— Коли ти вперше дізнався, що у нас із тобою буде розмова?

— З’явився якийсь чоловік і звелів, щоб я йшов із ним.

— Ти уявляв собі, куди і навіщо йдеш?

— Він сказав, що відведе мене до лікаря. Я не знав нащо. — Коліна пацієнта несвідомо смикались угору та вниз у гарячковому ритмі.

Розмова просувалася повільно, час від часу западала гнітюча тиша. Лікар Джордж щосили намагався поладнати з юнаком, у якому впізнав справжнього Біллі.

Психіатр почувався мов рибалка, котрий має вкрай обережно працювати вудкою, аби підвести рибу якнайближче, не давши їй обірвати волосінь.

— Як ти почуваєшся? — впівголоса запитав він у Біллі.

— Та ніби нічого.

— Чи турбує тебе що-небудь?

— Ну… Я роблю щось, а потім нічого про це не пам’ятаю. Я можу заснути, а коли прокидаюсь — люди кажуть мені, що я вже встиг щось накоїти.

— І що ж, за їхніми словами, ти робиш?

— Щось погане. Протизаконне.

— Те, що ти і так собі уявляв? Усі ми повсякчас прокручуємо в голові безліч найрізноманітніших вчинків.

— Просто щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я скоїв щось лихе.

— І що ти відчуваєш, коли чуєш це?

— Мені хочеться померти. Бо я не хочу нікого кривдити.

Він так тремтів, що лікар Джордж мерщій змінив тему.

— Ти мені розповідав про сон. А як довго ти зазвичай спиш?

— Ну, мені здається, що не так уже й довго, та насправді минає дуже багато часу. А ще я дещо чую. Ніби зі мною намагаються говорити якісь голоси.

— І що тобі кажуть?

— Я їх не розумію.

— Чому? Вони говорять пошепки? Чи те, що вони кажуть, не має сенсу? Чи голоси звучать нерозбірливо і ти не можеш розчути окремі слова?

— Вони говорять дуже тихо. І так, ніби вони не звідси.

— Не звідси — це як? Так, ніби голоси долинають з іншої кімнати? Чи так, наче говорять люди з іншої країни?

— Ага, як люди з іншої країни, — закивав Біллі.

— З якоїсь конкретної країни?

Він довго думав і нарешті сказав:

— Один балакає, як люди з фільмів про Джеймса Бонда. А інший говорить, як росіянин якийсь, чи що. Це ті люди, що живуть усередині мене? Мені таке сказала одна пані.

— Можливо, — ледь чутно прошепотів лікар Джордж, занепокоєний тим, що Біллі не на жарт перелякався.

— Що вони роблять у моїй голові? — Голос Біллі зірвався на крик.

— А що вони тобі кажуть? Це може багато нам пояснити. Вони тобі щось велять, чи радять, чи підказують?

— Зараз вони повторюють: «Слухай його, слухай його».

— Кого вони мають на увазі? Мене?

— Думаю, так.

— А коли мене немає поруч — коли ти на самоті, — вони і тоді з тобою говорять?

— Вони, швидше, говорять про мене, — зітхнув Біллі. — З іншими людьми.

— Вони поводяться так, ніби тебе оберігають? Чи не вважаєш ти, що, коли вони говорять про тебе з іншими людьми, вони хочуть тебе захистити?

— Гадаю, вони мене присипляють.

— І коли вони це роблять?

— Коли я занадто розхвилююся.

— Тобі не здається, що це трапляється саме тоді, коли ти не можеш упоратись із хвилюванням? Тому що це одна з причин, чому люди сплять, — так можна втекти від тривог. Ти не помічаєш у собі ніяких змін? Можливо, ти стаєш більш загартованим і скоро їм уже не доведеться захищати тебе в такий спосіб?

— Кому це — їм? — знову перелякано підвищив голос Біллі. — Хто ці люди? Чому вони змушують мене спати?

Лікар Джордж зрозумів, що пора змінити тему.

— Що в житті тебе непокоїть найбільше?

— Що хтось заподіє мені шкоду.

— Це тебе лякає?

— Настільки, що я засинаю.

— Але тебе можуть скривдити, навіть коли ти спиш, хоча ти цього і не усвідомиш, — зауважив лікар Джордж.

Біллі склав руки на своїх тремтливих колінах.

— Поки я сплю, мені ніхто не може завдати лиха.

— Чому так?

— Не знаю. Але я щоразу прокидаюся неушкодженим. — Юнак надовго замовк, а тоді знову підвів очі на лікаря. — Ніхто так і не пояснив мені, що ці люди роблять у моїй голові.

