Пасажир швидко все обміркував і віддав Біллі камеру, вхопивши торбинку з пігулками. Коли він вийшов у Ланкастері, Стів повернувся до Біллі.

— Я й не знав, що ти займаєшся наркотиками.

— Я і не займаюсь.

— А звідки ж у тебе мет?

— Це був аспірин, — реготнув Біллі.

— А бодай мені! — вигукнув Стів, ляснувши себе по стегну. — Таку продувну бестію, як ти, ще пошукати треба!

— Якось я сплавив цілу валізу липових «коліс», — сказав Біллі. — Думаю, саме час повторити оборудку. Давай-но виготовимо фальшиві «марки» з ЛСД[39].

Він зупинився біля аптеки, щоб купити желатин та ще деякі складники. Повернувшись до трейлера, Біллі розчинив желатин в одній зі сковорідок Бев, щоб вийшов шар півтора міліметра завтовшки. Коли субстанція затверділа й висохла, він розрізав її на квадратики зі стороною десь у півсантиметра й наліпив їх на паперову клейку стрічку.

— За кожну таку штучку можна виручити по кілька баксів.

— А як діють справжні «марки»? — поцікавився Стів.

— Заводять. Викликають галюцинації. Але головний козир ось у чому: якщо нас упіймають на збуті цих фальшивок, то нам нічого не загрожує, бо ж це не наркотики, а ті нещасні йолопи, котрі куплять у нас товар, теж нічого не зможуть зробити. Не побіжать же вони скаржитись копам?

Наступного дня Біллі подався до Колумбуса, звідки повернувся зі спорожнілою валізою. Він штовхнув партію аспірину й липових «марок» і тепер вимахував пачкою банкнот. Але Стів зауважив, що вигляд у нього переляканий.

Ще через день хлопці лагодили мотоцикл Біллі, коли сусідка, Мері Слейтер, розрепетувалась, щоб вони припинили шуміти. Біллі жбурнув викрутку в стіну її трейлера. Інструмент грюкнув об метал зі звуком, схожим на постріл. Мері Слейтер притьмом викликала поліцію, і Біллі загребли за злочин проти власності. Делу довелося внести за нього заставу. І хоча звинувачення було знято, наглядовий офіцер звелів Біллі повернутися додому.

— Мені вас бракуватиме, друзі, — сказав Біллі, пакуючи речі. — І я сумуватиму за малими.

— Я думаю, що ми й самі тут надовго не затримаємось, — відгукнувся Стів. — Я чув, що управитель збирається вигнати нас звідси втришия.

— І які у вас плани? — запитав Біллі.

— Знайдемо житло в місті, — пояснила Бев, — і продамо трейлер. Можливо, ти зміг би знову поселитися з нами.

— Я вам тільки заважатиму, — похитав головою Біллі.

— Не вигадуй, — відповіла дівчина. — Ти ж знаєш, що ми — нерозлучна трійця.

— Що ж, побачимо. А поки що час мені вертатись додому.

Коли він пішов, діти Бев заплакали.

Алленові було нудно на «Райколд Кемікал», а надто після того, як звідти звільнився Стів Лав. Остогид Аллену і бригадир, котрий без упину ремствував, що хлопець то виконує роботу досконало, то раптом бере й партачить. Артур діймав Аллена наріканнями на те, що вони знову гнуть спину на роботі, яка отуплює мозок і принижує їхню гідність.

У середині червня Аллен подав заяву на грошову компенсацію за травму, отриману на виробництві, й кинув роботу.

У Дела з’явились підозри, що Біллі вже не працює на «Райколд Кемікал». Чоловік зателефонував на фабрику, щоб усе з’ясувати. Пам’ятаючи, що лікар Стайнберґ порадив йому не дозволяти, щоб побрехеньки сходили Біллі з рук, Дел запитав хлопця:

— Ти втратив роботу, адже так?

— Не твоя справа, — відрубав Томмі.

— Якраз-таки моя! Ти живеш під моїм дахом, і всі рахунки cплачую я. По-твоєму, гроші на деревах ростуть? Ти не можеш втриматись на елементарній роботі та ще й брешеш своїй сім’ї. Навіть не завдав собі клопоту сказати нам, що більше не працюєш. Нема від тебе ніякої користі.

Вони лаялись майже годину. З вуст Дела злітали ті самі фрази, які Томмі чув колись від Чалмера. Хлопчина поглядав на матір, сподіваючись, що та за нього вступиться, проте вона мовчала. Він усвідомив, що більше не зможе тут жити.

Томмі гайнув до своєї кімнати, спакував речі й закинув їх до багажника. Потім сів у «форд» і став чекати, поки на сцену вийде той, хто зможе забрати його якнайдалі від цього клятого місця. Нарешті з’явився Аллен. Побачивши, що Томмі засмучений, він збагнув, що сталося.

