Та перш ніж підготувати для суду оцінку психічного стану Біллі Міллігана, лікар мусив докладно вивчити його анамнез, а це було вельми проблематично, якщо врахувати, що пацієнт страждав на провали в пам’яті.

У четвер, 23 березня, Ґері Швайкарт і Джуді Стівенсон приїхали навідати свого клієнта і впродовж години намагалися впорядкувати його туманні спогади про обставини злочинів, зіставляючи його розповідь зі свідченнями трьох жертв і плануючи альтернативні лінії захисту залежно від того, яким виявиться вердикт лікаря Гардинга.

Мілліган здався адвокатам більш розкутим, хоч і скаржився на те, що його тримають у палаті особливого режиму і змушують носити спеціальний одяг зі «зниженим ризиком травматизму».

— Лікар Джордж каже, що до мене повинні ставитися так само, як і до решти пацієнтів, але ніхто мені не довіряє. Інших возять фургоном на екскурсії, але мені з ними не можна. Я маю стирчати тут. І ще страшенно дратує, що мене постійно називають Біллі.

Джуді й Ґері спробували його втішити, а також пояснили, що лікар Гардинг ризикує заради нього репутацією, і застерегли, щоб він не випробовував терпець лікаря. Джуді здавалося, що вони розмовляють з Алленом, але вона побоялася запитати прямо — ану ж він образиться, що вона його не впізнала?

— Я вважаю, що ти повинен в усьому слухатись тутешніх лікарів, — сказав Ґері. — Це твій єдиний шанс не сісти до в’язниці.

Їдучи зі шпиталю, Джуді й Ґері відчували полегшення, адже їхній клієнт був у безпеці і з їхніх плечей бодай на якийсь час упав тягар відповідальності й турбот.

Того ж таки дня лікар Гардинг провів першу терапевтичну бесіду з Мілліганом. Для лікаря це були дуже непрості п’ятдесят хвилин. Мілліган сидів, повернувшись обличчям до вікна, і спершу взагалі уникав дивитися лікарю в очі. Здавалося, він мало що пам’ятає зі свого минулого, хоч і розповів з усією відвертістю про те, як з нього знущався вітчим.

Лікар Гардинг усвідомлював, що діє аж надто стримано. Лікарка Вілбур порадила йому якнайшвидше випитати у пацієнта, скільки всього в ньому живе особистостей і хто вони такі. Далі слід було спонукати різних альтер-его розповісти, з якою метою вони були створені, і попросити їх пригадати конкретні обставини, що спричинили їхню появу.

Потім треба було підштовхнути всіх особистостей до того, аби вони перезнайомилися між собою, налагодили спілкування і допомагали одна одній долати труднощі. Інакше кажучи, об’єднувалися задля вирішення проблем, а не розділялися. Як стверджувала Вілбур, стратегія лікування полягає в тому, щоб згуртувати всі альтер-его, а згодом ознайомити Біллі, стрижневу особистість, із їхніми спогадами. І тоді нарешті можна буде здійснити спробу злиття. Та попри те, що метод лікарки Вілбур здавався дуже привабливим і Джордж Гардинг пам’ятав, як блискуче вона спрацювала тоді у в’язниці, він уже давно вивчив урок: те, що добре для інших лікарів, не обов’язково підходить йому. Гардинг вважав себе консерватором, тому вирішив, що по-своєму і в слушний для себе час визначить, із ким і чим він тут має справу.

Минали дні, і сестра Донна Еґар зауважила, що чимало часу проводить із Мілліганом наодинці. Він дуже мало спав — набагато менше за інших пацієнтів — і прокидався вдосвіта, тож вона часто і подовгу з ним розмовляла. Він розповідав їй про свої численні внутрішні «я».

Якось він із доволі переляканим виглядом простягнув їй списаний аркуш паперу, внизу якого стояв підпис «Артур».

— Я не знаю ніякого Артура і навіть не розумію, про що тут пишеться, — сказав він.

Невдовзі на лікаря Гардинга посипалися скарги від підлеглих. Вони скаржилися, що складно працювати з пацієнтом, у котрого завжди й на все є відмовка: «Я цього не робив. То, мабуть, був хтось інший», — навіть коли вони на власні очі бачили його за цим заняттям. А ще, за їхніми словами, Мілліган подає кепський приклад іншим хворим, маніпулюючи персоналом: він ходить від одного члена колективу до іншого, поки не допроситься бажаного. Також він постійно натякає, що може покликати на допомогу Рейджена, у чому працівники вбачають завуальовану погрозу.

