— Так-так, це ти слушно кажеш, — я тер очі.

— А який сьогодні день?

Я позирнув на руку з годинником, але нічого не міг розгледіти. Натиснув кнопку — даремно. Знов натиснув — те саме. Потеліпавши рукою, я підніс її до світла: глибока тріщина пролягла по діагоналі, і під склом вже зібрався конденсат.

— Не знаю.

— Це не просто годинник? — помітила вона моє засмучене обличчя.

— Рейчел подарувала. Колись давно.

— Мені шкода. Як думаєш, скільки днів ми вже тут? — спитала вона лагідніше.

— Гадаю, дванадцять. — Тут Наполеон лизнув мене у вухо.

Ешлі про щось замислилася.

— Мала б зараз бути у Флоренції. Я забронювала нам готель на річці Арно з видом на міст Веккіо. У брошурі писали, що ввечері можна бачити світло на банях собору. Завжди хотіла на це поглянути.

Я сів, і груди тієї ж миті охопило холодом. А я й забув, що вночі роздягнувся. Вона глипнула на синець у мене на грудях.

— Як почуваєшся? — поцікавилась Ешлі, роздивляючись фіолетову шкіру.

— Та байдуже. Він не надто мене турбує.

— А оте точно конче потрібне тобі посеред лісу? — вона вказала на ключ, що я носив на ланцюжку навколо зап’ястка.

— А тобі все цікаво, еге ж?

— Ну ми ж наче намагалися полегшити вагу нашого скарбу, — вона стенула плечима. — Так від чого цей ключ?

— Від будинку Рейчел.

— Це від того, який ти побудував, у якому не живеш і в якому мешкають діти, котрих ти не бачиш?

— Ми… Вважаю, нам краще поговорити про щось важливіше.

— Просто кажу тобі, який це має вигляд.

Я мовчки смикнув свою футболку — ще мокру — та почав одягатися. Давно не бачив себе голим при світлі дня. Ешлі, вочевидь, теж.

— Ти страшенно худий.

— Я вирішив спробувати нову катастрофічну дієту.

Вона хихотнула, а потім розсміялася. Я не втримався й засміявся разом з нею. Непоганий початок дня.

Пізніше я оглянув її ногу та допоміг із повсякденними процедурами, після чого заходився топити сніг. У моєму газовому балоні от-от закінчиться пальне. Дізнатися точну кількість я не міг, але плюскіт рідини залишав обмаль надії. На рівні моря чаша води закипає за сімдесят п’ять секунд, а тут утричі чи навіть у чотири рази довше. Це тільки збільшує витрати пального. А ще газ у запальничці Ґровера теж ось-ось вичерпається. Запальнички «зіппо» стильні та видають приємний звук, коли відкриваєш кришечку — відразу згадуєш Брюса Вілліса у «Міцному горішку» чи ще когось не менш крутого, — але, на жаль, вони не вічні, і їх треба заправляти. Іноді — щотижня. У мене були сірники, але вони теж давно закінчилися. Варіантів небагато — треба придумати, як добувати вогонь. Час шукати деревину, яку можна буде використати, щоб розпалити вогонь тертям.

День звернув з полудня. Хмари висіли низько, температура помітно впала. Значить, сніг узявся кіркою і йти буде легко. Якщо поталанить, то у своїх снігоступах я взагалі не провалюватимуся й витрачатиму менше сили. Теоретично можливо дістатися далі.

Я зав’язав черевики та гетри, потім одягнув куртку. На одному рукаві на лікті тканина трохи порвалась і пух вилізав назовні. Рани на руках давно перестали загоюватись. Я відрізав рукави з джинсової куртки Ґровера та обгорнув ними долоні. Оскільки спакувалися ми ще вчора, то рушили майже відразу після того, як я дав Ешлі кілька шматочків м’яса та трохи води. На виході не забув обійти горбочок, на якому я вчора боляче шарпонув її. Ми вийшли назовні. Порівняно з учорашнім днем температура впала градусів на десять. Оглянувши ще раз сани, я згадав, що хотів зробити собі щось на кшталт збруї — щоб тягти Ешлі з вільними руками. Так іти було б набагато простіше. Залізши назад у літак, я відрізав ремені безпеки з Ґроверового крісла його ж ножем. Потім приладнав ремені до саней та «запрігся»: вони сходилися хрестом у мене на грудях, лишаючи руки вільними. Притому я міг швидко відстебнутись у випадку, якщо почну падати.

Ешлі з сумнівом оглядала мої винаходи, але нічого не казала — рот був зайнятий м’ясом. Я зняв куртку та разом з Наполеоном засунув її до Ешлі у спальник. У куртці я миттю спітнію, вона промокне, тож користі з неї буде нуль. А так куртка лишиться сухою, і я зможу вдягати її, коли спинятимуся. Розумне рішення. Я знов застебнув на собі паски та розпочав наш шлях.

