Крістін вислизнула з кімнати й пішла шукати колиску Кеті. Їй довелося зазирнути у три кімнати, перш ніж вона знайшла потрібну. Кеті спала, тож Крістін взяла її ляльку і почимчикувала назад до ліжечка.

Вранці на Біллі чекала прочуханка за те, що він забрав у Кеті ляльку. Дороті знайшла іграшку в його ліжку і так люто трусила хлопчика, що той аж перелякався: ану ж у нього відпаде голова?

— Не смій більше так робити, — втовкмачувала Дороті. — Ця лялька належить Кеті.

Крістін засвоїла урок: з Кеті треба гратися дуже обачно, коли мама Біллі крутиться десь поблизу. Спершу Крістін думала, що Біллі — це той хлопчик, який спав на сусідньому ліжку, проте всі називали його Джимбо, і вона збагнула, що це старший брат. Вона знала, що її звуть Крістін, та всі чомусь кликали її Біллі, тож вона звикла відгукуватись на це ім’я. Вона дуже полюбила Кеті. Впродовж багатьох місяців Крістін бавила крихітку, вчила її новим словам, дивилась, як та починає ходити. Вона знала, коли Кеті хочеться їсти і які страви та любить. Вона відчувала, коли Кеті було боляче, і попереджала Дороті, що щось не гаразд.

Вони з Кеті полюбляли гратися в перевдягання, коли її мами не було вдома. Вони вбиралися в сукні, туфлі й капелюшки Дороті, а тоді вдавали, буцімто вони співачки і виступають у нічному клубі. Але найдужче Крістін подобалося малювати для Кеті картинки. Стіни вона більше не чіпала. Дороті купила їй багацько паперу та фломастерів, і всі постійно хвалили Біллі за те, як гарно він малює.

Джонні повернувся додому зі шпиталю і став для Дороті джерелом постійного занепокоєння. Коли він бавився з дітьми чи працював над новими піснями і номерами для свого шоу, то здавалося, ніби з ним усе гаразд, але варто було їй відвернутись, як він уже мчав телефонувати букмекерам. Дороті намагалась покласти цьому край, одначе Джонні знавіснів, облаяв її і вдарив. Після цього він перебрався до мотелю «Міджет Меншенз», не з’явившись удома ані на Різдво, ані в переддень Нового року, коли Кеті святкувала свій день народження.

18 січня Дороті розбудив телефонний дзвінок. Поліція знайшла тіло Джонні. Він сидів у своєму седані на парковці мотелю. Від вихлопної труби тягнувся шланг, інший кінець якого був увіпхнутий до салону. Джонні залишив прощальну записку на вісьмох аркушах, у якій засуджував Дороті й розпоряджався покрити його численні борги грошима зі страховки.

Коли Дороті сказала дітям, що Джонні пішов на небеса, Джимбо й Біллі підбігли до вікна і подивилися вгору.

Наступного тижня на Дороті вийшли лихварі, котрим Джонні заборгував шість тисяч доларів. Якщо вона не поверне їм гроші, пригрозили здоровані, з нею або з її малими може трапитися щось лихе. Дороті миттю зібрала дітей і накивала п’ятами. Спершу вона подалася до своєї сестри, Джо Енн Бассі, яка мешкала на Кі-Ларґо[11], а потім повернулася в Огайо, до Серклвіля. Там вона знову зустріла Діка Джонаса, свого колишнього чоловіка. Після декількох побачень і палких обіцянок Джонаса змінитися Дороті вдруге вийшла за нього заміж.

Одного ранку п’ятирічний Біллі прийшов на кухню, встав навшпиньки біля столу і потягнувся за рушником, але зачепив вазочку для печива, яка торохнула на підлогу і розбилася. Він спробував з’єднати уламки, та вони не трималися купи. Почувши, що хтось наближається, Біллі затремтів. Він боявся покарання, боявся, що йому зараз зроблять боляче.

Біллі розумів, що наробив шкоди, але не хотів бачити того, що ось-ось мало трапитись, не хотів чути, як мама буде його лаяти. Він міцно заплющив очі й заснув.

Шон розплющив очі й роззирнувся довкола. Його увагу привабили уламки скла на підлозі. Що це було? Чому воно розбилося? І що він тут робить?

Увійшла вродлива пані і сердито на нього подивилась. Її губи ворушились, але він не чув ані звуку. Пані почала грубо його торсати і тицяти пальцем йому у груди. Її обличчя розчервонілось, а рот роззявлявся у беззвучному воланні. Шон і гадки не мав, за що ця пані так на нього гнівається. Вона потягнула його за собою, заштовхнула до якоїсь кімнати і зачинила двері. Шон сидів там у мертвій тиші, не знаючи, що з ним буде далі. А тоді він заснув.

