— Прекрасний день, — сказав Джуніор, — радий бачити, що вам він також подобається.

— Я саме запитував у вашого сина, містере Вітшенк, чи він вважає прийнятним вмикати електричну пилку о восьмій годині ранку, — сказав містер Баркалов.

— А що тут такого? У чому проблема?

— Проблема у тому, що сьогодні неділя, ви взагалі про це знаєте?

Тепер він з-під густих брів дивився на містера Вітшенка, який співчутливо кивав у відповідь.

— Так, що ви, нам, звичайно, не хотілося б… — почав він.

— Це просто обурливо, як ви постійно створюєте жахливий шум, коли інші намагаються спати. Ви б’єте молотками по трубах, свердлите свої плити, а вчора ви спиляли ціле дерево! Ще й абсолютно здорове, хочу відмітити. І, здається, усе це завжди відбувається у вихідні!

Містер Вітшенк випрямився.

— Вам не здається. Усе це справді відбувається лише у вихідні, — сказав Джуніор. — Це єдиний час, коли ми, звичайні робітники, можемо собі це дозволити, адже у будні ми працюємо на вас!

— Ви маєте подякувати, що я не викликав поліцію, — сказав Баркалов, ― є правила добросусідства, які вам, напевно, не відомі.

— Правила? Та не смішіть мене! Лише через те, що ви любите валятися у ліжках до обіду, і ви, і ваш зіпсований син зі своєю товстою великою…

— Насправді, — втрутився Ред, — не важливо, існують правила чи ні.

Обоє дорослих подивилися на Реда.

— Що справді має значення, так це те, що ми розбудили своєю роботою сусідів, — сказав Ред. — Вибачте за це, містере Баркалов, ми справді не хотіли вас турбувати.

— Турбувати? — повторив здивовано Джуніор.

— Може ми з вами домовимося про якісь години, прийнятні для нас обох?― сказав Ред.

— Прийнятні для нас обох? — знову луною повторив Джуніор.

— Гаразд, — сказав містер Баркалов.

— Скажіть, десята година ранку вам підійде? — спитав Ред.

— Десята година?! — сказав Джуніор.

— Десята? — задумався містер Баркалов. — Що ж, десята година це теж дуже… Але якщо вам це так конче необхідно, то ми потерпимо.

Джуніор підняв очі до неба, наче благаючи бога змилостивитися. Але Ред сказав:

— Десята година, домовилися. Надалі ми обов’язково будемо дотримуватися цієї нашої згоди, містере Баркалов.

— Гаразд, — невпевнено сказав Баркалов, ще раз уважно подивився на Реда, а потім на Джуніора. — Домовилися, — він повернувся і пішов назад.

— Ну і що ти накоїв, — сказав Джуніор Реду. — Хай йому грець! Десята година ранку — це майже ланч!

Ред мовчки віддав своє горня Еббі.

— Босе, то що? — спитав Лендіс.

— Що? — роздратовано перепитав Джуніор.

— Ви зв’язалися з Мітчем?

— Так, він приїде увечері з чоловіком своєї дружини і привезе машину для подрібнення пеньків, наказав повністю зрубати стовбур.

— Що, до самої землі?

— Так, скільки зможете, — Джуніор розвернувся і пішов. Еббі помітила, що піджак сидить на ньому нерівно — провисає по боках і піднятий посередині, наче він належав якомусь старцю. Зібравши всі горнята, вона пішла до будинку.

— Інколи Джуніорові здається, що сусіди ставляться до нього зверхньо, — сказала Лінні, почувши розповідь. — Він занадто вразливий.

Еббі цього не сказала, але вона чудово розуміла Джуніора, адже сама у школі вчилася з дітьми типу Баркалів. Багаті нахаби, які вважали, що всі мають жити за їхніми правилами. Еббі була впевнена, що всі сини містера Баркалова грали у лакрос,[7] а доньки готувалися до балу дебютанток. Еббі хитнула головою, проганяючи неприємні думки і зосереджуючись на тісті: склала розкатане тісто удруге і утретє. (Зігнути, зігнути і ще раз зігнути — Еббі прокручувала у голові рецепт печива місіс Вітшенк. Згинати, поки при ударі тіста не почується хлопок.)

— У будь-якому випадку, — продовжила Еббі, — Ред знайшов компроміс, тому все добре закінчилося.

