Хлопці запалили зелений сигнальний вогонь, і на дорогу опустився гвинтокрил. Я коротко переказав медикам усю необхідну інформацію, і вони хутко вкололи Ешлі знеболювальне, надягли кисневу маску, вклали на ноші, поставили крапельницю та завантажили в гелікоптер. Пропелер почав здіймати у повітря бурю снігу. Я хотів уже відійти, аж раптом Ешлі взяла мене за руку та щось вклала в долоню. Я зробив кілька кроків назад, і машина піднялася в повітря та помчала до лікарні. Я простежив за червоним вогником, що миготів на хвості гвинтокрила.

На моїй долоні лежав диктофон — іще теплий від її руки, ремінець порвався й розтріпався. Мабуть, я загубив диктофон у лавині. Якусь мить я просто дивився на нього, а потім натиснув кнопку. Нічого. Замиготів червоний вогник — отже, сіли батарейки. Такий самий вогник був на хвості гелікоптера.

— Друже, залазь, — ляснув мене по плечу хлопець.

На ногах, більше схожих на кусні драглів, я підійшов до Наполеона, узяв його на руки та заліз на снігоход. На в’їзді в місто я побачив знак обмеження швидкості: 90. На спідометрі було 130. Хлопець розсміявся, коли помітив, на що я дивлюся.

Розділ сорок шостий

Ешлі лежала в окремій палаті, вкрита білим простирадлом. Вона спала під дією заспокійливих препаратів. Я поглянув на блакитні цифри та вогники над її головою: життєві показники були нормальні, я б навіть сказав, чудові. Підійшовши до вікна, я опустив жалюзі, потім сів коло ліжка та взяв її за руку. Шкіра знов набула нормального кольору.

Рятівний гелікоптер не став везти її до Еванстона й полетів відразу в Солт-Лейк-Ситі. Тут два хірурги негайно заходилися збирати її ногу докупи. На мене ж у Еванстоні чекала машина «швидкої» — на ній я в супроводі поліції потрапив до Солт-Лейк-Ситі. Ще в машині мені поставили крапельницю та засипали питаннями. Відповіді їх ошелешили, так що в лікарні на мене чекали вже не тільки лікарі, а й журналісти.

Мене поклали до палати, і я попросив зустрічі з головним хірургом. Його звали Барт Гемптон, ми кілька разів зустрічались на конференціях. Йому розповіли про нашу ситуацію, і тільки-но він упізнав мене, як одразу ж розпорядився влаштувати мене в кімнаті спостереження над операційною — там саме закінчували оперувати Ешлі. По інтеркому я міг спілкуватися з хірургами та слухати, як проходить операція. Схоже, Ешлі опинилась у надійних руках, і не було жодної потреби втручатися. Добре, бо руки мої наразі скидалися на шматки сирого м’яса, тож користі з мене було б нуль.

Операція закінчилася, і Ешлі відвезли в палату. Я увійшов та переглянув знімки до й після операції: я і сам не зробив би краще. Вона пройде реабілітацію, і все стане як було, а може, навіть ліпше.

Простирадла були дещо блакитного відтінку у світлі моніторів. Я обережно відсунув пасмо волосся зі щоки й легенько поцілував. Вона пахла милом та свіжістю, а обличчя в неї було гладеньке. Дивний контраст із моєю здертою до крові шкірою.

— Ешлі… ми змогли, — тихенько прошепотів я.

Десь тут і вичерпався мій адреналін. До палати якраз увійшов Барт та впіймав мене, перш ніж я гепнувся додолу.

— Ну годі вже, Стіве, ходімо в палату, — розсміявся він.

— Чого це я Стів? — мені хотілося лише спати, аж тут стало сили навіть здивуватися.

— Бо ти як Стів Остін[48].

— А хто це?

Наступне, що я пам’ятаю, — сонячне світло. Я лежу в білому ліжку, а в кімнаті пахне свіжою кавою. Чути, як у коридорі гомонять люди. Наді мною схилився Барт із паперовою чашечкою. Дивно опинитися на місці пацієнта.

— Це мені?

Він розсміявся та простяг чашечку. Смачна була кава.

Ми довго розмовляли — я розповідав подробиці нашої пригоди, а він ошелешено хитав головою.

— Що я можу для тебе зробити? — спитав Барт, коли я закінчив.

— Мій собака — він загалом і не мій, але я наче звик до нього, і…

— Не хвилюйся, він у моєму кабінеті. Спить. Я нагодував його стейком, отож він щасливий по самісінькі вуха.

