Також Біллі спіймав себе на тому, що стає якимось нелюб’язним. Пацієнти його дратували, а від спілкування з персоналом йому вривався терпець. Юнаку відчайдушно закортіло зробити дещо дивне: роздобути двометровий металевий прут із гачком на кінці й гайнути на електричну підстанцію. Біллі знав, де шукати трансформатор. Якщо вивести його з ладу, вся прилегла місцевість залишиться без електрики.

Біллі переконував себе, що так робити не можна. Якщо на вулицях згаснуть усі ліхтарі, хтось може потрапити в аварію. Чому в нього взагалі виникло таке химерне бажання? Він покопирсався в пам’яті, і йому пригадався один вечір. Мати з Чалмером сварились. Не в змозі більше слухати, як вони горлають одне на одного, Томмі осідлав велосипед і рушив геть зі Спрінґ-стрит. Він дістався місцевої підстанції, прокрався на територію і відрубав електрику. Хлопчина знав: коли зненацька вимикається світло, люди втихомирюються. Його мати й вітчим змушені будуть припинити сварку. Без струму тоді залишились три вулиці: Губерт-авеню, Метгоф-драйв і Спрінґ-стрит. Коли Томмі повернувся додому, в хаті було хоч в око стрель, зате Дороті й Чалмер більше не лаялись, а сиділи собі на кухні, попиваючи каву при світлі свічки.

То ось чому йому схотілось повторити трюк із електрикою! Він почув від Кеті, що Дороті останнім часом сильно свариться з Делом. Біллі посміхнувся, зиркнувши на трансформатор. Отже, це просто таке собі дежавю соціопата.

Біллі підозрював, що в нього розвинулись і ще якісь проблеми, адже його тепер майже не цікавив секс, хоча сприятливі можливості траплялись. Двічі він повинен був їхати на вихідні до сестри, а натомість винаймав кімнатку в якомусь із афінських мотелів і приводив туди жінок, які виявляли бажання з ним переспати. Але обидва рази Біллі помічав, що копи наглядають за ним із припаркованих край дороги патрульних машин, і відступався від своїх намірів. Його й без того мучило почуття провини, мов дитину, яка знає, що накапостила.

Юнак намагався краще пізнати самого себе. Спостерігаючи за своїми внутрішніми «я», Біллі зрозумів, що їхній контроль послаблюється. Якось на вихідних Біллі придбав ударну установку, після того як спробував на ній заграти в крамниці й сам страшенно здивувався своїй майстерності. Раніше на барабанах грав тільки Аллен, але тепер його вміння передалось Учителеві й навіть «розщепленому» Біллі. Також Учитель тепер грав на саксофоні та фортеп’яно, проте з-поміж усіх музичних інструментів саме барабани дарували йому особливо потужну емоційну розрядку. Гра на них його підбадьорювала.

Коли до Колумбуса докотилась звістка про те, що план лікування Міллігана знову передбачає відпустки, на лікаря Кола з новою силою посипались докори. Комісія штату Огайо з професійної етики отримала вказівку розпочати проти лікаря слідство за звинуваченням у несумлінному виконанні службових обов’язків. Членам Комісії нашептали, що, мовляв, Мілліган користується особливими привілеями, тому що лікар Кол потай пише про нього монографію. Позаяк згідно з законом таке розслідування можна було почати тільки у відповідь на офіційну скаргу, один із юристів Комісії мусив подати її власноруч.

Побачивши, що на нього тепер напирають іще й з цього фронту і тим самим заважають йому належним чином лікувати пацієнта, підривають його лікарську репутацію і ставлять під загрозу всю його кар’єру, лікар Кол 17 липня 1979 року подав до Комісії засвідчену в адвоката письмову заяву:

Ось уже декілька місяців довкола справи Біллі Міллігана точаться такі запеклі баталії, що це вже переходить усілякі межі. На моє переконання, таке цькування суперечить не тільки здоровому глузду, але й закону. […]

Найбільший шквал критики викликає моя методика роботи з пацієнтом. А її, між іншим, схвалили всі фахівці, котрі мають досвід лікування таких хворих, як Мілліган. […]

Я вважаю, що на мене нападають із дріб’язкових і корисливих мотивів, таких як, наприклад, самореклама члена Законодавчих зборів і гонитва журналістів за сумнівною сенсацією. […]

