— Батькові ніколи не сподобається жінка, яка ходить із піднятим комірцем, — відказала Дженні.

Усі почули, як Ред спускається сходами, і відразу замовкли.

Пізніше у той же вечір, коли дівчата разом із своїми сім’ями вже прощалися на порозі, Ред запитав Аманду, чи потрібно йому сповістити юриста про смерть Еббі.

— Звичайно, — відповіла Аманда. — А ти що, досі не подзвонив? До речі, хто ваш юрист?

— Уявлення не маю, ми склали заповіт багато років тому. Твоя мати завжди сама займалася такими справами.

Стім видав різкий смішок, і всі глянули на нього.

— Це як у старому анекдоті, коли чоловік каже, що його дружина займається дрібними справами: яку роботу обрати і який дім купити, а чоловік вирішує глобальні питання: чи має Китай приєднатися до ООН.

— Що? — не зрозумів Г’ю, чоловік Дженні.

— Жінки завжди все вирішують, — сказав Стім, — навіть не сумнівайся.

— Хіба Китай ще не в ООН?

Але у розмову втрутилася Нора:

— Не турбуйтеся, батьку Вітшенк, я дізнаюся, хто ваш юрист.

Врятувала момент.

У понеділок, коли Ред поїхав на роботу, Аманда привезла ще коробок. Можна було подумати, що вона не працює. Але на ній був костюм, очевидно, вона заїхала по дорозі в офіс.

— Скажи мені правду, Норо, — звернулась Аманда, поставивши коробки у кімнаті. — Ти можеш собі уявити, що ви зі Стімом залишитеся у цьому будинку назавжди?

— Ти ж знаєш, ми не залишимо батька Вітшенка, якщо він потребує нашої допомоги.

— А ти вважаєш, що йому справді потрібна допомога?

— Мені здається, на це питання має відповісти Дуґлас.

Аманда нічого не сказала у відповідь, лише стенула плечима і вийшла з кімнати. У вітальні вона зіткнулася з Денні, який саме спускався сходами.

— Іноді, — сказала вона йому, — я б хотіла, щоб Стім і Нора не були такими… люб’язними. Це так дратує.

— Та невже? — хмикнув Денні.

Ред сказав синам, що почув про такий звичай: після смерті дружини чоловік повинен спати на її стороні ліжка. Так вночі він не простягатиме руку до неї.

— Я спробував, — розповідав Ред.

— І як? — спитав Денні.

— Поки не допомагає. Здається, навіть уві сні я пам’ятаю про те, що її більше немає.

Денні передав Стімові шурупокрут. Вони знімали з вікон сітки, щоб поставити зимові рами, а Ред слідкував, хоч у цьому не було необхідності — хлопці самі знімали сітки безліч разів. Він сидів на сходах, одягнений у великий кардиган, який зв’язала йому Еббі.

— Минулої ночі вона мені приснилася, — продовжував Ред. — На плечах у неї була шаль, а волосся розпущене, як у молодості. Вона сказала: «Реде, я хочу пізнати кожен твій крок і танцювати усю ніч», — він замовк і дістав хустинку.

Денні та Стім, тримаючи сітку у руках, безпомічно переглянулися.

— А потім я прокинувся, — знову заговорив Ред, — і подумав, що мені, мабуть, не вистачає її уваги, до якої я звик. А потім прокинувся по-справжньому. З вами таке траплялося? Буває, що ви прокидаєтеся, а потім розумієте, що досі спите? Отож я прокинувся по-справжньому і подумав: о, чорт, я ще не скоро звикнуся з думкою, що її немає. Схоже, я не можу досі цього усвідомити, розумієте?

— Господи, — видихнув Стім, — мабуть, це важко.

— Може, тобі варто приймати снодійне? — запропонував Денні.

— І як це вирішить мої проблеми? — запитав Ред.

— Я просто пропоную.

— Ти думаєш, що всі проблеми у житті можна вирішити прийомом пігулок?

