— За інших обставин я сказала б, що це неймовірно красиво.

Я припасував компас у себе на нозі та дочекався, поки стрілка зупиниться, а потім показав у напрямку, який запам’ятав учора.

— Дивись он туди. Бачиш оте коричневе? Воно наче пласке, тягнеться на рівні верхівок дерев зліва направо. Просто ліворуч від отого засніженого хребта.

Наполеон стрибнув мені на коліна й теж долучився до огляду долини.

Ешлі, як і я вчора, склала долоні навколо очей.

— Та там усі кряжі засніжені.

Я почекав, поки вона огляне все краще. Ми буквально шукали голку в сіні з відстані у п’ятнадцять кілометрів. Ту саму голку з прислів’я.

— Ну що, бачиш?

— Здається, так. — Вона з хвилину помовчала. — Слухай, як ти взагалі це помітив?

— Сам не знаю.

— Важко зрозуміти, що це.

— Почекаймо ще хвилин десять. Коли сонце зійде, перші промені підсвітять його. Якщо це зроблене людськими руками, ми, мабуть, зрозуміємо.

Ми стали чекати, намагаючись не дивитися в той бік зайвий раз, щоб не замуляти око — достоту як коли вимовляєш якесь слово надто часто і воно втрачає своє значення. Нарешті перші промені почали проповзати в долину, відтручуючи нічні тіні. Перед нами простяглася долина, з трьох боків обмежена гострими шпилями. Море ялин де-не-де перерізали струмки та озерця. Мертвих дерев було чимало, і їхні голі стовбури без кори стояли там, наче мовчазні вартові, або ж схилялися під найрізноманітнішими кутами.

— Як називається та гра, де висипаєш купу паличок на стіл?

— Ми і називали її «палички».

— Ну, може. Так от, схоже на цю гру, — я махнув рукою в бік лісу в долині. — Наче Бог грав тут у цю гру, а потім відволікся та забув про неї.

— Либонь, так і було, — всміхнулась Ешлі.

За мить до того, як яскраве світло залило долину, тьмяне світло відбилося від снігу — і оте коричневе заблищало. Чи, може, замерехтіло. І під ним теж щось блиснуло.

— Бачиш? — спитав я, не відводячи очей.

— Бачу. Не знаю, може, це просто сніг чи крига виблискує?

— А бачиш оту наче галявину? Поруч?

— Бачу.

— Думаю, це озеро.

— До чого ти ведеш?

— Ну, якби я зводив в горах будинок чи якийсь табір або якби хотів оселитися в дійсно глухому місці, то прийшов би в цю долину та збудував його на березі озера.

— Зрозуміло.

Сонце піднялося вище та почало сліпити очі. Розгледіти щось більше не було змоги.

— Що скажеш? — звернувся я до Ешлі, тицяючи пальцем в напрямку, якого ми досі трималися. — Я планував іти ось туди, де нижче. У тій стороні є вихід із цієї долини. Мало б стати тепліше і легше дихалося б. Щоправда, я не знаю, куди саме ми так дійдемо та скільки нам на це знадобиться часу. А там, — я махнув рукою у бік тієї коричневої штуки, котру ми роздивлялися, — у тому лісі паличок на нас чекає глибокий сніг і купа струмків, у які легко провалитись. Якщо там таки нічого немає, нам доведеться загнути чималого гака, щоб згодом повернутися до ось того перевалу, через який ми зможемо спуститися нижче.

— Ось вона, дилема. А скільки в нас їжі?

— Якщо заощаджувати?

— Так.

— Може, на один день. Можливо, на півтора, якщо походимо голодні.

— А як довго ти зможеш мене тягти без їжі?

— Ну, ще з тиждень я точно зможу дихати. А ось тягти сани… навіть не знаю.

— Тобто ситуація така-от: якщо на нас раптом не впаде купа їжі, то на наших запасах ми зможемо перетнути долину й дістатися того, що ми побачили. Але якщо і там харчів у нас не буде, то доведеться скрутитися калачиком та впасти у сплячку, правда ж?

— Можна і так сказати.

— У тебе є інакший спосіб це висловити?

— Ні.

— А як щодо іншого варіанту? Ти лишаєш мене тут та йдеш розвідати, що таке ми там побачили.

— Я про це теж думав. Звісно, сам я дійду туди швидше, але немає жодної гарантії, що дістануся місця живий і що зможу повернутися по тебе. Якщо я десь упаду, щось зламаю чи мене з’їсть пума, то ми обоє помремо з купою непростих питань. Я не хочу так ризикувати.

— А що, як я хочу?

