«У пацієнта м’який голос, — зазначив лікар Браун у своїх нотатках, — але монотонний, мовби він говорить у стані трансу».

Біллі придивлявся до лікаря.

— Опиши свої відчуття, — попросив Браун.

— Це наче сон, який то накочується, то відступає. Мій тато ненавидить мене. Я чую, як він на мене волає. Мою кімнату заливає червоне сяйво. Я бачу сад, там є алея, квітники, ставок, дерева, і ніхто в тому саду на мене не кричить. І взагалі, мені багато чого верзеться. Я бачу двері з безліччю замків і засувів, і хтось гупає, бажаючи вирватись назовні. Я бачу, як жінка падає з висоти, а тоді перетворюється на купу залізяччя, і я не можу до неї дістатись. Я, певно, єдиний, кому для того, щоб дивитися такі «мультики», не потрібні ЛСД.

— Що ти відчуваєш, коли думаєш про своїх батьків? — запитав лікар Браун.

— Я боюся, що він її вб’є і це буде моя провина. Вони сваряться через мене, бо він ненавидить мене лютою ненавистю. Мені через це сняться такі жахіття, що я навіть передати не можу. А ще іноді в мене буває дивне відчуття невагомості. Часом здається, що я міг би відірватися від землі.

У першому звіті лікаря Брауна значалось: «Попри описані марення пацієнт, схоже, розрізняє, що є реальним, а що ні. Виразних ознак психотичного розладу не виявлено. Концентрація уваги задовільна. Просторова орієнтація в нормі. Пам’ять хороша. Вміння адекватно оцінювати ситуацію істотно порушене через вищезгадані марення і схильність пацієнта все драматизувати. Наразі зібрано недостатньо інформації, щоб скоригувати поведінку пацієнта. Попередній діагноз: важкий істеричний невроз конверсійного типу, код за класифікацією Американської психіатричної асоціації — 300.18».

За словами Учителя, котрий згодом пригадував цей сеанс у психотерапевта, лікар Браун розмовляв не з Біллі. То Аллен описував йому думки й видіння Девіда.

Через п’ять днів після бесіди з лікарем Мілліган прийшов до шпиталю без попереднього запису. Втім, помітивши, що хлопець у стані трансу, лікар Браун погодився його прийняти. Він зауважив, що пацієнт, схоже, усвідомлює, де він, і реагує на вказівки.

— Нам доведеться зателефонувати твоїй матері, — попередив Браун, — і сповістити її, що ти зараз у шпиталі.

— Гаразд, — погодився Девід, підвівся і вийшов за двері.

За кілька хвилин до приймального покою повернувся Аллен і став чекати, коли його покличуть до кабінету лікаря. Браун спостерігав, як той сумирно сидить, втупившись невидющим поглядом у стіну.

— Що сьогодні трапилось? — запитав лікар.

— Я собі був у школі, — почав розповідати Аллен, — і десь о пів на дванадцяту раптом задрімав. Коли я прокинувся, то побачив, що стою на даху Гікл-Білдинг[14] і дивлюся вниз, наче збираюся стрибнути. Я спустився з даху, пішов до поліцейського відділку і попросив зателефонувати до моєї школи, щоб там не хвилювались, а сам прийшов до вас.

Браун зміряв хлопця довгим уважним поглядом, погладжуючи свої сиві бакенбарди.

— Біллі, ти приймаєш які-небудь наркотики?

Аллен заперечно похитав головою.

— У тебе погляд осклянів. Що ти в цю мить перед собою бачиш?

— Людські обличчя. Ну, не зовсім обличчя — тільки очі, носи й дивні кольорові плями. І я бачу, як із людьми трапляються погані речі. Їх збивають машини, вони кидаються з високих скель, тонуть.

Лікар Браун спостерігав за Мілліганом. Той принишк, мовби стежачи за кадрами на незримому екрані.

— Біллі, розкажи-но мені, як у тебе справи вдома. Поговорімо про твою сім’ю.

— Чалмер любить Джима й ненавидить мене. Постійно на мене горлає. Він для нас із мамою пекло на землі влаштовує. Я втратив роботу в крамниці. Розумієте, я її навмисно втратив, аби залишатися вдома з мамою. Довелося вдати, ніби я краду пляшку вина, щоб мене звільнили.

19 березня лікар Браун відмітив, що пацієнт вбрався в гольф і блакитний піджак і це надало йому майже жіночного вигляду.

«Я вважаю, — занотував лікар після бесіди, — що в цьому випадку амбулаторного лікування буде замало. Пацієнта, задля його ж добра, варто покласти до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо, розташованого в Колумбусі. З лікарем Раулджем про все вже домовлено. Остаточний діагноз — істеричний невроз пасивно-агресивного типу».

