Коли вона почала одужувати, я знову завів мову про одруження, а вона сказала, що консультувалась зі священиком і він її буцімто запевнив: «Не турбуйся про шлюб, вони все одно Божі діти». Це геть не схоже на правду. Але, як я вже казав, вона хоче зробити собі рекламу на наших позашлюбних дітях. Вона навіть опустилась до того, що подала на розлучення, щоб звістку про це підхопили всі газети, а потім без усякого попередження домоглась того, щоб проти мене виписали заборонний ордер. Ще й підлаштувала все так, аби мені його вручили на Різдво, і я не зміг провести свято з дітьми. А напередодні Нового року, коли моїй донечці виповнилось два рочки, Дороті навіть не дозволила мені її побачити. Зате потім зателефонувала й почала розповідати, як весело вони тоді відсвяткували.

Пане Ро, запитайте кого хочете — всі люди, що обертаються у сценічних колах Маямі, розкажуть вам про мою щирість і відданість цій жінці. Але я більше так не можу. Ви, певно, знаєте, що в нашій місцевості індустрія нічних розваг — це жіноча вотчина, тож Дороті зуміла вижити мене з двох робіт. Вона постійно нахваляється, що зробить моє життя в Маямі нестерпним і змусить мене накивати звідси п’ятами, якщо я боротимусь за своїх дітей. Вона регулярно зникає з дому на день, два або й три. А я вже дожився до того, що цей світ став мені обридливим. Я не зможу спокійно дивитись на те, до чого ця жінка доведе моїх діточок. Перша моя спроба з усім покінчити була марною. Сподіваюсь, що вдруге все вийде. Щоб захистити моїх малят, мені довелось би й надалі терпіти їхню матір, а я краще постану перед Творцем і відповім за свій гріх, аніж зноситиму такі тортури. Я маю до вас останнє прохання: ознайомте, будь ласка, з цією історією всі можливі спілки й товариства, які могли б подбати про моїх дітей.

Помилуй, Господи, мою душу!

Джонні Моррісон

Передсмертний лист батька приголомшив Біллі. Юнак перечитав його декілька разів. Спочатку він не збирався вірити написаному, проте що ретельніше він вчитувався в цю оповідь, то сильніше хотів докопатись до істини. Згодом Біллі розповів письменникові про свою спробу перевірити факти.

З будинку своєї сестри в Логані Біллі зателефонував до Адвокатської колегії штату Флорида, щоб розшукати юриста, який вів справи Джонні Моррісона, та юнакові сказали, що той уже помер. Тоді Біллі зателефонував до бюро реєстрації цивільних станів і з’ясував, що там ніколи не видавали шлюбної ліцензії на ім’я Джонні Моррісона чи Джонні Зоранера.

Біллі надзвонював у різні місця і кінець кінцем вийшов на колишнього господаря нічного клубу, в якому працював Джонні. Нині той чоловік відійшов од справ, але в нього був човен на Кі-Біскейн[54] і він досі постачав у клуб морепродукти. За його словами, він не сумнівався, що настане день, коли хтось із дітей Джонні почне дошукуватися правди. Чоловік розповів, що мусив звільнити матір Біллі зі свого клубу, зважаючи на те, яких типів вона почала туди приводити. Джонні намагався віднадити від неї тих чоловіків, але це була пропаща справа. Як сказав колишній господар клубу, він зроду не бачив, щоб жінка так попихала чоловіком.

Біллі розповів письменникові, що знайшов іще одного свідка: чоловіка, котрий працював у мотелі «Міджет Меншенз» і пам’ятав його батька. Чоловік пригадав, що хтось телефонував Джонні під час різдвяних свят і після тих дзвінків Джонні щоразу був сам не свій. Це підтверджувало рядки з листа Джонні, в яких той стверджував, що Дороті телефонувала йому, щоб позбиткуватись.

Повернувшись до шпиталю, Біллі знову почав втрачати час. У понеділок вранці він зателефонував письменнику й попросив відкласти їхню зустріч.

Письменник приїхав у середу, і йому одразу стало зрозуміло, що перед ним не Учитель, а «розщеплений» Біллі. Вони трохи погомоніли, і письменник, сподіваючись знову викликати назовні Учителя, зацікавивши його розмовою, попрохав Біллі пояснити йому будову радіопередавача, над яким той працював. Спочатку Біллі затинався і плутався в словах, але поволі, майже невловимо, голос юнака почав звучати впевненіше, лексика стала багатшою і пояснення зарясніли технічними подробицями. Учитель повернувся.

