— Переверни його, — підказала ти.

На задній поверхні було гравіювання: «Моя справжня північ». Ти повісила компас мені на шию та прошепотіла:

— Без тебе я давно загубилася б.

— А в мене теж щось є для тебе.

— Правда?

Я простягнув тобі папери. Ти прогорнула кілька сторінок та насупилася, наче там було написано грецькою.

— Любий, що це?

— Ось це — кадастрова оцінка. А то — договір на земельну ділянку.

— Яку ще ділянку? Хіба в нас немає дог…— Ти знов занурилася в документи, а потім поглянула в бік тих гнізд на березі. — Ні, не може бути.

— Це поки що просто пропозиція. Вони не обов’язково погодяться. Я хочу трохи скинути ціну.

Заверещавши з радощів, ти стрибнула мені на руки — ну просто сцена з фільму «Офіцер і джентльмен»[32] у нас на пляжі.

— Ні, я повірити не можу, що ти це зробив!

— Та почекай, ми ж іще не знаємо, чи погодяться вони на мою пропозицію. І ця ділянка має суттєві обмеження, тож нам доведеться на них зважати. Там навколо національні парки і…

— Ми зможемо побудувати там невеличкий будиночок?

— Та ми ж іще не купили ділянку…

— Так, але, коли купимо, ми зможемо побудувати невеличкий будиночок зі скляним фасадом, щоб дивитись, як уночі встає місяць над пляжем?

Я кивнув.

— І скільки вона коштує?

— Багато. Ми ще кілька років не зможемо звести там будинок.

— Нічого, я почекаю.

Як же було приємно робити той подарунок…

Розділ дев’ятнадцятий

Ґровера треба поховати як належить. Я оглянув ландшафт і трохи вище від того місця, де він зараз лежав, побачив вихід голого каменю. Звідти відкривається чудовий краєвид — думаю, Ґроверові сподобалося б, беручи до уваги його любов до висоти. Я приніс від літака шмат хвостової частини й ним, наче лопатою, почав відкидати сніг. Потім став копати яму. Ну, як копати — швидше викидати каміння, аніж копати. Приготувавши місце, я взяв Ґровера на плечі та потягнув його вгору. Там я опустив тіло в яму. Спробував зняти його обручку, але вона не пройшла через суглоб. Натомість я витяг усе, що було в його кишенях, і зняв годинника. Ще я взяв шнурки з його черевиків, вовняні шкарпетки та ремінь. Наостанок я вирішив забрати ще й джинсову куртку.

Захід сонця заливав усе помаранчевим світлом, і я заходився закладати могилу камінням. Я обрав хороше місце. Тут майже завжди дме вітер — йому сподобалося б. Наче він постійно летить. Знявши шапочку, я спробував щось сказати:

— Ґровере… Пробачте мені, що я втягнув вас у це все. Якби я не найняв ваш літак, ви спокійно померли б удома, поруч із дружиною. Гадаю, ви зараз проходите тренування у таборі янголів, еге ж? Гадаю, з вас вийде незлецький янгол. Скоро вам видадуть крила, так що, сподіваюся, ви зможете допомагати своїй дружині. Я обов’язково з нею поговорю, з вашою дружиною, тільки-но ми звідси заберемося. Я розкажу їй, що сталося, та віддам ваші речі, — я покрутив у руках шапочку. — Може, мені варто перепросити. Не знаю, — я гигикнув. — Щиро кажучи, це ви нас кинули хтозна-де. — Вітер жбурнув мені в обличчя жменю снігу. — Якщо тільки там, нагорі, не планують покласти тут іще два тіла, то було б добре, щоб змінилася погода. Аби хоч трохи тепліше та припинився цей сніг. А ще я не знаю, куди нам іти — тож, може, допоможете мені? Закиньте там за нас слівце, добре? — Я озирнувся. Абсолютно білий світ простерся на 60 кілометрів в один бік і 90 в інший. — Вважаю, Ешлі заслуговує на можливість одягти ту свою білу сукню. Вона молода — у неї все життя попереду.

Світло майже згасло, і небо світилося холодною синявою, перш ніж поступитися місцем темряві. Наді мною десь на висоті у дванадцять кілометрів пролетів літак — на південний схід. Він лишав по собі довгий білий слід.

— Якщо це ви так жартуєте, то зовсім не смішно.

Другий літак перетнув слід першого.

