Я доїв свою частину кролика й почав робити нові сильця.

— Вибач, я не надто добре вмію робити кілька справ одразу.

— Але ти ж працюєш у реанімації?

Я кивнув.

— Там же у людей буває багато травм одразу.

Я знов кивнув.

— Значить, у тебе все нормально з кількома справами одночасно.

— Ти що, пишеш статтю абощо?

Вона підняла брову, і цей її жест можна було зрозуміти як «давай, я чекаю».

Ліска Ґровера мала зелений колір, тому її зручно було ховати в гілках. Має спрацювати. Я приготував дванадцять однакових відрізків ліски десь два з половиною метри завдовжки та зав’язав на кінці кожного зашморг. Потім всівся на свій мішок, схрестивши ноги.

— Скажу тобі, що ми на роздоріжжі.

— Мені здавалося, що ми на роздоріжжі відтоді, як упав наш літак.

— Так, але тепер ситуація інакша.

— Яка саме?

— Треба вирішувати, лишаємося ми чи йдемо. Тут у нас є прихисток і тепло. Можливо, нас хтось знайде, але я не дуже на це розраховував би — гадаю, сюди раніше як через два-три місяці ніхто не прийде. Якщо ж ми підемо, то втратимо захист. Опріч того, ми не знаємо, як далеко нам треба йти. Якби ми могли зробити запаси їжі, то можна було б тут усе приготувати та взяти з собою — можливо, нам вистачило б на тиждень чи два. У нас нові сани й нові снігоступи, так що пересуватимемося ми швидше, але…

— Що «але»?

— Але лишається питання відстані. Ми не знаємо, скільки ще нам треба пройти. Може, тридцять кілометрів, а може, вісімдесят. Можливо, навіть більше. До того ж вже давно падає сніг — випало понад метр свіжого снігу. Тут можуть бути лавини, і…

— І що?

— А що, коли я виведу тебе звідси — а там станеться щось таке, що вб’є нас обох? Тут ми могли б протриматися.

— Так, ти дійсно у вкрай тяжкій ситуації.

— Я?

— Так, ти.

— Тут рішення ухвалюємо ми обоє.

— Переспімо з цим усім. А вранці скажеш мені, що ти вирішив, — всміхнулась Ешлі та відкинулася на спинку.

— Ти зовсім мене не слухаєш.

Замість відповіді вона притисла до себе Наполеона та вкрилася спальником. Вогонь кидав дивні спалахи, і я додав іще дров. Їх у нас було вдосталь.

— Скажеш, як будеш готовий розповісти, що тебе гризе, — почув я з-під мішка. Вона точно всміхалася.

— Я ж щойно сказав.

— Ні, не сказав. — Її рука вказала кудись на двері. — Може, піди погуляй зі своїм диктофоном? Коли повернешся — матимеш відповідь.

— Яка ж ти… причепа!

— Повір мені, я ще й не починала чіплятися. Іди-іди. Я тут на тебе почекаю.

Розділ тридцять дев’ятий

Ти маєш якийсь стосунок до цього? Не знаю, як ти це зробила, але я переконаний, що це ти посадила її до мене в літак. І я гадки не маю, про що їй ідеться. Хоча трохи, може, і маю. Утім, це ще не означає, що вона має рацію.

Може, у деякому сенсі вона й має рацію, звісно. Ну добре, вона має рацію. Усе. Вона права. А я знову тут із цим диктофоном, бо ніяк не можу сказати те, що думаю. Сподіваюся, ви обидві щасливі з цього.

І що мені тепер робити? Я взагалі не був на полюванні відтоді, як дідусь брав мене з собою. Ще в школі. Бувало, виїжджали кілька разів на птаха чи на оленя, але я ніколи не ставився до цього серйозно. Ми просто розважалися. Дідусь гадав, що йому слід було брати на полювання тата, коли той був малий, але він не брав, тому тато виріс покидьком. Через це він вирішив надолужити зі мною. Я був не проти, бо любив діда. А він любив мене. Ми добре спілкувалися, і в мене був додатковий привід забратися від батька на якийсь час. Ми жодного разу нікого не вбили, тому дорогою додому завжди зупинялись у «Ваффл Гауз». Чи у «Макдоналдсі». Чи у «Вендіз». Іноді у кафе з морепродуктами. Полювання було для нас суто приводом провести разом час, а не навчитися виживати. А тут, якщо я не влучу, чи якщо не побачу когось, чи якщо оте «хтось» побачить мене — ми помремо. Тут мій успіх має значення. Треба було мені дивитися більше передач про полювання. Чи про виживання. Як там того хлопця звуть? Беар Ґріллз[47], здається. А ще «Науку виживання». Не пам’ятаю, як його там звали. Думаю, у цих хлопців тут не було б жодних проблем. Вони сміялися б з мене, якби побачили, що я тут роблю.