— Ще мені потрібна автівка. І щоб ти прикрив нас від журналістів, поки вона не буде готова з ними спілкуватися.

— Вона?

— А я взагалі не хочу з ними спілкуватися.

— Добре. Гадаю, у тебе є якісь свої причини для того.

— Саме так.

— Коли вони дізнаються подробиці цієї вашої історії, вас запрошуватимуть у всі ток-шоу, які тільки існують. Ви можете стати джерелом натхнення для багатьох людей.

— Будь-хто вчинив би так само на моєму місці.

— Бене, ти доволі давно працюєш лікарем, щоб знати, що в усьому світі так учинили б одиниці. Ти впродовж місяця на морозі тягнув по горах зранену жінку! Ти пройшов сто двадцять кілометрів!

Я перевів погляд на вікно, з якого десь далеко було видно гори зі сніговими шапками. Дивно було дивитися на них із цього боку. Ще місяць тому я стояв у аеропорту Солт-Лейк-Ситі та роздумував, що ж там, по той бік гір. А тепер я знаю, що там. Мабуть, за ґратами в’язниці так само. Чи в могилі.

— Я просто робив крок за кроком.

— Я телефонував до твоєї баптистської церкви в Джексонвіллі. Вони там страшенно щасливі, що ти живий. Дуже за тебе хвилювалися. Казали, що це на тебе не схоже — узяти та просто щезнути.

— Я дуже ціную це.

— Може, є ще якісь побажання? З мене наче небагато користі.

— У моїй лікарні… Загалом, я завжди знаю, які з сестер кращі. Аби можна було…

— Про це навіть не хвилюйся, — кивнув Барт. — Уже відрядив до неї найкращих.

— Ну, може, тоді ще лате? Або капучино? — Я простяг порожній стаканчик.

— Що завгодно.

Оте його «що завгодно» луною загуркотіло в моїй голові. Тільки тепер я збагнув, що нарешті опинився у світі, де є стільки кави, скільки забажаєш. У голові щось гучно клацнуло та стало на своє місце.

Ближче до полудня Ешлі заворушилася. Я пішов купити дещо, а відтак повернувся до неї в палату.

— Привіт, — прошепотів я, коли вона розплющила одне око.

Повернувши голову, Ешлі розплющила друге.

— Я вже говорив з Вінсом — він незабаром буде. За кілька годин.

Її носик смикнувся, а одна брова вигнулася дугою.

— Це в тебе кава абощо?

Я зняв кришечку з чашки та підніс до її обличчя.

— Бачиш, отам крапельниця? Заливай туди, — мовила вона.

Я підніс чашку до її губ, і вона зробила малесенький ковточок.

— Це друга найсмачніша кава в моєму житті, — прокоментувала Ешлі та опустила голову на подушку.

Я підкотив невеличкий стілець до її ліжка й сів поруч.

— Операція минула чудово. Я вже говорив із твоїм лікарем. Виявилося, що ми навіть знайомі — зустрічалися на конференціях. Він чудовий спеціаліст. Якщо схочеш, я покажу тобі твої знімки.

Небо за вікном пронизав слід літака, що злетів з аеропорту десь далеко. Ми дивились, як він зникає за горами.

— Я ніколи більше не сяду в літак.

— Ти вже за три години ходитимеш як новенька.

— Ти що, знову брешеш?

— Ніколи не брешу, якщо це стосується стану пацієнта.

— Так, а гарні новини в тебе є? Протягом того місяця, що ми вештались у горах, я від тебе чула тільки погані.

— Твоя правда.

Вона уп’яла погляд у стелю та поворушила ногами.

— Як же хочеться у ванну та нарешті поголити ноги!

Я визирнув за двері й погукав сестру. Вона негайно увійшла до палати.

— Цю чудову леді звати Дженніфер. Вона знає, де ти провела останній місяць, отож залюбки допоможе тобі прийняти душ. Якщо тобі ще щось треба — звертайся до неї. А коли закінчите з ванними процедурами, на тебе вже чекатиме інша пані — я пам’ятаю, що дещо обіцяв тобі.

— Це ти про що? — вона пильно подивилася на мене.

— Ще давно. Так от, я додержую своє слово. Ну все, зайду пізніше. А літак Вінса сідає за дві години.

Вона відкинула простирадло та схопила мене за руку. Як пояснити людям, що ми пережили? Як дібрати слів? Ми разом пройшли крізь пекло — нехай навіть укрите льодом, але пекло, — і ми вижили. Разом. Сам я ніяк не міг цього пояснити — і вона, здається, теж.