі, його голос став жорстокішим.

— Ви повинні розуміти, що я говорю загальними термінами, про сам синдром, не про себе. Що ж, досить теоретичних розмов. Що сталося сьогодні після роботи?

— Сталося?

— Ви подзвонили Меґґі та сказали щось про спробу вбивства маленького хлопчика.

— Ой, справді. О Господи, так! Я вже згадала. Вам треба щось зробити з Джинкс. — Я розповіла йому, що відбулося, і він виглядав засмученим. — Ви мусите позбутися її, — сказала я, — до того, як вона когось уб’є.

Роджер скрушно похитав головою.

— Вона — така ж частина Саллі, як і ви. Всім доведеться навчитися зживатися з нею.

— Ніхто не може зжитися з тією злою жінкою.

На якусь мить він над чимось задумався, звівши брови.

— Як ви думаєте, вона зі мною заговорить?

— Сумніваюся.

— Ми можемо спробувати з нею зв’язатися?

— Я б змогла, але добра з цього не буде. Вона знає, що ви збираєтесь її знищити.

— Але я ніколи нічого такого не говорив. Звідки в неї така ідея?

— Думаю, вона почула її від мене. Я тільки припустила, що ви не захочете вносити таку садистку, як вона, в наше нове життя, коли зводитимете нас докупи. Вона жорстока, Роджере. Чисте зло.

— Це надто легко сказати, Деррі. Моя робота — зрозуміти її, а не осуджувати.

— Та ви б не могли навмисно прийняти ту жорстоку мерзенність і змусити нас усіх розділити її з нею.

— Нола, здається, думає, що ми не можемо її ізолювати. Вона відчуває, Джинкс завжди залишатиметься там, зачаївшись у тіні, завжди напоготові. Хіба не краще буде, якщо ви змиритеся з нею, спробуєте знайти якийсь шлях?…