Сідаючи в літак Ґровера, я і гадки не мав, що мені випаде полюванням здобувати собі харч, щоб вибратися з дикої місцевості. Я читав про випадки, коли люди виживали і в набагато гірших умовах. Але наші умови ніяк не хочуть покращуватися. Ми тут наче в льодяному пеклі. Я гадки не маю, що мені робити. І я боюся, що, якщо не придумаю нічого, дівчина отам біля каміна помре повільною смертю.

Ось. Усе. Сказав. Я це сказав. Я боюся відповідальності. А як тут не боятися? Вона мала б бути вже на роботі, свіжа та засмагла після медового місяця. Мала б розгрібати е-мейли та повідомлення з вітаннями, квапилася б закінчити якісь свої справи. Світилася б щастям, як і будь-яка щойно пошлюблена дружина. Натомість вона лежить бозна-де з йолопом, який не годен і двох слів докупи зліпити та морить її голодом.

Я нічого не можу їй запропонувати. І тобі теж. Це ви, ви обидві винні в тому, що я говорю сам до себе. Що взагалі не так з вами, жінками? Хіба не може бути так, що в чоловіка просто немаєвідповіді? Невже не можна нам не знати,що буде далі та що треба робити? Хіба не можна нам бути неспроможними, розбитими й розчарованими? Невже нам не можна не знати,як розв’язати проблему чи як допомогти?

Одначе ти це все і так знала. Я не кажу тобі нічого нового.

Вибач, що накричав на тебе. Зараз. І тоді теж.

Мабуть, вона мала рацію — мені треба було сказати це. Зняти цей камінь із грудей. Але я їй цього не скажу. Хоча вона і так знає. Знає — бо сама ж мене сюди й відправила. Вона нестерпна — так само, як і ти. Ви, мабуть, з одного тіста книш.

Ну добре-добре, я чую. Я скажу їй. Так-так, я знаю. Вона лежить там зі зламаною ногою та цілком залежить від незнайомця. Хоча не такий я вже й незнайомець тепер. Я вже три тижні допомагаю їй ходити в туалет. Навіть тут, у будинку хтось має притримувати їй ногу. І їй це подобається не більше за мене, але їй ніяк не можна навантажувати пошкоджену ногу. Спробуй-но присісти на одній нозі! Я пробував — не так вже й легко. Так що ми вже, можна сказати, зблизилися.

Так, я дивився на неї. І ні, це не те, що ти думаєш. Ти знаєш, про що я. Так, вона дуже приваблива. Дійсно. Вона неймовірна. Вона виходить заміж, і я щосили намагаюся доправити її до її нареченого. Не знаю, любить вона його чи ні. Іноді здається, що кохає… А іноді — що зовсім ні.

Утім, я не збираюся говорити про це з тобою.

У неї ноги як у тебе, але вона… більша. Не знаю, який у неї розмір — я не дивлюся на наліпки на бюстгальтерах. Звісно ж, я їх бачив — мені довелося зняти з неї бюстгальтер після аварії.

Ні, мені не важко. Бо я… я сумую за тобою.

Я її лікар, так що все нормально. Ну, може, трошечки важко. Ось. Ти ж хотіла, щоб я був чесний. Тож ось. Тримай. Так, мені важко. Почуття гумору в неї просто… унікальне. Воно підтримує в мені сили. Я черпаю з нього. Це сила — така, як у тобі. Вона йде десь із глибин душі. Так що вона міцний горішок. Гадаю, вона виживе, якщо тільки я не заморю її голодом.

Не знаю. Я не думав, що ми зможемо протриматися так довго. Але протрималися. Чи може все ще погіршати? Може. Це взагалі не найстрашніше, що може статися. Найстрашніше — це не мати поруч тебе. Це разів у десять важче, ніж вештатися тут цими горами.

Мені вже час спати.

Ні, я не знаю, що робити з отим «нелегко». І ні, цього я їй точно не казатиму. У жодному разі. Годі. Ні, навіть і не подумаю. Ні-ні-ні, я тебе не слухаю.