Нас укотре викликали на прийом. Знов отой слиз на живіт. Цього разу ми слухали серцебиття двох сердечок. Усе наче було в нормі.

Так же?

Чи ні?

Технік, що робила діагностування, раптом спинилася, потім провела по животу приладом ще раз і мовила:

— Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.

За півтори хвилини кабінет вже міряв кроками твій лікар Стів, намагаючись приховати своє хвилювання. Він знову і знову роздивлявся зображення на екрані, потім кивав та плескав тебе по нозі.

— Шейлі треба ще дещо оглянути. А потім, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет.

— Стів, я ж бачу. Кажи, що таке?

Він не хотів відповідати — мені це зовсім не подобалося.

— Швидше за все, нічого страшного. Нехай Шейла усе перевірить, добре?

Я сам казав би так само, якби не міг дібрати слів, щоб повідомити лихі новини. Запала тиша, у якій гучно калатали два потужні сердечка. Охопивши руками живіт, ти поглянула на мене:

— Бене, що він каже?

Я труснув головою та вийшов за Стівом у коридор.

— Слухай, дочекаймося тестів. Треба переконатися. Приходьте до мене в кабінет, як закінчите тут.

Мені вже й не треба було нічого казати — я все зрозумів.

Ми зайшли до Стіва та сіли на стільці. На нього боляче було дивитися. Він встав, походив, узяв інший стілець і сів коло нас.

— Рейчел… Бене…— Стів не знав, на кого краще дивитися. На чолі виступили краплини поту. — У вас… часткове відшарування.

— Що це означає? — Ти поглянула на мене.

Лікар говорив до мене:

— Це означає, що плацента частково відірвалася від стінки матки.

— І? — Ти закинула ногу на ногу.

— І це… Мені доводилося бачити й більші розриви, але у вас теж чималенький.

— І що ж ви скажете?

— Постільний режим. Повний.

— Цього я й боялася. — Ти схрестила руки на грудях.

— Тут потрібен час. Якщо процес вповільниться чи зовсім зупиниться, усе буде гаразд. Немає причин для паніки.

Ми поїхали додому. Ти поклала руку мені на плече.

— Лікарю, скажи мені, що все це значить насправді?

— Це означає те, що тобі треба захопитися вишиванням і знайти приблизно сотню фільмів, які ти ще не бачила. А ще з десяток цікавих тобі книжок.

— Ми це подолаємо?

— Так, якщо ситуація не погіршиться.

— А якщо погіршиться?

— Наразі нічого не погіршилося, тож подумаймо про це потім.

— Але ж…

— Люба, проблеми треба розв’язувати по одній, добре?

Розділ тридцять шостий

Сонячне світло пробиралося крізь гілки та підсвічувало сніг. Я йшов по хребту, повсякчас спотикаючись. Сніг і досі валив щільною завісою. Гадаю, вже нападало з метр свіжого снігу, тому йти було вкрай тяжко. Без снігоступів і мови не могло б бути про якісь пересування. Хоч наразі сніг був пухкий та сухий, він стане нездоланною перепоною, щойно трохи потеплішає.

Я йшов десь протягом години, але так нічого й не побачив. Дорогою назад я спустився вниз та рушив між деревами. Наближаючись до нашої головної будівлі, я раптом помітив восьмий будиночок, якого раніше не бачив. Він був менший — очевидно, якийсь сарай абощо. Узагалі спочатку я спостеріг лише димар, що стирчав з-під снігу — решту надійно приховала біла ковдра. Я походив навколо димаря, намагаючись вгадати, з якого боку тут двері, а потім почав копати. Не пощастило — глуха стіна. Обійшовши будівлю, я знов почав відкидати сніг. Дверей тут теж не було, але я знайшов вікно. Спробував його підняти, однак воно не піддалося, тому я просто розбив шибку, вибрав гострі шматочки та заліз усередину.

Це і справді був сарай. Тут зберігалися старі сідла, трензелі та стремена, рибальські котушки без ліски, різноманітний інструмент, молотки, викрутки та терпуги, іржавий ніж і кілька банок зі старими цвяхами. Було також горно з ковадлом — мабуть, тут коваль міг би підкувати коня. Очевидно, це була майстерня табору. На стіні висіли кілька старих шин — може, від квадроцикла. Якщо сюди й на квадроциклах заїжджали, то, значить, ми десь на самому кордоні парку Ешлі. А отже, шлях зовсім поруч. Ближче, ніж я думав.

