Авто в’їхало до парку Клір-Крик. Біллі колись часто приїздив сюди з наметом. Зараз юнак жадібно вбирав очима краєвид, ніби бачив його вперше. Кеті милувалась тим, як сонячне проміння пронизує крони дерев і мерехтить у водах струмка. Вона зрозуміла, чому брат так любить це місце.

— Я мушу знову намалювати цей пейзаж, — промовив він. — Але цього разу я зображу його геть інакше. Мені кортить оглянути всі куточки, де я бував раніше, щоб намалювати їх знову.

— Але ж парк за цей час анітрохи не змінився, — сказала Бев.

— Зате змінився я.

Вони ще зо дві години каталися парком, а потім Бев запросила Біллі й Кеті на вечерю до свого трейлера. Вони повернулись на Спрінґ-стрит, де Бев залишила машину, і дівчина пояснила їм, як знайти Моррісонівську трейлерну стоянку, де вона мешкала.

Кеті зраділа, що Біллі перевдягнувся до вечері у новий костюм у тонку смужку. В ошатному вбранні, з акуратно зачесаним назад волоссям і дбайливо підстриженими вусами він мав дуже привабливий і респектабельний вигляд. Коли вони приїхали до трейлера, Бев познайомила Біллі зі своїми дітьми — п’ятирічним Браяном і шестирічною Мішель. Біллі одразу ж зосередив на них увагу: всадовив дітлахів собі на коліна й почав розповідати їм кумедні історії, вдаючи, ніби він і сам мале хлоп’я.

Нагодувавши дітей і вклавши їх спати, Бев сказала йому:

— У тебе дар ладнати з малечею. Браян і Мішель із першої ж миті були від тебе в захваті.

— Я люблю дітей, — відповів він. — А твої малюки просто дивовижні.

Кеті посміхнулась. Вона була втішена, що Біллі цього вечора в доброму гуморі.

— Я запросила на вечерю ще одного приятеля, — повідомила Бев. — Його звуть Стів Лав, і він також мешкає тут, на трейлерній стоянці. Бідолаха розійшовся з дружиною. Ми з ним найкращі друзі. Він вам сподобається, ось побачите. Стів десь на два роки молодший за Біллі й наполовину черокі[37] за походженням. Дуже милий хлопець.

Коли Стів Лав увійшов, Кеті приголомшила його врода: смагляве обличчя, густе чорняве волосся, хвацькі вуса й сині очі такого насиченого відтінку, якого вона зроду не бачила. На зріст хлопець був вищим за Біллі.

За вечерею в Кеті склалося враження, що Бев і Стів сподобались Біллі. Коли Бев запитала про життя у в’язниці, Біллі розповів їм про лікаря Стайнберґа й пана Рейнерта, а також про те, як можливість займатися живописом зробила його перебування за ґратами більш-менш стерпним. Після вечері він поділився з новими друзями кількома оповідками про різні в’язничні інциденти, через які йому було непереливки, проте Кеті вирішила, що це просто хвастощі. Раптом Біллі схопився на ноги й запропонував:

— Поїхали десь погуляємо!

— О цій порі? — перепитала Кеті. — Вже за північ.

— А що, чудова ідея, — погодився Стів.

— Я попрошу сусідчину небогу наглянути за дітьми, — сказала Бев. — До неї можна звертатись у будь-який час.

— Куди ж ми поїдемо? — допитувалась Кеті.

— Пошукаймо якийсь дитячий майданчик, — відповів Біллі. — Мені раптом страшенно закортіло покататися на гойдалках.

Щойно прийшла нянька, вся компанія затрамбувалась у «фольксваген». Кеті зі Стівом умостились на задньому сидінні, а Бев сіла попереду, поруч із Біллі.

Вони знайшли невеличкий шкільний ігровий майданчик. Була друга година ночі, а ці четверо самозабутньо грали у квача й каталися на гойдалці. Кеті раділа, що Біллі добре проводить час. Було дуже важливо, щоб він завів нових друзів і не намагався знову налагодити зв’язки з тими типами, з якими ошивався до в’язниці. Наглядовий офіцер Біллі під час бесіди з сім’єю особливо на цьому наголошував.

О четвертій ранку, висадивши Бев і Стіва біля трейлерної стоянки, Кеті запитала Біллі, що він про них думає.

— Чудові люди, — відповів Біллі. — Здається, ми потоваришували.

Вона стиснула братове плече.

— А які милі у Бев малюки! — додав він. — Вони мені дуже сподобались.

— Колись із тебе вийде хороший батько, Біллі.

— Це фізично неможливо, — похитав головою він.