— Ті, що з тобою говорять?

— Так.

— Можливо, відповідь криється у твоїх же словах. Коли ти не знав, як захиститися від тих, хто хотів заподіяти тобі шкоду, якась інша частина тебе знайшла спосіб уберегтися від небезпеки.

— Інша частина мене?

Лікар Джордж усміхнувся і кивнув, чекаючи, як відреагує Біллі.

— А чому я нічого не знаю про цю свою іншу сторону? — тремтливим голосом запитав той.

— Певно, це тому, що в тобі живе якийсь лютий страх і він заважає тобі вживати заходів, необхідних для самозахисту, — розтлумачив лікар. — Він тебе паралізує. І тому ти мусиш заснути, щоб інша твоя сторона могла подбати про твою безпеку.

Здавалося, Біллі розмірковує над почутим. Тоді він зиркнув на лікаря, мовби силкувався щось збагнути:

— Чому я таким став?

— Очевидно, якісь події тебе смертельно налякали, коли ти був іще маленьким.

Після довгої паузи Біллі промовив, схлипуючи:

— Я не хочу згадувати про ті події. Це дуже боляче.

— Однак це відповідь на твоє запитання, чому ти засинаєш, коли боїшся, що хтось тебе збирається скривдити.

— Чому я у шпиталі? — видавив Біллі, окинувши оком кімнату.

— Лікарки Тернер, Каролін і Вілбур вважають, що після шпиталю тобі, можливо, більше не доведеться постійно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощі й виходити зі страшних ситуацій.

— Тобто ви можете мене вилікувати? — хлипав Біллі.

— Ми можемо спробувати. Ти б цього хотів?

— А ви проженете всіх отих людей із моєї голови? — вигукнув Біллі.

Лікар Джордж відхилився на спинку стільця. Слід було стримуватись і не наобіцяти хлопчині забагато.

— Нам дуже хотілось би тобі в цьому допомогти. Тоді б ти більше не мусив постійно спати і всі твої сторони об’єднались би, зробивши тебе сильною і здоровою людиною.

— Я більше не чутиму голосів? І вони не примушуватимуть мене спати?

Лікар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:

— Якщо ти достатньо зміцнієш, у них не буде причин тебе присипляти.

— Я не думав, що хтось колись зможе мені допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався і бачив, що мене знову десь замкнули, що я… я знову в якійсь клітці. — Йому клубок підкотив до горла. Очі юнака панічно нишпорили по кімнаті.

— Тобі, напевно, було дуже страшно, — мовив лікар Джордж заспокійливим тоном. — Це просто жах.

— Мене завжди десь замикають, — мало не прокричав Біллі. — А йому відомо, що я тут?

— Кому?

— Татові.

— Я не виходив із ним на зв’язок. Гадки не маю, чи знає він, що ти тут, у нас.

— Я… мені заборонено про дещо розповідати. Якщо він дізнається, що я з вами розмовляю, він… Господи!.. Він мене вб’є і закопає у хліві!

На перелякане обличчя Біллі страшно було дивитись. Юнак скривився і втупився в підлогу. Рибка обірвала волосінь. Лікар Джордж відчув, що Біллі тут уже немає.

Почувся м’який голос Аллена:

— Біллі спить. Артуру навіть не довелося нічого робити. Той сам заснув, тому що знову почав дещо пригадувати.

— Обговорювати ті події занадто важко, я правильно розумію?

— А про що ви говорили?

— Про Чалмера.

— Ой, ну, це могло… — Його погляд спинився на відеокамері. — А навіщо камера увімкнена?

— Я сказав Біллі, що хочу записати нашу бесіду на плівку. Я все йому пояснив, і він був не проти. А чому ти вийшов на сцену?

— Артур звелів. Ви, певно, налякали Біллі, викликавши ті спогади. Він почав тут почуватися мов у пастці.

Лікар Джордж почав було пояснювати, про що розмовляв із Біллі, аж раптом йому сяйнула думка:

— Слухай, а чи можу я спілкуватися з тобою та з Артуром водночас, щоби ми втрьох могли обговорити те, що сталось?

— Я можу запитати в Артура.

— Мене цікавить ваша з Артуром думка стосовно Біллі. Чи не вважаєте ви, що він став більш урівноваженим і не настільки схильним до самогубства і що він, можливо, вже ладен упоратися з…

— Зараз він не схильний до самогубства, — пролунав у відповідь приємний виразний голос із аристократичною британською вимовою, і лікар Джордж зрозумів, що Артур вийшов на сцену, аби власною персоною відповісти на його запитання.