— Чому ти так зажурився? — запитав письменник.

— Я стомився. Мало сплю.

Письменник вказав на підручник із радіоелектроніки.

— Хто збирає цей радіопередавач?

— Томмі. Як бачите, прилад майже готовий. Це тому, що Томмі був на сцені практично весь день. Це з ним лікар Кол розмовляв сьогодні під час сеансу терапії.

— А хто ти зараз?

— Я — Учитель, але в дуже пригніченому настрої.

— Чому ти пішов зі сцени? Чому з’явився Томмі?

— Це все через мою матір, її теперішнього чоловіка, її минуле… Я накрутив себе до такого стану, що мені вже все байдуже. Всередині все звело від напруження. Вчора я навіть випив валіум і проспав цілий день, а потім уночі не міг заснути. Був на ногах до шостої ранку. Я хотів піти геть. Ще мене засмучує Комісія у справах умовно-дострокового звільнення. Там просто мріють знову запроторити мене до в’язниці Лебанона. Іноді мені здається, що варто здатись і дозволити їм кинути мене за ґрати. Може, хоч тоді ці люди вгамуються й дадуть мені спокій.

— Але ж повторне розщеплення не вирішить проблему, Біллі.

— Я знаю. Але я щодня пнуся зі шкіри, намагаючись встигати дедалі більше. Я продовжую робити все те, що робили мої особистості, а це страшенно виснажує. Скажімо, я пишу картину. Закінчивши, я витираю руки, беру з полиці книжку й читаю її кілька годин, роблячи нотатки. Потім встаю з-за столу й починаю працювати над цим радіопередавачем.

— Ти забагато від себе вимагаєш. Не обов’язково робити все одразу.

— Але я цього хочу. Мені необхідно надолужити стільки згаяних років, а часу залишилось так мало. Я відчуваю, що зволікати не можна.

Він підвівся й підійшов до вікна.

— І ще одне. Рано чи пізно мені доведеться поговорити з матір’ю. Не знаю, що я їй скажу, та ставитись до неї так, як раніше, я вже не зможу. Все тепер змінилось. Важко зберігати цілісну свідомість, коли стільки всього на думці: Комісія у справах умовно-дострокового звільнення, слухання, на якому мають визначити, чи відновилось моє психічне здоров’я, та ще й передсмертний лист батька. Це рве мою душу на частини.

28 лютого Біллі зателефонував своєму адвокатові й наполіг, щоб Дороті не з’являлась на завтрашньому слуханні.

Розділ 21

Після слухання, що відбулось 1 березня 1979 року, термін перебування Біллі Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я подовжили ще на півроку. Всі, хто з ним працював, розуміли, яка загроза нависла над юнаком. Біллі знав: варто йому одужати й вийти зі шпиталю, як його візьмуть під варту за недотримання умов дострокового звільнення і відправлять до в’язниці — досиджувати три роки з тих п’яти, що йому присудили за наліт на аптеку «Ґрей Драґстор». Окрім того, його можуть обвинуватити в грубому порушенні випробувального терміну й додатково засудити на строк від шести до двадцяти п’яти років за пограбування в придорожніх зонах відпочинку.

Л. Алан Ґолдзбері та Стів Томпсон, афінські адвокати Біллі, подали клопотання до суду округу Ферфілд, вимагаючи, щоб зі справи Міллігана вилучили визнання ним своєї провини. Юристи аргументували це тим, що в 1975 році підсудний уже страждав на синдром множинної особистості. Душевна хвороба не дозволяла йому адекватно захищатись у суді, про що на той час ніхто не знав, тож вирок суду ґрунтувався на неповній інформації.

Ґолдзбері й Томпсон сподівались, що суддя в Ланкастері анулює зізнання юнака і тоді після виходу зі шпиталю той буде вільною людиною.

Біллі жив цією надією.

Приблизно в той самий час Біллі дізнався, що Кеті та Роб Баумгардт, хлопець, із яким вона зустрічалась уже багато років, вирішили восени побратися. Біллі подобався Роб, тож він страшенно зрадів і мріяв про те, як побуває на їхньому весіллі.

54

Невеликий острів біля узбережжя Флориди, на південь від Маямі-Біч.