— Зрозумів, ага. До речі, оскільки я загубився, то й ми загубилися. І вбити нас тут не так вже й важко. Ситуація стає дедалі гіршою. Та кішка ледь нас не загризла. Ну, ви знаєте — ви ж там з нею танцювали. Так ось, якщо я помру — помре й вона. А ще ваш собака. На жаль, забув, як його звати. — Вітер проймав до кісток, і я застебнув куртку. — Я не намагаюся здаватися важливішим, аніж є, але прошу не за себе. Я прошу за ту дівчину з поламаною ногою, яка вже втрачає надію. Вона думає, що я не бачу, але я все бачу. Так, вона міцний горішок, проте така халепа розтрощить кого завгодно. Це суворе місце, і воно швидко позбавляє будь-якої надії. — По моїй щоці покотилася сльоза. Руки мої були вкриті порізами та ранами. Губи дрібно тремтіли. — Ми з вами так і не договорили тоді… Але ось що я можу сказати: жити з розбитим серцем — це як жити напівмертвим. А це не життя.

Навколо мене височіли шпилясті скелі, що відкидали холодні жорстокі тіні. Ґровер лежав під купою льоду та каміння.

— Розбите серце ніколи не відросте наново. Це ж не хвіст ящірки. Серце — воно як великий вітраж, що розпадається на мільйони скалок. Докупи їх вже не зібрати. Принаймні таким, як було, воно вже ніколи не стане. Можна стопити всі ті шматочки воєдино, але вітражем та купа барвистого скла більше не стане. Розбиті серця не загоюються. Хоча, може, ви це і без мене знаєте. А може, й ні. А я лише знаю, що коли половина вмирає — друга половина страждає. І болю в тобі є вдвічі більше, а решти — вдвічі менше. І всеньке життя ти намагаєшся зібрати в одне ціле той вітраж, а він ніяк не хоче збиратися. Бо його нічим полагодити. — Я змерз, тому надягнув шапку. — Ну, ось і все, що я хотів сказати. — Я дістав компас та почекав, поки стрілка завмре. — Лишилося вирішити, в який бік іти.

Літаки, що пролітали наді мною, вже зникли, але їхні сліди зосталися в синьому небі, наче білий хрест. І вказував він на південний схід. 125 чи 130 градусів.

— Ну, оскільки інших варіантів у мене все одно немає, то згодиться, — кивнув я.

Я повернувся до нашого сховку та одягнув на Ешлі шкарпетки Ґровера — вовна середньої товщини.

— Звідки вони в тебе? — вона підозріло глипнула на мене.

— Із супермаркету за рогом.

— А, тоді добре. Бо я боялася, що це шкарпетки Ґровера, і сама думка про таке просто звела б мене з розуму.

Потому Ешлі заснула. Десь посеред ночі вона розплющила очі й побачила, що я роздивляюся свій компас. Цятки з тритію, що позначають напрямки, світилися зеленим.

— Звідки ти знаєш, куди нам йти?

— А я і не знаю.

— Ну, а якщо обереш хибний напрямок?

— Тоді ми з тобою, а ще Наполеон — ось і всі, хто про це знатиме.

Вона заплющила очі та щільніше загорнулась у спальник.

— То не квапся. Обирай розважливо.

— Дякую, твоя допомога просто неоціненна.

— Ой, тільки не починай тут зараз про те, що було б справді неоціненним.

— Таки правда.

Розділ двадцятий

Сонце от-от зійде. Ми вирушаємо за кілька хвилин. Треба хоч щось спробувати. Не знаю, як далеко нам пощастить дійти, але сидіти тут марно.

Я зібрав усе, що міг. Не знаю, на скільки мене вистачить, але кожна западина на дорозі завдаватиме Ешлі жаского болю. Мені вкрай не хотілося б її чіпати, але не можу ж я тут її покинути. Якщо я піду по допомогу — ніхто не знає, скільки часу мені знадобиться. Та достеменно я знаю лиш одне: вона не дочекається мене. Надія допомагає триматись, але якщо я піду, її надія згасне. Поки я тут — вона триматиметься.

Я поховав Ґровера в чудовому місці. Звідти він зможе дивитися на схід і захід сонця — йому сподобалося б. Я спробував виголосити якусь промову над його могилою, та, здається, у мене не надто добре вийшло. Він заслуговує на красномовніші слова. Але ж ти знаєш, це ніколи не було моєю сильною стороною. А ще я пообіцяв йому, що відвідаю його дружину. Вважаю, Господу варто зробити Ґровера янголом — з нього вийшов би непоганий помічник для його дружини. І літати він любить. Його дружина теж цього хотіла б.