Лікар Джордж постановив, що відтепер тільки він сам розмовлятиме з Мілліганом про інших особистостей, та й то лише під час терапевтичних бесід. Решта персоналу не повинна ні згадувати їхніх імен, ні обговорювати їх на території корпусу, а тим паче при пацієнтах.

Гелен Єґер, медсестра, котра спілкувалась із Артуром у день його приїзду, 28 березня вписала до сестринського журналу такий план лікування:

Не пізніше ніж за місяць пан Мілліган повинен буде навчитися брати на себе відповідальність за свої дії. Мета вважатиметься досягнутою, коли він припинить відкрито заперечувати свої вчинки.

План

1. Якщо він заперечуватиме, що вміє грати на фортеп’яно, члени колективу повинні безапеляційно сказати йому, що бачили і чули, як він грав.

2. Якщо його угледять за писанням, а згодом він заперечуватиме, що написане належить йому, хтось із персоналу повинен сказати, що бачив, як він це писав.

3. Якщо пацієнт заявлятиме, що він — якась інша особистість, персонал повинен нагадати йому, що його звуть Біллі.

Під час наступної терапевтичної бесіди лікар Джордж пояснив Алленові, що мусив ужити таких заходів, бо інших пацієнтів корпусу бентежило, коли вони раз по раз чули різні імена його особистостей.

— Дехто величає себе Наполеоном або Ісусом Христом, — зауважив Аллен.

— Так, але геть інша річ, коли це роблять працівники шпиталю — сьогодні називають тебе Денні, а завтра вже Артуром, Рейдженом, Томмі чи Алленом. Я пропоную, щоб у розмовах із персоналом і хворими всі твої особистості відгукувались на ім’я Біллі, тоді як…

— Вони не «особистості», лікарю Джордже, — уточнив Аллен. — Вони люди.

— А чому ти протиставляєш ці поняття?

— Коли ви називаєте їх особистостями, складається таке враження, ніби ви не вважаєте їх справжніми живими людьми.

8 квітня, за кілька днів після того, як Дороті Тернер почала програму психологічного оцінювання, Донна Еґар побачила, що Мілліган сердито міряє кроками свою палату. Коли вона запитала, що трапилось, він відповів їй із британським акцентом:

— Ніхто нас не розуміє.

Після цього в нього повністю змінилися міміка, постава, хода і голос, і медсестра зрозуміла, що перед нею вже Денні. Отримавши нагоду щоденно спостерігати за тим, наскільки реалістичними є різні його особистості, кожна з яких має свою усталену поведінку, Донна більше не вважала, що Мілліган прикидається. Тепер вона, єдина з усіх медсестер, вірила в його діагноз.

За кілька днів він підійшов до неї в дуже пригніченому стані. Вона одразу впізнала в ньому Денні. Він подивився на неї й запитав жалісним голосом:

— Чому я тут?

— Що ти маєш на увазі? — перепитала Донна. — У цій кімнаті? Чи в цьому корпусі?

Він заперечно похитав головою.

— Інші пацієнти запитали мене, чому я тут, у шпиталі.

— Можливо, Дороті Тернер усе пояснить, коли прийде тебе тестувати, — відповіла медсестра.

Того вечора, після психологічних тестів із Дороті Тернер, Мілліган відмовився з будь-ким розмовляти. Він побіг просто до своєї палати, де зайшов до ванної кімнати і почав умиватися. За кілька секунд він почув, як відчинилися, а потім зачинилися двері його палати. Він визирнув із ванної й побачив одну з пацієнток — дівчину на ім’я Дорін. Він часто співчутливо вислуховував її, коли вона хотіла поділитися своїми проблемами, і розповідав їй про власні, проте загалом вона його не цікавила.

— Що ти тут робиш? — озвався він.

— Поговорити з тобою хотіла. Чому ти сьогодні так засмутився?

— Тобі сюди не можна заходити. Ти ж знаєш, що це проти правил.

— Але в тебе був такий нещасний вигляд!

— Я дізнався, що дехто скоїв жахливу річ. Я не гідний жити далі.

Тієї миті вони почули кроки і хтось постукав у двері. Дорін хутко заскочила до ванної кімнати і зачинила за собою двері.