— Привіт, — сказала Мейсон, невпевнено спинаючись на ноги. Вона проігнорувала Тодда та прошепотіла Нолі: — Ходи, глянеш на мою останню роботу. Я випробовую нові кольори та форми.

Нола подивилася на поєднання квадратів та графіті з аерозольної фарби на стіні станції метро і кивнула.

— Оригінально. Мені подобається твоя техніка. Дуже по-сучасному.

— Погоджуюсь, — сказав Тодд.

Мейсон спопелила його поглядом та повернулася назад до Ноли.

— Хочу підтримувати зв’язок із молодим антиконформістським поколінням.

Коли Нола відвела Тодда в свій куток студії, Мейсон попленталась геть.

— Що з нею таке? — спитав Тодд.

– Її не цікавлять чоловіки.

— А тебе?

— Приблизно так само, як і жінки.

— Що це означає?

— Це нічого не означає. Так просто є.

— Боже, я розгубився. Мені важко слідкувати за твоїм ходом думок.

— Вибач, Тодде, але я не можу його змінити, щоб догодити тобі. Якщо ти за ним не встигаєш, тобі, мабуть, краще залишатися розгубленим.

Він похитав головою.

— Це ти розгублена. То чому ти мене обманюєш?

— Поясни, що ти цим хочеш сказати?

— Саллі, Белла, Нола. Хто ти?

— Я — це я, яким би ім’ям мене не називали люди.

— Справді?

Нола відвернулась.

— Я думала, ти хотів подивитися на мої картини.

— Ти наче ртуть, — сказав Тодд. — Намагаюся тебе зловити, а ти прослизаєш мені між пальців.

— Я створила ці картини нещодавно. Та якийсь час я не працювала. Я нечасто виходжу і…

Вона розвернула полотна, що стояли обперті лицьовою стороною до стіни, та розклала їх в ряд, щоб він подивився.

Тоддові забило дух.

Вона знала, що для когось іншого, як-от Тодда, ці люди, об’єкти та створіння з її снів будуть схожими на «Пекло» Данте. Вона не уявляла, звідки до неї прийшли ці образи. Вона малювала, охоплена шалом, переносячи образи на полотно. Жінка без обличчя. Дитина з розколотими щоками, чолом та підборіддям, яка витріщилася на глядача мертвими очима. Ціла серія смертей. Не доведені до кінця самогубства. Вона закінчить їх олійними фарбами. А далі була численна серія: обличчя з багатьма ротами — і всі кричать. Голова, що розчахнута сікачем.

— Чому? — запитав він.

— Так я можу впоратися з власними почуттями. Так я можу контролювати щось всередині мене через зовнішню проекцію, яку можна надовго зберегти, щоб дивитися на неї, розуміти її. Контролювати.

Тодд похитав головою.

— Господи! Я знаю, як це бути розбитим, пройти крізь пекло, але все це — ніби картини з Алісиного Задзеркалля.

Нола кивнула.

— Ти відрізняєшся від пересічних чоловіків, з якими…

— З якими що?

— Не має значення.

— З якими має справу Саллі? — сказав він.

Вона витріщилася на нього.

— З ким ти розмовляв? Як багато ти знаєш?

Він тицьнув на картину дівчинки з обличчям, розтрощеним на пластини.

— Тільки те, про що зміг сам здогадатися. Ставлю десять до одного, що ти не та чи не те, ким здаєшся в цю мить.

— Зрозуміло. І ким я здаюсь?

— Розумною, самостійною жінкою, яка цікавиться культурою та мистецтвом. Холодною, різкою, мислячою.

— А хто я насправді? Поза цією маскою?

— Шалам-Балам, — сказав він.

– І вся королівська кіннота, і вся королівська рать…

– І купа тих вершників не могли її не знать.

Нола дивилася на відображення картини жіночого обличчя в тріснутому дзеркалі.

— …не можуть сердегу докупи зібрать.

— Тобі й не треба бути вкупі. В мене хороша інтуїція, я вмію імпровізувати. І прийму тебе такою, яка ти є, — сказав він.

– І якою я є? Яким ти є? Розкажи мені, хто ти.

— Ми всі різні люди в різних ситуаціях. У шістдесятих, у Колумбійському[51], я був антивоєнним активістом. У сімдесятих — азартним гравцем. Зараз — я бізнесмен та ланка суспільства. Ми всі складаємося з багатьох людей.

Вона похитала головою.

— Ти говориш про різні періоди життя людини. Більшість людей багатогранні, як призми діаманта, що віддзеркалюють світло. Я — інша. Я — одна сльоза в намисті з п’яти перлин.

