— Рейджене, ти що, ніколи не чув про лесбійство?

— Гаразд, і як лесбійка може когось зґвалтувати?

— Власне, тому-то в цих злочинах і звинуватили тебе. Виходячи на сцену, дехто з нас, чоловіків, суто фізично спроможний здійснити статевий акт, хоча тобі й відомо, що я встановив правило, згідно з яким усі ми повинні зберігати целібат. Адалана скористалася твоїм тілом.

— То мене весь тсей час обвинувачують у зґвалтуванні, шчо його тсе стерво вчинило?

— Саме так, але я хотів би, щоб ти з нею поговорив і дав їй змогу все пояснити.

— То он нашчо всі тсі балачки? Я її вб’ю.

— Рейджене, будь розважливим.

— Розважливим?!

— Адалано, я хочу, щоб ти познайомилась із Рейдженом. Позаяк Рейджен є нашим захисником, він має право знати, що трапилось. Тобі доведеться пояснити йому, що ти накоїла, і спробувати знайти виправдання своїм вчинкам.

М’який, ніжний голос зазвучав у нього в голові, мовби линув із темряви, що клубочилася за межами свідомості. Це був наче голос зі сну чи марення.

— Рейджене, мені дуже прикро через те, що сталося…

— Прикро їй! — гаркнув той, гнівно крокуючи палатою. — Ти є брудна шльондра. Шчо тсе шче за вибрик — жінок ґвалтувати? Чи ти хоч тямиш, шчо нам за тсе світить?

Він рвучко розвернувся і зійшов зі сцени, а в палаті залунав жіночий плач.

Сестра Гелен Єґер зазирнула туди крізь оглядове вічко.

— Чи можу я тобі чимось допомогти, Біллі?

— Заради всього святого, добродійко, облиште нас! — відрубав Артур.

Єґер пішла, ображена тим, що Артур на неї нагримав. Коли її кроки стихли, Адалана спробувала пояснити:

— Зрозумій, Рейджене, мої потреби відрізняються від ваших.

— Нашчо, в дідька, тобі взагалі спати з жінками? Ти ж сама є жінка!

— Вам, чоловікам, цього не збагнути! Добре, що хоча б діти знають, що таке любов і співчуття і як важливо мати змогу когось пригорнути і сказати: «Я тебе люблю, мені до тебе не байдуже, я маю до тебе почуття».

— Перепрошую, що перебиваю, — втрутився Артур, — однак я завжди вважав, що плотські стосунки — це позбавлений логіки анахронізм, і, беручи до уваги новітні відкриття в галузі…

— Ви психи! — вереснула Адалана. — Обоє несповна розуму! — Її голос знову пом’якшав. — Якби ви тільки могли відчути, як це — коли тебе тримають в обіймах, пестять… Ви б тоді самі все зрозуміли.

— Слухай сюди, навіжена, — гиркнув Рейджен, — мене не тсікавить, хто чи шчо ти є! Але якшчо ти заговориш із кимось у тсьому корпусі — чи взагалі з будь-ким і будь-коли, — то ти труп.

— Стривай-но, — сказав Артур. — У шпиталі Гардинга ти не вповноважений ухвалювати такі рішення. Тут я головний, а ти підпорядковуєшся мені.

— Ти шчо, дозволиш, аби їй усе тсе зійшло з рук?

— У жодному разі. Я все владнаю. Проте не тобі забороняти їй виходити на сцену. На твоєму місці я взагалі помовчав би. Це ж ти, наче телепень, дозволив їй украсти в тебе час. Ти втратив контроль над ситуацією. Горілка, марихуана й амфетаміни зробили тебе таким вразливим, що ти поставив під загрозу життя Біллі і кожного з нас. Так, злочини скоїла Адалана. Однак тягар відповідальності лежить на тобі, тому що ти — захисник. Коли ти вразливий, ти не тільки себе самого, а й усіх нас ставиш у небезпечне положення.

Рейджен хотів було заперечити, але передумав. Помітивши на підвіконні горщик із кімнатною рослиною, він спересердя скинув його додолу.

— Але що не кажи, — продовжував Артур, — а я таки згоден із тим, що віднині Адалану слід вважати однією з небажаних персон. Адалано, тобі довічно забороняється виходити на сцену. І забороняється красти чужий час.

Вона зіщулилась у кутку, обличчям до стіни, і гірко ридала, покидаючи сцену.

Надовго запала тиша, а тоді з’явився Девід і витер чужі сльози зі щік. На підлозі він помітив розбитий горщик із рослиною і зрозумів, що вона вмирає. Йому боляче було дивитися на оголене коріння. Він фізично відчував, як рослина в’яне.