Марлен відчувала, що Біллі змінився, став геть іншою людиною — холоднішою, суворішою. Він поступово віддалявся від нареченої, мовби не бажав більше з нею знатися. Це завдавало дівчині болю, тому що, поки Біллі відбував ув’язнення в Лебаноні, Марлен берегла себе для нього й навіть не думала зустрічатись із кимось іншим.

Десь за тиждень після звільнення Біллі заїхав за нею після роботи. Він, здавалося, знову став собою — приємним і балакучим хлопцем, якого вона колись покохала. Марлен була страшенно втішена. Вони поїхали до парку Клір-Крик, що був одним із їхніх улюблених місць для прогулянок, а потім повернулися на Спрінґ-стрит. Дороті й Дела не було вдома, тож молоді люди піднялись до кімнати Біллі. Вперше, відколи юнак повернувся з ув’язнення, їм із Марлен випала нагода побути наодинці і злитись в обіймах. У них так давно не було близькості, що дівчина трохи злякалась.

Певно, Біллі відчув її страх, тому що раптом відсахнувся.

— Що з тобою, Біллі?

— Це з тобою що?

— Мені трохи лячно, — відповіла Марлен, — ото й усього.

— Чому ж тобі лячно?

— Ми з тобою вже два роки не були разом.

Хлопець встав із ліжка і вдягнувся.

— Знаєш, — буркнув він, — щось я вже не в настрої.

Їхні стосунки закінчились раптово.

Марлен здивувалась, коли одного дня Біллі з’явився в крамниці, де вона працювала, й запропонував їй з’їздити з ним до Афін, переночувати там, а вранці забрати Кеті з занять і гуртом повернутися до Ланкастера.

Марлен відповіла, що їй не хочеться їхати.

— Я пізніше тобі зателефоную, — сказав Біллі. — Ану ж ти передумаєш?

Дзвінка дівчина так і не дочекалась, а через декілька днів довідалась, що компанію Біллі того разу склала Бев Томас.

Розгнівавшись, Марлен зателефонувала Біллі й сказала, що не збирається таке терпіти.

— Краще забудьмо все, що між нами було, — випалила вона. — Все одно нічого не клеїться.

Він погодився:

— Я боюся, що через мене ти страждатимеш, а я не хочу тебе кривдити.

Марлен розуміла, що останнє слово за нею. Їй було боляче розривати стосунки з тим, на кого вона чекала понад два роки, та вона промовила:

— Що ж, тоді це — кінець.

Дела Мура найбільше непокоїло в Біллі те, що той постійно брехав. Хлопець міг втнути якусь дурницю, а тоді затято відхрещуватись від скоєного, щоб не відповідати за наслідки. Лікар Стайнберґ попередив Дела, щоб той ні в якому разі не допускав, аби брехня сходила юнакові з рук.

Дел, бувало, казав Дороті:

— Слухай, ну він же не тупоголовий! І як такий розумний хлопець міг утнути щось настільки пришелепкувате?

А Дороті щоразу відповідала йому:

— Це був не мій Білл. Це був інший Білл.

У Дела складалося враження, що Біллі не вміє й не хоче займатись нічим, окрім малювання. До того ж хлопець уперто пропускав повз вуха всі поради та вказівки близьких.

— Біллі радше послухається сторонню людину, ніж того, хто справді про нього дбає, — скаржився Дел.

Він постійно допитувався, звідки в Біллі та чи інша інформація або хто напоумив його що-небудь зробити, проте в Біллі на все була одна відповідь:

— Я почув це від знайомого.

Він ніколи не називав імен цих «знайомих» і не розповідав, хто вони такі та звідки він їх знає.

Дела бісило, що Біллі часто не давав собі клопоту відповідати навіть на звичайнісінькі запитання. Натомість він мовчки виходив за двері або повертався до співрозмовника спиною. Також Дела діставали до печінок численні фобії Біллі. Наприклад, він знав, що Біллі панічно боїться вогнепальної зброї, хоч і не розумів чому, адже хлопець, безперечно, нічого не міг у ній тямити. Дел вважав, що Біллі взагалі ні в чому не петрає.

Але було в Біллі щось таке, чого Дел ніяк не міг пояснити. Чоловік знав, що він набагато сильніший за Біллі. Вони безліч разів розважались тим, що влаштовували поєдинки з армрестлінгу, і Дел був абсолютно переконаний, що хлопчині не до снаги взяти над ним гору. Проте одного вечора Дел запропонував Біллі позмагатись і сторопів, коли той завиграшки втер йому носа.

37

Черокі — один із корінних народів США.