— Це мене й вражає. Щось у тобі змусило мене знову дивитися на життя із запалом. Без стимуляції азартних ігор, я ніби помер. А ти мене розбудила. Я не вдаю, ніби знаю, в чому справа. Те, як ти постійно змінюєшся, дуже мене збуджує. Але не зрозумій мене неправильно. Я не вважаю тебе якоюсь невротичкою. Для мене — ти найчарівніша людина, яку я коли-небудь бачив. Життя з тобою ніколи не набридне.

Нола похитала головою.

— Ти не маєш права задумуватися про життя зі мною.

— Не можу нічого вдіяти. Ти засіла в мене в голові ще з того першого дня.

Хлопчачі блакитні очі Тодда молили її. Він здавався їй привабливим. Нола, не опираючись, дозволила йому обійняти себе. Тодд притиснув її до себе, і хоча вона й не відповіла на його поцілунок, але й не відсторонилась. Проте коли його рука опинилася на її грудях, Нолу це злякало. Вона стрепенулась, психічно відступаючи. Вона хотіла, щоб він тримав там руку, гладив її груди, цілував їх, але знала, якщо це продовжиться, вона втратить контроль, і якась із інших може вийти крізь їхні обертові двері.

Чому? Чому вона не могла лишитися назовні та віддатися комусь, кому вона подобається, якщо їй цього хочеться? Це нечесно бути приреченим переживати життя тільки через книжки та журнали. Вона хотіла, щоб його ніжні руки торкалися її тіла.

Тодд поклав її на розкладачку. Нола хотіла залишитися зовні та дати йому покохатися з нею. Але думка про проникнення змусила відмовитися від цього почуття. Зростаюче бажання зникло, її охопив холод і раптове заціпеніння, й вона знала, що не може відчувати ні пристрасті, ні болю. Нола розізлилась, коли двері перекрутилися і витурили її…

* * *

Джинкс відчула, як її виштовхнули наперед. Вона звела погляд на пару незнайомих чоловічих очей, відчула, як чиясь рука рухається між її стегнами. Вона потягнулася вниз та стиснула його зап’ясток, глибоко занурюючись нігтями в плоть. Вона підскочила.

— ЯКОГО ХЕРА ТИ РОБИШ?

— Я хочу тебе, — сказав він. — Я від тебе божеволію.

Вона відсмикнула його руку та вліпила сильний ляпас.

— СУЧИЙ ТИ СИНУ! ЗАБЕРИ ВІД МЕНЕ СВОЇ ДОВБАНІ РУКИ!

Тодд швидко позадкував.

— О Господи, — сказав він. — Ще одна.

Джинкс схопила крісло та швиргонула ним у його бік. Вона схибила, і крісло грюкнуло об стіну та відскочило, пробивши дірку в одній із картин Ноли. Тодд вхопив її зап’ясток і притиснув Джинкс до ліжка. Вона борсалася, плювалася та кричала, звиваючись та викручуючись, щоб він її відпустив. Але Тодд був сильним.

— Я вб’ю тебе, — крикнула вона. — Я дістану свій пістолет і прострелю твою макітру.

— Ми можемо це обговорити?

— Ти намагався мене зґвалтувати, а тепер хочеш це обговорити?

— Я не ґвалтував тебе. Ноло, що з тобою?

Джинкс відчула, як напруга полишає її тіло. Вона швидко роздивилася навколо та зрозуміла, що трапилося. Зазвичай вона дізнавалась від Деррі, що то Белла вплутувалась у якісь справи з чоловіками. Тепер і Нола взялася за це лайно. Спочатку з тим охоронцем в магазині, тепер оце.

Він посилив хватку, й вона відчула себе паралізованою. Джинкс ненавиділа відчуття обмеженості. Не біль. Його вона зрідка відчувала, та й коли це ставалося, то був лиш якийсь невиразний тупий біль. Але відчуття нерухомості наповнювало її збентеженням, ніби хтось її душив.

— Добре! — видихнула вона. — Відпусти мене.

Тодд зліз із розкладачки, все ще не відпускаючи її зап’ястки. Вона важко дихала, ніби щойно бігала, та знала, що то все з люті. Господи, як же вона ненавиділа те відчуття. Тоді він повільно відпустив її.

Джинкс обійшла студію, розглядаючи картини Ноли. Вони її зачіпали. Обличчя людей спричиняли якісь неясні спогади. Коли вона дійшла до дівчинки з розбитим обличчям та порожніми очима, її пересмикнуло. То було наче дивитися на себе у коридорі з дзеркалами. Вона взяла ніж та почала їх різати. Щоразу, коли Тодд підходив, щоб зупинити її, вона штрикала його в бік, але йому завжди щастило відскакувати. Коли Джинкс закінчила, всі картини в студії було знищено — включно з роботами Мейсон.

вернуться

51

Columbia University — приватний університет, розташований на Мангеттені, один із найпрестижніших закладів у світі.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: