Я спробував якось підбадьорити Ешлі, але, здається, тільки ще дужче засмутив. Мабуть, мені треба більше тренуватися в таких речах.

До речі, про тренування. Ти ніколи не думала полічити усі кілометри, що ми пробігли разом? Я теж. Коли ми бігали вдвох, ти завжди просила мене стежити за твоїм кроком, і я намагався прибрати дуже серйозного вигляду та щось там коментувати. Насправді ж я витріщався на твої ноги. І взагалі на твоє тіло. Як же я любив бігати за тобою!

Я часто думаю про ті часи, коли ми почали зустрічатися. У нас завжди було що робити разом — ми зовсім не мали часу клеїти дурня. Ніщо не могло нас розлучити. Тільки-но ти отримала водійське посвідчення, наступного ж дня о четвертій годині ранку вже стукала в моє вікно, і ми разом чкурнули на пляж. Ми бігали по 15—30 кілометрів. ДТП, як ми це називали. Довго Та Повільно. Жодних секундомірів. Час не мав значення. Ніяких змагань, ніяких перегонів. А якщо бігати по пляжу не хотілось, я чекав на тебе коло твого будинку і ми бігли в центр — головною вулицею, через площу, до Акости, навколо фонтана та знову по колу. А коли ти чи я втомлювались або просто не хотіли бігати, то їхали в «Данкін Донатс», брали дві кави та просто каталися містом у кабріолеті. Звісно ж, із опущеним дахом.

А пам’ятаєш, як я вчив тебе кермувати з механічною коробкою? Я тоді ледь шию не зламав. Ну, добре, може, шия була і в нормі, а ось машині від тебе дісталося. Та я б радо навчав тебе знову й знову.

А пам’ятаєш, як одного дня вранці в суботу ми поверталися пляжем після тривалої пробіжки, хлопчик-серфінгіст упіймав хвилю, а потім дошка носом черкнула воду і він впав? Хвилею його винесло на берег просто перед нами, а за мить — два уламки його дошки. На лобі у хлопця була велика рана, і все заливало кров’ю. Плече точно було вивихнуте, а самого його нудило. Я посадив його на пісок та затис рану, натомість ти побігла по його батьків до будинку, що він показав. Поки тебе не було, я спробував управити йому плече та якось заспокоїти. А коли ти повернулася, хлопчик вже осміхався та розказував мені, яку дошку хоче купити. Батьки були нам вдячні й обережно повели малого додому. А ти — ти сказала мені:

— Колись ти станеш чудовим лікарем.

— Що?

— Ти, — ти долонею поплескала мене по грудях, — колись станеш чудовим лікарем.

Ось так просто. Взяла і сказала — наче завжди це знала. А я насправді ніколи про таке й не думав. Я взагалі не думав ні про що інше, крім як забратися з батьківської оселі. Тож тоді в мене в голові щось стало на своє місце.

— Чому ти так думаєш?

— Бо ти вмієш дбати про людей. У тебе є, — ти показала пальцями лапки́, — лікарський такт.

— Який ще такт?

— Поглянь на нього, — ти махнула рукою в бік хлопця, що прямував додому. — Коли я побігла по його батьків, він себе не тямив і його страшенно нудило. А тепер він сміється та збирається купляти новий серф. Хоче знов у ті хвилі. І це твоя робота, Бене. Ти вмієш говорити з людьми. Ти вмієш якось їх заспокоювати, чи що.

— Що, справді?

— Точно тобі кажу.

Тоді я вперше зрозумів, що ти здатна бачити потенціал у звичайних, незначних та буденних речах. Удруге я згадав про цю твою здатність, коли побачив тебе на роботі. Ти після школи працювала волонтером у дитячій лікарні — роздавала цукерки хворим діткам. Навколо тебе були лисі худі діти, балони кисню, інвалідні візки, брудні простирадла, сморід та неприємні звуки. Я стояв, крізь вікно дивлячись, як ти в гумових рукавичках тримаєш судно та смієшся над чимось разом з дівчам, у якого щойно його прийняла. На твоєму обличчі був абсолютно щирий усміх — і на її теж. Я бачив у тій лікарні хворобу й горе. А ти — ти бачила надію. Навіть там, де вже немає на що сподіватися.