Біллі розплющив очі й тут-таки скулився, очікуючи, що на нього посиплються штурхани, проте штурханів не було. І коли це він встиг опинитись у своїй кімнаті? Біллі вже почав звикати до того, що він стуляє повіки і зненацька переноситься в інше місце і в інший час. Він вирішив, що таке, мабуть, відбувається з усіма людьми. От тільки раніше не встигав він прийти до тями, як його називали брехуном і карали за що-небудь, чого він не коїв. Нині ж уперше все сталось навпаки — він накапостив, а його за це не спіткала жодна кара. Біллі все чекав, що мама прийде насварити його за розбиту вазочку. Через це він увесь день нервував і не висовував носа з кімнати. Йому хотілось, аби Джимбо швидше повернувся додому зі школи. Чи щоб знову з’явився той чорнявий хлопчик, з яким вони якось бавилися солдатиками й машинками. Біллі міцно заплющив очі, сподіваючись, що, коли їх розплющить, хлопчик стоятиме перед ним. Але нічого не сталося.

Дивно, та він більше ніколи не почувався одиноким. Щойно Біллі ставало нудно, самотньо чи тоскно, треба було всього-на-всього заплющити очі. Коли він знову їх розплющував, то завжди був уже деінде і все змінювалось. Іноді, коли він опускав повіки, за вікном яскраво сяяло сонечко, а коли піднімав — було вже поночі. Або ж навпаки. А часом він грався з Джимбо чи Кеті, проте варто було йому моргнути — і він уже сидів на підлозі сам-один. Інколи після цього на передпліччях у нього проступали червоні сліди або його сіднички боліли так, мовби йому добряче всипали. Але самого Біллі ніколи більше не штурхали і не били.

Його дуже тішило, що він більше не дістає прочуханок.

Дороті прожила з Діком Джонасом рік. Після цього терпець їй урвався, і вона покинула його вдруге. На хліб собі й дітям вона заробляла, працюючи офіціанткою в ланкастерському заміському клубі, а також співаючи в коктейль-барах «Континенталь» і «Циліндр». Дітей Дороті віддала до школи Святого Йозефа в Серклвілі.

У першому класі Біллі навчався дуже добре. Черниці нахвалитися не могли його здібностями до образотворчого мистецтва. Він умів швидко робити ескізи, а його майстерність у застосуванні світлотіні була просто нечуваною як для шестирічної дитини. Проте коли Біллі був у другому класі, сестра Джейн Стівенс вирішила, що необхідно змусити хлопчика писати й малювати правою рукою.

— Твоєю лівою рукою орудує диявол, Вільяме. Треба його вигнати.

Біллі угледів, що черниця взялася за лінійку, і заплющив очі.

Шон озирнувся довкола й побачив, що до нього наближається з лінійкою в руці пані в чорній сукні й накрохмаленому білому нагруднику. Він розумів, що з’явився тут для того, аби його покарали. От тільки за що? У пані ворушилися губи, та Шон не чув, що вона каже. Він просто скулився, вдивляючись у її багряне від гніву обличчя. Вона вхопила його за ліву руку, замахнулась і стала в цілковитій тиші раз по раз опускати лінійку на його долоньку.

Умиваючись сльозами, Шон укотре запитував себе, чому він тут опинився і змушений прийняти покарання за те, чого не робив. Це було страшенно несправедливо.

Коли Шон пішов, Біллі розплющив очі й побачив спину сестри Стівенс, яка саме віддалялась. Він глипнув на свою ліву руку. Там набухли червоні пекучі рубці. Він відчув щось у себе на щоках і торкнувся обличчя правою рукою. Це що, сльози?

Джимбо назавжди запам’яталося те, що, хоча він і був старший за брата на рік і чотири місяці, саме семирічний Біллі підмовив його втекти того літа з дому. Вони спакують провіант, пояснював Біллі, прихоплять ножа і трохи одягу й вирушать на пошуки пригод, а додому повернуться багатими і знаменитими. Вражений блискуче продуманим планом молодшого братика, Джимбо погодився тікати з ним.

Вони вислизнули з будинку, несучи наплічники, пішки дістались околиці Серклвіля, залишили позаду житлові райони і спинилися на краю великого поля конюшини. Біллі вказав на п’ять-шість яблунь, які росли посеред поля, і сказав, що там вони зроблять привал і підобідають. Джимбо почимчикував за ним.

11

Кі-Ларґо — один із низки коралових островів поблизу берегів Флориди. Користується неабиякою популярністю серед туристів.