— Не біда, — сказав Аллен, рушаючи з місця. — Нам давно пора було забратися з Ланкастера.

Шість діб вони поневірялись по всьому Огайо, вдень шукаючи роботу, а вночі звертаючи з дороги й заглиблюючись у ліс, щоб поспати. Рейджен наполіг, щоб задля безпеки під сидінням і в бардачку завжди лежали пістолети.

Одного вечора Артур подав Аллену ідею влаштуватися майстром-різноробом: ремонтувати електроприлади, механічне обладнання, обігрівачі та сантехніку. Томмі завиграшки впорався б із такою роботою, а Артур чув, що посада передбачає службове житло й безкоштовне користування комунальними послугами. Англієць порадив Аллену зв’язатися з хлопцем, якому він неабияк допоміг, коли вони разом сиділи у в’язниці Лебанона. Зараз той працював майстром у передмісті Колумбуса, що звалось Літл-Тартл.

— Можливо, він знає когось, хто саме шукає працівника, — сказав Артур. — Зателефонуй йому. Скажи, що ти в місті й хотів би до нього заскочити.

Аллен трохи повагався, але зробив так, як сказав Артур.

Нед Берджер зрадів дзвінку від давнього приятеля й запросив його в гості. Він сказав, що в Літл-Тартлі підходящої роботи зараз немає, зате двері його дому для Біллі Міллігана завжди відчинені, якщо тому треба десь перебути кілька ночей. Аллен поїхав до Берджера, і вони добре посиділи, обмінюючись бувальщинами з тюремного життя.

Вранці третього дня Берджер повернувся додому з новинами для Біллі: житловий комплекс «Чаннінґвей» збирався найближчим часом оголосити про вакансію різнороба.

— Зателефонуй їм, — сказав Берджер. — Тільки не пробовкайся про те, звідки в тебе ця інформація.

У Джона Ваймера, моложавого керівника відділу кадрів агенції «Келлі та Леммон», склалось про Біллі Міллігана якнайкраще враження. З усіх претендентів, які відгукнулись на оголошення кадровика, Мілліган був найбільш кваліфікованим і приємним у спілкуванні. Під час першої співбесіди, яка відбулась 15 серпня 1977 року, Мілліган запевнив Ваймера, що може бути водночас садівником, столяром, електриком і сантехніком.

— Я лагоджу геть усе, що працює на електриці або паливі, — розповідав він. — А якщо раптом не знаю, як щось відремонтувати, то швидко здогадуюсь.

Ваймер сказав Міллігану, що зв’яжеться з ним після того, як поговорить з іншими кандидатами.

Перевіряючи згодом рекомендаційні листи Міллігана, Ваймер зателефонував останньому роботодавцеві, вказаному в резюме хлопця, — такому собі Делу Муру. Мур співав Міллігану дифірамби: чудовий, мовляв, працівник, дуже надійний юнак. Він не залишився працювати в пана Мура тільки тому, що робота м’ясника — не зовсім те, до чого у хлопця лежала душа. Дел Мур запевнив Ваймера, що з Білла Міллігана вийде неперевершений майстер на всі руки.

Ваймер не зміг перевірити інші рекомендації — від лікаря Стайнберґа та пана Рейнерта, — позаяк Мілліган забув зазначити їхні адреси. Зрештою Ваймер махнув на це рукою й задовольнився характеристикою, отриманою від роботодавця. Все одно працювати Мілліган мав лише надворі й доступу до будинків у нього не було б. Хай там як, Ваймер наказав секретарці подати запит у поліцію та з’ясувати, чи немає в них чогось на Міллігана. Це була стандартна перевірка, котрій піддавали всіх нових працівників.

Коли Мілліган прийшов на повторну співбесіду, перше враження Ваймера тільки зміцніло. Він найняв юнака доглядати територію житлового комплексу «Вільямзбург-сквер», що межував із комплексом «Чаннінґвей» (агенція «Келлі та Леммон» відповідала за обидва житлові масиви). Біллі міг братися до роботи хоч зараз.

Коли Мілліган пішов, Ваймер передав секретарці для підшивки заяву хлопця про прийом на роботу й податкову відомість. Кадровик і не помітив, що на обох документах Мілліган проставив день і рік, «15—1977» та «18—1977», проте не вказав місяць — серпень.

39

Один зі способів розповсюджувати і вживати ЛСД — це так звані «марки». Наркотик у вигляді рідини або його желатиновий розчин наносять на квадратики паперу на зразок промокального. Інший бік паперу часто прикрашають психоделічними малюнками. Щоб отримати дозу ЛСД, такі папірці кладуть на язик. Звідси й назва — «марки».