— Так, Ред не приймає образу близько до серця, — кивнула Лінні. Вона дістала з холодильника велику миску, прикриту рушником. — Мабуть, він звик до таких, як містер Баркалов, оскільки виріс тут, — сказала Лінні і зняла рушник. У мисці була маринована курка у білому соусі. Місіс Вітшенк взяла щипці і почала перекладати шматочки м’яса на тарілку. — Йому комфортно з усіма — і з такими людьми, як наші сусіди, і з простими робітниками. Якби його воля, він би залишив коледж і працював на фірмі повний робочий день. Лише через Джуніора він там ще навчається.

— Мені здається, диплом йому не зашкодить, — сказала Еббі.

— Джуніор так йому і каже. Мовляв, Ред може вибрати щось краще, щоб усе не закінчилося, як у нього. А він батькові: «Що поганого у тому, як живеш ти?». Каже, що університети відірвані від реального життя. Люди там відірвані від життя. Й іноді йому здається, що вони всі дурні.

Еббі було цікаво дізнатися думку Реда (хоч і переказану Лінні) про навчання у коледжі.

Він був старший від неї на два роки, і вони рідко перетиналися у корпусі.

— А які у нього оцінки? — запитала Еббі.

— Нормальні, середні. Розумієш, у нього мозок працює зовсім інакше. Він із тих людей, яким варто лише показати якийсь пристрій, і вони відразу знатимуть, як він влаштований і як працює. Увесь у батька. А батько хоче, щоб він був зовсім іншим. Так завжди буває у батьків і дітей.

— Значить, Ред у дитинстві був із тих хлопців, що розбирали на гвинтики кухонний годинник? — запитала Еббі.

— Так, але на відміну від інших хлопців, він міг його ще й зібрати назад. Ой, Еббі, що ти робиш! Ти крутиш склянкою.

Вона мала на увазі склянку, якою Еббі вирізала печиво.

— Треба різко ставити на тісто, пам’ятаєш? — сказала жінка.

— Вибачте.

— Чекай, я принесу тобі пательню.

Еббі витерла тильною стороною руки чоло. У кухні ставало спекотно, а на ній зверху був ще й фартух місіс Вітшенк.

Вона задумалася над словами Лінні.

Якщо люди такого типу, як вона, «співчутливі», часто траплялись у житті Лінні, то і Еббі часто траплялись люди такого типу, як Лінні, — старші наставники. Бабуся, яка вчила Еббі в’язати, учителька англійської мови, яка залишалася з нею після занять, щоб допомогти їй з віршами. Тобто, більш терплячі і м’які люди, ніж різка і бойова мати. Вони направляли і підбадьорювали Еббі, як місіс Вітшенк зараз: «Просто чудово! Краще, ніж зробила б я».

— А може, після коледжу Реду піти працювати на фірму свого батька? — запропонувала Еббі. — Тоді фірма називатиметься «Вітшенк і Син Констракшн». Містеру Вітшенку має сподобатися.

— Я так не думаю, — відказала Лінні. — Він хоче, щоб Ред займався юриспруденцією або бізнесом. Для бізнесу у Реда голова гарно тямить.

— Але якщо він буде щасливим… — почала Еббі.

— Джуніор вважає, що щастя — це вигадки, — перебила її Лінні. — Слід просто налаштувати себе на те, що ти щасливий, — і все.

Лінні шукала щось у шухлядці із приборами, але підняла голову і пояснила:

— Ти не думай, що він злий.

— Звісно, ні, — відповіла Еббі.

— Він хоче найкращого для своєї родини. Ми все що у нього є, розумієш?

— Так, звичайно.

— Ми обоє припинили спілкуватися зі своїми родинами.

— Чому? — несміливо запитала Еббі.

— Ну… знаєш… через певні обставини. Ми не підтримуємо з ними зв’язок, — сказала Лінні. — Вони живуть далеко, у північній Каліфорнії. А моя сім’я взагалі була проти наших стосунків.

— Із містером Вітшенком?

— Просто як у Ромео і Джульєтти, — місіс Вітшенк засміялася, але згодом зробила серйозне обличчя. — До речі, ти цього можеш не знати. Скільки років було Джульєтті, коли вона закохалася у Ромео?

— Тринадцять, — швидко відповіла Еббі.

— Ти бач.

— Я ще у школі читала.

— Так, Меррік теж проходила у десятому класі, — сказала Лінні. — Прийшла зі школи і сказала: «Яка дурня!». Вона заявила, що почувши про вік героїв, перестала всерйоз сприймати Шекспіра.

— Ну чому, — заперечила Еббі, — можна закохатися й у тринадцять років.

7

Лакрос — командна гра з твердим гумовим м’ячем, який переносять полем за допомогою спеціальних сіток на довгій ручці — кросів.