Що ж, гаразд. Він поїсть, виспиться і вранці полетить до Колумбуса. Хлопець купив двійко гамбургерів, знайшов дешеву нічліжку й заплатив дев’ять доларів за кімнату.

Наступного ранку він зловив таксі й попросив водія відвезти його до аеропорту.

— До «ЛаҐвардії»?

Аллен похитав головою. Треба ж таке. Він і не знав, що в Чикаго є аеропорт під назвою «ЛаҐвардія».

— Ні, мені до іншого. До головного.

Дорогою до аеропорту Аллен намагався збагнути, що з ним трапилось. Він заплющив очі і спробував подумки викликати Артура, та всі зусилля виявилися марними. Із Рейдженом теж не вдалося встановити зв’язок. Отже, зрозумів Аллен, знову почалися буремні часи.

Діставшись терміналу, юнак підійшов до стійки «Юнайтед Ейрлайнз» і простягнув свій квиток.

— Коли можна буде звідсіля вилетіти? — запитав він.

Дівчина за стійкою подивилась на папірець, а тоді підняла очі на Аллена.

— У вас квиток на рейс із Чикаго до Колумбуса. Ви не можете скористатися ним, щоб вилетіти до Огайо звідси.

— Про що це ви?

— Ваш відправний пункт — Чикаго, — наголосила дівчина.

— Ну? То що не так?

Підійшов старший клерк і пробіг очима Алленів квиток. Юнак не міг зрозуміти, в чому річ.

— З вами все гаразд, моряче? — запитав клерк. — Ви не можете летіти з цим квитком із Нью-Йорка до Колумбуса.

— З Нью-Йорка? — перепитав Аллен, потираючи неголене підборіддя.

— Саме так. Це — аеропорт Кеннеді.

— Боже всемогутній!

Аллен набрав у груди повітря і заторохтів:

— Слухайте, хтось припустився великої помилки. Мене комісували, розумієте? — Аллен витягнув документи. — І хтось посадив мене не на той літак. Я мав летіти до Колумбуса. Але хтось, очевидно, підмішав мені якусь гидоту в каву, бо я геть відключився, а очуняв уже тут, у Нью-Йорку. Мої речі так і зосталися десь на літаку. Зробіть що-небудь! Зрештою, це провина авіаперевізника.

— Ми можемо поміняти квиток, але знадобиться доплата, — сказала дівчина.

— То зателефонуйте на військово-морську базу Ґрейт Лейкс. Вони зобов’язані доправити мене до Колумбуса, тож можете записати це на їхній рахунок. Згідно з уставом, військовослужбовцю, який вирушає додому, мусять забезпечити належний і безклопітний спосіб пересування. Тому просто зніміть слухавку і зв’яжіться зі штабом.

Старший клерк зміряв Аллена поглядом, а тоді промовив:

— Гаразд. Зачекайте, будь ласка, тут. Я подивлюся, чи можемо ми якось допомогти військовослужбовцю.

— Де тут у вас чоловіча вбиральня? — запитав Аллен.

Дівчина за стійкою вказала напрямок, і Аллен хутко закрокував туди.

Переконавшись, що у вбиральні, окрім нього, ані душі, Аллен ухопив рулон туалетного паперу і спересердя пожбурив його через усе приміщення.

— Чорт! Чорт! Чорт! — лютував він. — Будь воно все тричі прокляте! Скільки ж я терпітиму це лайно?!

Заспокоївшись, Аллен умився, прилизав волосся й, готуючись до розмови з клерками біля квиткової стійки, надягнув білого картуза, трохи зсунувши його набік.

— Добрі новини, — сказала йому дівчина. — Все владналось. Я видам вам новий квиток. Для вас знайшлося місце на найближчий рейс. Виліт за дві години.

У літаку до Колумбуса Аллен кисло думав про те, що він п’ять днів пробув у Нью-Йорку, а бачив лише салон таксі та інтер’єр Міжнародного аеропорту імені Джона Кеннеді. Юнак і гадки не мав, як він потрапив до Нью-Йорка, хто присвоїв увесь проведений там час і що взагалі відбувалося. Він не був певен, що ця загадка коли-небудь відкриється.

Сівши на автобус до Ланкастера, Аллен відхилився у кріслі, збираючись подрімати, і промимрив, сподіваючись, що Артур або Рейджен його чують:

— Хтось грандіозно облажався.

Аллен влаштувався до компанії «Інтерстейт Інженіринг». Його робота полягала в тому, щоб ходити від будинку до будинку, намагаючись продати людям пилососи і преси для сміття. В Аллена був добре підвішений язик, тож десь із місяць справи в нього йшли як по маслу. Весь цей час він спостерігав за тим, як його колега, Сем Гаррісон, заввиграшки заводить шури-мури з різноманітними офіціантками, секретарками і навіть клієнтками. Аллен схилявся перед його спритністю.