За годину я пройшов метрів п’ятсот і спустився десь на тридцять. Після кожних трьох кроків мені треба було кілька секунд відпочивати. Рухалися ми неймовірно повільно — але рухалися. Ешлі наша прогулянка зовсім не вражала.

— Слухай, а як довго ти зможеш отак іти? — Вона сьорбнула води.

Добре було, що вона майже постійно їла і пила маленькими порціями. Так шлунку простіше буде перетравлювати м’ясо.

— Не знаю, — поглянув я на неї.

— Ми не зможемо це здолати. Ти не зможеш, — вона махнула кудись убік кавалком м’яса. — Тільки озирнись-но! Ми в якійсь дуполяндії!

— Дуполяндії? — перепитав я, утираючи піт з обличчя.

— У чорта на рогах!

— Ешлі?

Вона не відповідала.

— Ешлі!

Мовчання. Руки гнівно згорнуті на грудях.

— Слухай, ми не можемо тут лишатись. Якщо лишимося — помремо. А я не можу тебе тут покинути. Бо тоді помреш ти. Так що ми йдемо звідси, зрозуміло?

Її гнів на власну безпорадність так і клекотів ув очах.

— Ми тут уже дванадцять днів! Дванадцять клятих днів! І по нас ніхто не прийшов! Ми відійшли від місця аварії бодай на кілометр? Такими темпами ми не виберемося звідси і до Різдва!

— По нас не прийшли, бо ніхто не знає, що нас треба шукати.

— І який же в тебе план? Як ти збираєшся нас звідси витягнути?

Я розумів, що в ній промовляє лише страх, а ніяк не розум. Тому жодні вмовляння зараз не допоможуть.

— Крок за кроком. Поступово.

— То як довго ти зможеш іти?

— Так довго, як знадобиться.

— А що, коли не зможеш?

— Зможу.

— Звідки тобі знати?

— Це вже мені вирішувати.

На цьому вона заплющила очі, обійняла Наполеона та почала розглядати небо. Я дістав компас і знову взяв собі орієнтир у тому-таки напрямку — на 125 градусів. Знов повільні кроки. Уночі сніг затрусив мої сліди — складалося враження, наче ми вперше вийшли з того літака.

Кілька годин ми мовчали.

Наш шлях почав звиватися, спускаючись трохи вниз між деревами. Важкий сніг лежав великими кучугурами. У мене під ногами було три чи чотири метри снігу — тобто ми йшли по гілках дерев, які за відсутності снігу були б у нас над головами. Гілки ялин добре тримають сніг, але досить тільки їх торкнутись — і вони перетворять вас на суцільний сніговий замет. Мені доводилося постійно вигрібати сніг з-за коміра, і це вповільнювало нашу ходу. Я намагався контролювати своє дихання та відпочивати між кроками. Якщо я перегріюся, то почну йти повільніше й відпочивати довше — а цього не можна допустити. Ми і так рухалися, наче слимаки. За шість годин я подолав трохи більше як півтора кілометра.

Ми зупинилися, коли вже майже смеркло. Мій одяг промок наскрізь, я страшенно втомився, але треба зробити лук[34] для розпалення вогню. Зараз, інакше потім я про це пошкодую. Я опустив сани з Ешлі під величезну ялину. Вона росла поруч із великим каменем, і разом вони давали нам щось подібне до прихистку. Коло стовбура снігу не було — гілля ялини його не пропускало, — так що земля тут була суха та вкрита глицею. Залишки шишки свідчили про те, що не так давно тут обідала білка. Знявши мокру футболку, я розвісив її на гілці. Потім згріб сухі голки, галуззя й шишки у купку та розклав біля Ешлі багаття. Відтак заходився топити сніг. Клацнув пальник джет-бойла, і той булькнув. Значить, пального лишилося максимум на один день. Я назбирав біля Ешлі ще купку гілок та попросив:

— Ось, підкидай у вогонь і стеж, щоб не згас. Я буду поруч — кричи, раптом що.

— А що ти робитимеш?

— Зроблю лук.

— Я думала, у нас є лук. — Вона поглянула на Ґроверів блоковий лук, причеплений до саней.

— Та ні, не такий.

Я виліз із-під ялини та заходився шукати. Мені потрібні були два шматочки деревини: одна загнута гілка метр завдовжки (вона буде основою для лука — я напну на неї повороз) та інша гіллячка завбільшки з держак молотка — саме вона й буде обертатися. За півгодини я знайшов годящі гілки.