Комісія штату Огайо з професійної етики врешті-решт одностайно вирішила зняти з лікаря Кола всі звинувачення, проте цьому передувала багатомісячна заплутана й недешева юридична тяганина, під час якої не минулось без повісток до суду, письмових свідчень під присягою та зустрічних позовів. Поки тривала ця катавасія, лікареві Колу доводилось витрачати купу часу й зусиль на те, щоб захистити своє ім’я, свою лікарську репутацію та свою родину. Він прекрасно розумів, чого від нього домагаються, і міг би легко позбутись тиску й погроз, посадивши Біллі під замок. Проте психіатр не збирався піддаватись на популістські вимоги політиканів і писак, оскільки був твердо переконаний: щоб лікування дало результат, до Біллі необхідно ставитись так само, як і до решти пацієнтів.

3 липня, у п’ятницю, Біллі дозволили віднести деякі з його полотен до Афінського національного банку, який зголосився надати свій вестибюль для проведення виставки робіт юнака, що мала тривати весь серпень. Біллі радісно взявся до праці: натягував полотна на підрамники, писав нові картини, доводив їх до пуття, добираючи для них рами. У вільний час він готувався до весілля Кеті, яке мало відбутись 28 вересня. Біллі заплатив за оренду весільної зали з тих грошей, які заощадив, продаючи свій живопис, і сходив до кравця, щоб зняти мірки для смокінга. Він із нетерпінням чекав на це свято.

Звістка про виставку картин Міллігана привабила до Афін кореспондентів і телевізійників із Колумбуса. Порадившись зі своїм адвокатом, Біллі погодився дати інтерв’ю Джен Раян і Кевіну Берґеру, репортерам вечірніх новин.

Юнак розповів Джен Раян про свої картини та про те, як йому допомагає лікування в Афінському центрі психічного здоров’я. Коли вона запитала, скільки з виставлених робіт вийшло з-під пензля інших його особистостей, Біллі відповів:

— Це, так би мовити, наша спільна творчість. Усі ці особистості — частина мого єства, з чим мені довелось примиритись. Їхні здібності — це мої здібності. Але тепер тільки я сам контролюю свої дії і хочу, щоб так воно було й надалі.

Біллі пояснив, що частину прибутку від продажу полотен він витратить на своє лікування та оплату послуг адвоката, решта ж піде на фінансування Фонду боротьби проти жорстокого поводження з дітьми.

Хлопець сказав, що відчуває, як усі його особистості зливаються в єдине ціле, тож тепер ніщо не відволікатиме його від діяльності, спрямованої на захист дітей від домашнього насильства. Це та справа, якій він планує присвятити своє майбутнє.

— Я хотів би, щоб сім’ї, в яких виховуються прийомні діти, проходили ретельніші перевірки, — поділився Біллі. — Необхідно стежити за тим, щоб дітей там не кривдили ні фізично, ні психологічно. Дітям недостатньо просто мати дах над головою, їм важливо також відчувати любов і піклування.

Минулого грудня Джен Раян знімала півгодинну документальну стрічку про Біллі, тож їй одразу впало в око те, як він змінився. Найбільш разюча зміна відбулась у ставленні юнака до суспільства. Незважаючи на страхітливі знущання, яких він зазнав у дитинстві, нині Біллі знову з надією дивився в майбутнє.

— Моя віра в нашу судову систему зміцніла. І я вже не почуваюсь так, ніби весь світ бажає мені зла.

У шестигодинному випуску новин Кевін Берґер зазначив, що хоча програму лікування Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я вважали суперечливою й нещадно критикували, проте саме вона дозволила Біллі знову відчути себе частиною суспільства.

— Я тепер значно ліпшої думки про мешканців Афін, — сказав Біллі. — Коли вони краще мене пізнали, то перестали ставитись до мене вороже. Мене вже не бояться, як це було, коли я вперше сюди приїхав. Тоді людей проти мене налаштували… кхм… певні джерела.

Біллі розповів, що дуже ретельно добирав картини для виставки. Чимало полотен він вирішив не показувати, оскільки боявся, що люди кинуться аналізувати його психіку за зображеннями. Біллі зізнався, що його дуже хвилює те, як люди оцінять його живопис.