Понад усе мені хотілося зрадіти таким новинам та дозволити собі сподіватися на краще. Утім, якщо я зрадію, то Ешлі побачить це на моєму обличчі й теж плекатиме надії. А вони можуть і не справдитися… Марні надії — це ще гірше за брак будь-яких сподівань.

Я далі оглядав сарай. Наявність тут квадроциклів усе одно не пояснює, як усе це тут опинилося. Чим же привозили сюди всі матеріали й речі? Увесь посуд та їжу? Раптом я підвів голову. На кроквах просто у мене над головою висіли шість чи вісім пластикових саней — такі чіпляють до снігоходів, коней та квадроциклів. Вони мали різні розміри. Я витяг ті, що були трохи більш ніж два метри завдовжки та досить широкі, щоб у них можна було покласти людину. Дно саней мало полозки — їх буде легко тягти по снігу. А важили вони кілограмів сім, не більше.

Я боком витяг їх крізь вікно та вже почав вилазити сам, аж раптом побачив їх: на інших санях лежали кілька пар снігоступів. А я ледь не проґавив їх! Моє серцебиття шалено прискорилося. Якщо тут є снігоступи — значить, хтось сюди в них прийшов! А отже, я зможу звідси… Господи! Їх було чотири пари. Звісно, вони не нові й ремінці на них вже задубіли, але рами міцні та майже нічого не важать. Узувши їх, я разом із санями повернувся до нашої будівлі.

— Що там таке? — обернулася до мене Ешлі.

— Твоя карета, принцесо.

— І що, там на іншому боці є і крилатий кінь?

— Ой, як смішно.

Я зняв свою систему пасків із саморобних саней та причепив її до нових. Думаю, за допомогою спальників і вовняних ковдр я зможу влаштувати Ешлі набагато зручніше.

— Далі ти їхатимеш ось у цьому.

— Мені що, доведеться весь час роздивлятися твій зад?

— Принаймні те, що від нього лишилося.

— Правду кажуть: коли ти не перший собака в запрягу, вид завжди той самий.

Добре, що вона знов жартує.

Після обіду ми знов засіли за «Монополію». Точніше, Ешлі й далі висотувала з мене останні грошенята, а я нічого не міг із цим вдіяти.

— Гаплик тобі, злидню! — попередила вона, кидаючи кості. Випало вісім — і вона враз перескочила через усю мою мізерну власність.

— Тобі ніхто не казав, що ти аж занадто азартна?

— Ні, а чого б це? — Ешлі поглянула на мене із щирим тріумфом в очах.

Під вечір мені довелося закласти все, що мав, і лишилося тільки сподіватися, що я встигну ще раз пройти через стартову клітинку та отримати двісті баксів, перш ніж Ешлі — тобто банк — зніме з мене останню сорочку. Сподівання були марні. Мені випало йти на найдорожчу з її ділянок, і вона хвилин із десять реготала, наче гієна.

За годину до заходу сонця я вмостив пазл їй на коліна, взувся та попередив:

— Незабаром повернуся.

У нових снігоступах я пішов на кряж шукати щось їстівне. І досі падав сніг, але вже не дуже густий. Панувала цілковита тиша — така, від якої навіть глохнеш.

Це ж треба, як змінилося моє життя… Немає ні телефонів, ані е-мейлів, ані інтеркому в лікарні, по якому мене кудись викликають. Немає новин, немає радіо. Ніяких звуків, окрім потріскування дров, голосу Ешлі та цокотіння кігтів Наполеона об бетонну підлогу. І один із цих звуків подобався мені дедалі більше…

Я пройшов десь милю — хвилин тридцять за годинником, — та натрапив на рівчак, переритий слідами. Причаївшись під осикою, почав чекати. Чекати довелося недовго: рівчаком промчала лисиця. Однак бігла вона так швидко, що я не встиг і тятиву напнути. Згодом з’явилася лань, але враз відчула мій запах і втекла зі швидкістю світла. Тут я збагнув, що влаштувався невдало — вітер дув з-за спини і виказував мене. Ну або, може, від мене так пахло милом, що усі обходили мене за милю. Полювати легко тільки в кіно… Оскільки вже було майже темно, змінювати своє розташування пізно, тому я вирішив посидіти ще хвилин п’ять, перш ніж піти додому. Раптом у рівчак скочив кролик. За кілька стрибків він був уже на іншому боці. Ось він спинився, відчувши у повітрі мій запах, але я вже випустив стрілу. Я влучив — пощастило. Кролику — не дуже.