Через п’ять тижнів після п’ятнадцятого дня народження Біллі Дороті й Чалмер Міллігани здали його на «добровільне» лікування до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо. Біллі був переконаний, що через постійне ниття і кепську поведінку мама вирішила здихатись його і натомість преспокійно жити з Чалмером.

ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ОГАЙО — КАРТА ПАЦІЄНТА — КОНФІДЕНЦІЙНО

24 березня, 16.00. Пацієнт отримав травму (а саме: розсічення під правим оком) у бійці з іншим пацієнтом, Деніелом М. Бійка трапилась у загальній кімнаті, куди виходять двері палат, незадовго до 16.00. Як вдалося з’ясувати, Вільям і Деніел гралися. Вільям розсердився і вдарив Деніела, а Деніел дав здачі. Пацієнтів розділили.

25 березня. У пацієнта знайшли складаний ніж. У його палаті також виявили невеликий напилок, поцуплений зі столярної майстерні. Лікар Раулдж поговорив із пацієнтом, і той зізнався, що мав намір накласти на себе руки. Пацієнта помістили до ізолятора, щоб запобігти самогубству.

26 березня. Пацієнт поводився досить добре. Періодично нарікав, що бачить дивні видіння. У розвагах участі не брав — майже весь час просидів на самоті.

1 квітня. Пацієнт верещав, що на нього насуваються стіни і що він не хоче помирати. Лікар Раулдж помістив його до ізолятора і насварив за те, що той мав при собі цигарки й коробку сірників.

12 квітня. Вже кілька ночей поспіль пацієнт комизиться, коли настає час іти до сну. Запитує, чи він у трансі. Сьогодні пацієнт забажав отримати додаткову дозу ліків. Коли йому сказали, щоб вкладався спати, пацієнт став агресивним.

Сцени влаштовував Джейсон. Він був своєрідним «вентилем», який, репетуючи на все горло, міг зняти зайве емоційне напруження. Зазвичай він був тихим і сором’язливим хлопчиною, аж поки не виникала нагальна потреба випустити пару. Саме Джейсона щоразу мусили ізолювати в палаті з м’якими стінами.

Він з’явився, коли Біллі було вісім років. Із першої миті Джейсон ладен був вибухнути від надміру почуттів, але раніше його не випускали у зовнішній світ, тому що Біллі за таку поведінку діставалось на горіхи. У шпиталі страх і напруження сягнули апогею, і Джексон почав влаштовувати емоційні розрядки зі сльозами й вереском.

Наприклад, він зірвався, побачивши по телевізору сюжет про вбивство чотирьох студентів Кентського університету[15]. Санітари кинули його до ізолятора.

Усвідомивши, що Джейсона замикають в ізоляторі щоразу, як той казиться, Артур вирішив ужити заходів. У шпиталі, як і вдома, не можна було виявляти гнів. Якщо котрийсь із них зривався — карали всіх. Отож Артур охрестив Джейсона небажаною персоною і звелів, щоб той більше не смів виходити на сцену й контролювати свідомість. Відтоді Джейсону судилося скніти в темряві, поза межами світляної плями.

Решта захопилась арт-терапією. Коли Томмі не длубався в замках, то присвячував свій час малюванню пейзажів. Денні писав натюрморти. Алленовим коником були портрети. Маленька Крістін малювала квіточки й метеликів для свого брата, Крістофера. І навіть Рейджен пробував себе в образотворчому мистецтві, щоправда обмежувався чорно-білою графікою. Тоді-то Артур і збагнув, що Рейджен страждає на дальтонізм. Пригадавши випадок із розпарованими шкарпетками, Артур зрозумів, що це Рейджен їх тоді нап’яв.

Санітари почали позначати у звітах, що Біллі Мілліган угамувався і став слухнянішим. За це він отримав певні привілеї: коли запанувала тепла погода, йому дозволили виходити надвір, де він гуляв і робив замальовки.

14

Багатоповерхова будівля на головній вулиці Ланкастера, що в Огайо. В часи юності Біллі Міліґана там був універмаг «Гікл», звідси й назва — Гікл-Білдінґ. Нині у будівлі інший власник.

15

Студенти Кентського університету (місто Кент, штат Огайо) влаштовували демонстрації проти війни у В’єтнамі. Під час однієї з демонстрацій, 4 травня 1970 року, військовий застрелив чотирьох беззбройних студентів, двоє з яких навіть не брали участі в протесті, а просто проходили повз, і поранив іще дев’ятьох.