Ти стала моїм найкращим другом. Ти навчила мене усміхатися. Ти навчила моє серце струменіти життям. Метр за метром ти копалась у великій ямі моєї душі та викидала звідти каміння, що там громадилося. Ти, це ти зібрала мене докупи. А щодо кохання — це ти навчила мене. Спочатку навчила повзати, потім ходити, відтак бігати — а згодом десь на пляжі під місячним сяйвом, коли ми лишали за спиною кілометри й кілометри, ти розрізала усі мої пута та навчила літати. І я більше не торкався ногами землі.

Зараз я роздивляюся вкриті снігом гори навколо — і бачу лише неможливе. Але я пам’ятаю, що ти вмієш дивитись інакше.

Я бачу те, що є. Ти бачиш те, що може бути.

Даруй, маю повертатись усередину, бо стає холодно. Я сумую за тобою.

Уночі я двічі прокидався та обкладав снігом ногу Ешлі — вона міцно спала, хоча іноді стогнала й говорила уві сні. Я вже кілька годин не спав, аж раптом вона голосно застогнала і прокинулась. Очі знов набрякли.

— Доброго ранку. Як почуваєшся?

— Наче мене збила вантажівка, — тут її знудило.

Потім ще раз. І ще. Здебільшого нудило шлунковим соком. Зрештою їй трохи полегшало, і вона сіла, намагаючись віддихатися. Як же їй було боляче…

Я допоміг їй витерти обличчя та підніс до вуст чашу з водою.

— Пропоную тобі знеболювальне, але твоєму шлунку це може не сподобатися.

Вона мовчки кивнула, і я вирішив зварити кави. Приємний запах трохи привів її до тями, але страшенна втома не відступала. Куди й поділася її енергійність.

— Давно ти прокинувся?

— Кілька годин тому. Виходив на розвідку. Мені тут, певна річ, подобається, але треба вшиватися звідси. Ніхто нас не знайде, і я навіть сигнальний вогонь розпалити не можу.

— А що це ти зробив? — вона кволо кивнула у бік приладдя ліворуч від мене.

Поки вона спала, я зрізав із сидінь сітку та розібрав спинки на трубки — тут знов став у пригоді мультитул Ґровера. З усього цього я зробив щось подібне до снігоступів. Довші, ніж ширші, вони звужувалися спереду назад. Я затягнув рами сіткою у два шари та закріпив ліскою. Вийшло непогано. Я підняв їх, щоб Ешлі було краще видно, та пояснив:

— Снігоступи.

— Ну, нехай будуть снігоступи, — скептично кинула вона.

— Майже щоранку в операційній чи вночі на чергуванні, коли приїздить «швидка», у мене бувають набагато складніші завдання, аніж оце.

— Ти що, вихваляєшся?

— Та просто кажу, що моя робота передбачає розв’язання незвичайних проблем.

Я простягнув Ешлі один зі снігоступів, і вона уважно його оглянула.

— Я більше ніж переконана, що від будь-якого руху мені дуже болітиме, але я за. Забираймося звідси. Непогано було б змінити оточення.

Я налив їй кави.

— Не квапся. Маємо кави лише дні на два.

— Ти ж не думаєш, що хтось нас порятує? Тільки чесно?

— Ні, навряд чи.

Вона кивнула та схилилася над чашкою.

— Ешлі, я піду на кілька годин. Роздивлюся трошки.

Діставши з пластикової коробки сигнальний пістолет Ґровера, я передав його Ешлі.

— Тримай. Якщо буду потрібен — стріляй. Тільки скеровуй назовні, інакше щось тут підпалиш. Гадаю, у баках і досі є пальне. Мабуть, я повернуся ввечері. А як ні — будь ласка, не хвилюйся, я візьму з собою спальник, бівачний мішок[26], рятувальну ковдру[27] тощо, тож не пропаду. Тут усе вирішують погодні умови, так що в разі раптових змін мені, може, доведеться десь перечекати. Я спробую знайти нам якоїсь їжі та пошукаю інший прихисток чи місце, де можна б улаштувати щось подібне.

— І ти з усім цим упораєшся?

— Ну, із чимось точно впораюсь, а з рештою — спробую.

Я узяв Ґроверів блоковий лук, вудки й рибальський жилет.

— Ти що, і рибалити вмієш? На спінінг?

— Якось доводилося.

— Ну і як?

— Чи я щось упіймав?

Кивок.

— Нічого.

— Дідько, цього я й боялася. А як щодо лука?

— А це я вмію.

— І ти можеш убити щось із нього?