— Це не твоє рішення.

— Чого б це?

— Бо це мені треба туди йти, а потім повертатися. Не тобі.

— А якщо я попрошу?

— Я відмовлю.

— Чому?

— Ну, дивись. Припустімо, я дійду до того хребта, залізу нагору та з іншого боку побачу будинок, дорогу абощо. І переді мною постане рішення: піти зараз туди, лишивши тебе ще на кілька днів саму, чи повернутися по тебе одразу. Але ти все одно навряд чи дізнаєшся, що я вирішив, бо, поки прийде допомога, ти вже будеш мертва.

— Одначе ти залишишся живий.

— Ні, не буду так ризикувати, — я похитав головою.

— Я думала, ми вирішуємо разом.

— Ми разом не тільки ухвалюємо рішення. Ми вдвох або виходимо звідси, або ні. Або так, або так. Ніяких «може», «якби» та «але».

Ешлі заплющила очі, і з-під повік викотилася сльоза.

— Ми тут вже п’ятнадцять днів, — вона не дивилася на мене. — І насправді ми просто зволікаємо з неминучим. Якщо ти щодо цього згоден, то маєш іти далі без мене та спробувати. Краще нехай виживе хтось один, аніж помремо ми обоє.

— А ось тут ти помиляєшся. Сам я не виживу.

— А якщо я примушу тебе силоміць?

— Тоді мені доведеться вдарити тебе по голові, прив’язати до саней та непритомну тягти звідси. Ну, годі вже про це. Я тебе не кидатиму, і крапка.

Ми сиділи поруч, вдивляючись у своє безрадісне майбуття. Ешлі взяла мене під руку та поклала голову мені на плече.

— Навіщо тобі це?

— Є певні причини.

— Тобі колись доведеться мені пояснити, бо я їх не розумію.

Я встав та підняв її.

— Бо ти не намагаєшся збагнути це з мого погляду.

Ми почали спускатися вниз. Вона повільно переставляла ногу, чіпляючись за мене. На півдорозі ми спинилися відпочити, а я саме хотів відкопати свою стрілу.

— Ми наче беремо участь у перегонах у мішках, — мовила Ешлі, витираючи соплі.

Я кивнув, і ми пішли далі. Вона обережно ступала, а я стежив, куди вона поставить ногу — бо якщо Ешлі впаде, виставивши зламану ногу вперед, то знепритомніє через больовий шок. А цього я точно не хотів. Вона щосили чіплялася за мене. Два тижні без руху не надто добре впливають на спину.

— Спинімося, — попросила вона, повертаючись до мене обличчям. Ми були просто як двійко дітей на дискотеці. — Що, запхаєш руки мені в кишені? — розсміялася вона, прочитавши мої думки.

— Ні-ні, не буду. Але ми наче непогана команда.

— Не те слово. Якби Вінс спускався зі мною з цього хребта, то ми обоє вже попадали б, мені було б дуже боляче, а він би намагався виплюнути сніг, який я запхала б у його горлянку за це.

— Чогось кожного разу, як ти про нього говориш, складається враження, що ви зовсім різні люди. Чому так?

— Так ми і справді різні. Проте він мені подобається. Він веселить мене, і в нас багато спільного.

— З таких причин люди зазвичай беруть собаку з притулку. А не супутників життя на наступні сімдесят років.

— Ой, ну то скажи, яка ж тоді годяща причина, щоб одружитися?

— Кохання.

— Е ні. Це трапляється лише з обраними. А решті простих людей випадає погоджуватися на те, що є. Інакше…

— Що «інакше»?

— Інакше можна ціле життя прожити, чекаючи на казку, якої не буває.

— А що, коли ти проґавиш свою казку, бо не схотіла на неї чекати?

— Це як у «Красуні»[39], чи що? Мені все життя намагалися пояснити цю маячню. Я шукала його, чекала, намагалася ретельно ставитися до вибору чоловіка й не кидалася в обійми першого-ліпшого. Але все, більше я в це не вірю. Славних хлопців уже порозбирали. Таких, як Ґровер чи ти. А мені просто не пощастило зустріти такого.

— Гадаю, ти…

— Що я?

— Ти надто зле про себе думаєш, якщо погодилася вийти за того, хто не відповідає твоїм вимогам. Ти заслуговуєш на краще.

— Бене Пейн, та невже ти заграєш до мене?

— У жодному разі. Просто кажу, що ти надзвичайна жінка. А якщо твій Вінс не надзвичайний і з ним ти не світишся щастям — не виходь за нього. З усією повагою до того хлопця — не роби цього.