4 липня 1972 року вони удвох сиділи й теревенили.

— Чому ти не гуляєш із жодною з цих ціпочок? — запитав Гаррісон.

— Та якось бракує на таке часу, — відмахнувся Аллен, завовтузившись, мов на голках. Він завжди ніяковів, коли мова заходила про секс. — Мене все це не надто цікавить.

— А ти, бува, не педик?

— Ні, чорт забирай!

— Тобі сімнадцять, а тебе не цікавлять дівки?

— Слухай, у мене голова іншим зайнята, — буркнув Аллен.

— Бий мене грім! — вигукнув Гаррісон. — Ти що, ні з ким іще не спав?

— Я не бажаю це обговорювати. — Аллен, котрий нічого не знав про пригоду Філіпа у психіатричному шпиталі, зашарівся і відвернувся.

— Хочеш сказати, що ти й досі незайманий?

Аллен промовчав.

— Ну, сину мій, — протягнув Гаррісон, — це треба виправити. Покладися на Сема. Я заїду по тебе сьогодні о сьомій.

Того вечора Аллен прийняв душ, ошатно вбрався і скористався одеколоном, який належав братові Біллі. Джим відбув на військово-повітряну базу, тож одеколон найближчим часом йому не знадобиться.

Гаррісон прибув, коли й пообіцяв, і повіз Аллена на околиці міста. Вони зупинились на Брод-стрит біля закладу під назвою «Гаряча штучка», і Гаррісон сказав:

— Зажди в машині. Я скоро прийду, і в мене буде для тебе сюрприз.

Аллен остовпів, коли за кілька хвилин Гаррісон повернувся з двома знудженими на вигляд дівчатами.

— Привіт, котику, — сказала білявка, нахиляючись до вікна машини. — Мене звати Тріна, а он то — Доллі. Слухай, та ти гарненький.

Доллі, змахнувши довгою гривою чорнявого волосся, всілась на переднє пасажирське сидіння. Тріна вмостилась позаду, поруч із Алленом.

Вони поїхали за місто, весь час балакаючи і сміючись. Тріна раз по раз клала долоню Алленові на стегно чи грайливо торкалась блискавки на його штанях. Знайшовши відлюдну місцину, Гаррісон з’їхав на узбіччя.

— Ходімо, Біллі! — покликав він. — Допоможеш мені витягнути ковдри з багажника.

Коли Аллен підійшов до багажника, Гаррісон вручив йому два тоненькі пакетики зі сріблястої фольги.

— Ти ж знаєш, як цими штуками користуватися?

— Та знаю, — відповів Аллен. — Але хіба потрібно вдягати одразу два?

Гаррісон дружньо штурхнув його кулаком.

— Ну ти й жартівник. Один — для Тріни, інший — для Доллі. Я сказав їм, що ми поміняємось. Кожен із нас вжарить обох дівуль.

Аллен зазирнув до багажника і вгледів там мисливську рушницю. Він рвучко повернувся до Сема, однак той тицьнув хлопцеві до рук ковдру, взяв одну для себе і зачинив багажник. Після цього вони з Доллі зникли за деревами.

— Давай-но і ми почнемо, — запропонувала Тріна, розстібаючи пояс на Алленових штанях.

— Слухай, ти зовсім не мусиш цього робити, — сказав Аллен.

— Ну, котику, якщо ти не хочеш…

Незабаром Сем погукав Тріну, а до Аллена прийшла Доллі.

— То як? — озвалась вона.

— Що — «то як»?

— Готовий повторити?

— Як я вже сказав твоїй подрузі, ти не зобов’язана нічого робити. Ми все одно можемо бути друзями.

— Любчику, ти собі як знаєш, але особисто я не хочу розгнівати Сема. До того ж ти наче приємний хлопець. Ну та добре вже. Сем, здається, всю увагу зосередив на Тріні, тож, напевно, нічого не помітить.

Вдовольнившись, Гаррісон підійшов до багажника, витягнув із холодильника дві пляшки пива й простягнув одну Алленові.

— То як тобі дівчата? Сподобались? — запитав він.

— Нічого не було.

— Це ти не схотів чи вони закомизились?

— Я сказав їм, що вони не мусять нічого робити. Коли я буду готовий, я просто одружусь.

— От холера!

— Та годі тобі. Все гаразд, — запевнив Аллен. — Повний порядок.

— Який, в дупу, порядок?! — Сем підлетів до дівчат. — Я ж вам казав, що цей хлопець — незайманий. Вашим завданням було його розпалити!