Тут удруге нагодилася сестра Єґер, цього разу — з тацею їжі.

— Ти певен, що я не можу якось допомогти? — запитала вона.

Девід скривився.

— Ви прийшли забрати мене до в’язниці за вбивство рослинки?

Вона поставила тацю і заспокійливо поклала руку йому на плече.

— Авжеж ні, Біллі. Ніхто не забере тебе до в’язниці. Ми подбаємо про тебе і зробимо все для того, щоб тобі покращало.

Лікар Джордж викроїв час у своєму напруженому графіку, щоб побувати на з’їзді Американської психіатричної асоціації, який мав відбутися 8 травня в Атланті. Попередньої п’ятниці він зустрівся з Мілліганом і влаштував усе так, щоб за його відсутності пацієнт почав відвідувати сеанси інтенсивної терапії з завідувачкою відділення психології, лікаркою Марлен Кокан.

Ньюйорківка Марлен належала до тих працівників шпиталю Гардинга, котрі від самого початку не вірили в Мілліганів розлад множинної особистості, хоч і не висловлювали цього вголос. Але якось вона розмовляла з Алленом у себе в кабінеті, коли з нею привіталася сестра Донна Еґар:

— Привіт, Марлен. Як справи?

Аллен жваво повернувся до неї й випалив:

— Подружку Томмі звуть Марлен.

Він сказав це так природно і спонтанно, не замислившись ані на мить, що лікарка Кокан упевнилась: це не може бути симуляцією.

— Отже, ми з нею тезки, — сказала лікарка. — Подружка Томмі, кажеш?

— Ну, вона не знає, що це Томмі. Називає нас усіх Біллі. Але обручку їй Томмі подарував. Вона і не підозрює про нашу таємницю.

— Коли вона довідається, для неї це буде той іще удар, — задумливо проказала лікарка Кокан.

На з’їзді психіатрів лікар Гардинг розповів лікарці Корнелії Вілбур, як просувається лікування Міллігана, додавши, що в нього не залишилося сумнівів у тому, що його пацієнт справді страждає на розлад множинної особистості. Лікар також описав колезі проблеми, до яких призводить відмова Міллігана відгукуватись у присутності інших людей на те саме ім’я.

— На групових заняттях у лікаря Паґліса він постійно називав себе по-різному, що бентежило решту хворих. А коли його просили поділитися з групою своїми проблемами, він заявляв: «Мій лікар забороняє мені про це говорити». Уявляєте, як це діяло на інших пацієнтів? Беручи до уваги той факт, що Мілліган повадився вдавати з себе молодшого психотерапевта, не дивно, що врешті-решт його виключили з групи.

— Ви маєте усвідомити, — почала Вілбур, — що для альтер-особистостей дуже важливо, аби їх упізнавали. Вони, звичайно, звикли відгукуватись на ім’я базової особистості, але тепер усі знають про їхнє існування, і, коли до них звертаються як до Біллі, вони почуваються небажаними.

Лікар Джордж узяв до уваги її слова. Він також запитав Вілбур, якої вона думки про його плани підлікувати Міллігана за той мізерний час, що лишився до суду.

— Гадаю, вам слід випросити в судді щонайменше три додаткові місяці, — відповіла лікарка. — Після цього можна буде здійснити спробу злиття, щоб Мілліган був спроможний співпрацювати з захисниками і витримати суд.

— Десь за два тижні, 26 травня, незалежний психіатр від штату Огайо приїде обстежити Міллігана. Я тут подумав, чи не погодилися б ви відвідати наш шпиталь і проконсультувати нас? Мені б не завадила ваша підтримка.

Вілбур пообіцяла бути.

Попри те що з’їзд Американської психіатричної асоціації мав тривати до п’ятниці, лікар Джордж відбув з Атланти ще в середу. Наступного дня він скликав збори у Вейкфілдському котеджі, під час яких пояснив персоналу, що після розмови з лікаркою Вілбур дійшов висновку: те, що вони закривають очі на існування в Міллігана інших особистостей, шкодить лікуванню.

— Нам здавалося, що, ігноруючи інших особистостей, ми, можливо, сприятимемо їхньому злиттю в одне ціле, та насправді це тільки відштовхнуло їх і змусило зачаїтися. Ми маємо і надалі наголошувати на тому, що пацієнт повинен визнавати свої вчинки і нести за них відповідальність, однак тепер нам треба буде стежити за тим, щоб не утискати жодну особистість.