— Давай поставимо сітки біля того дерева, — сказав Стім Денні.

Денні мовчки кивнув, стиснувши губи, розвернувся і пішов із сіткою до дерева.

Того вечора до них у гості прийшла Рі Баскомб. Вона принесла яблучний пиріг і залишилася на чай.

— Пиріг із ромом, тому я почекала, поки заснуть діти, — сказала Рі.

Насправді хлопці ще не спали, хоча була вже майже дев’ята година вечора. У них не було графіку, на чому завжди акцентувала Еббі і здивовано розповідала донькам: «Вони лягають, коли схочуть!». Оскільки діти збирали залізницю у вітальні, дорослі, Рі, Стім і Нора, Ред та Денні, пішли до їдальні. Рі дістала китайський чайний сервіз, яким Еббі користувалася щодня, і відрізала всім по шматочку пирога. Рі знала цей будинок, як власний. «Тобі і пальцем поворухнути не доведеться», — запевнила вона Нору, хоча та вже заварила каву, дістала вершки, цукор, серветки і набір срібних ложечок.

Тож Рі сіла за стіл.

— Ну, почнемо, — сказала вона, опустивши виделку у пиріг. — Кажуть, солодке допомагає у сумні часи. Я думаю, що це правда.

— Дуже мило з твого боку, Рі, — сказав Ред.

— Мені самій потрібне солодке. Не знаю, чи ви чули, сьогодні помер мій Джитті.

— Співчуваємо, — сказала Нора.

Джитті був смугастим котом Рі, йому мало виповнитись двадцять років. Усі сусіди знали його.

— О Господи, — раптом вигукнув Ред, випустивши виделку, — як це сталося?

— Я вийшла на вулицю, а він лежить на килимку під дверима. Сподіваюся, він не чекав усю ніч, бідолашний.

— О Боже! Це просто жахливо! Але я впевнений, вони встановлять причини смерті! — вражено сказав Ред, і всі здивовано подивилися на нього. — Такі речі просто так не трапляються.

— Трапляються, Реде, коли приходить старість.

— Старість? Та він навіть у дитсадок ще не ходив!

— Що? — перепитала Рі.

Усі знову здивовано подивилися на батька.

— Я пам’ятаю, як він народився! Це було 2-3 роки тому!

— Про кого ти кажеш? — здивовано запитала Рі.

— Ну, про твого онука Пітті. Хіба ти не сказала, що він помер?

— Я сказала Джитті! — голосно промовила Рі. — Мій кіт Джитті, Господи Боже.

— Ох, — сказав Ред, — вибачте. Недочув.

— Я вже подумала: звідки така любов до котів?

— Ха! А я думаю, як ти можеш так спокійно казати про смерть онука, — Ред зніяковіло хмикнув і знову взяв виделку, а потім глянув на Нору.

Вона притиснула серветку до рота, видаючи якийсь незрозумілий звук, а плечі чомусь тряслися. Здавалося, вона чимось вдавилася — на очах виступили сльози, але звісно, вона сміялася.

— Люба? — спантеличено звернувся до неї Стім. Ніхто до сьогодні не бачив, щоб Нора так сміялася.

— Вибачте, — сказала вона, але знову пирснула. — Вибачте, — повторила ще раз.

— Радий, що розсмішив тебе, — ображено сказав Ред.

— Вибачте, батьку Вітшенк.

Вона відклала серветку і сіла рівніше. Її обличчя було червоним, а на очах досі були сльози.

— Мабуть, це через стрес, — сказала вона.

— Ну звичайно, — погодилася Рі, — усі ми пережили великий стрес, а тут ще я зі своїми нікчемними новинами.

— Ні, я справді…

— Цікаво, я ніколи раніше не помічала, що ці імена схожі, — сказала Рі.

— Як добре, що ти прийшла, — сказав Ред, — дуже смачний пиріг, чесно, ― хоча насправді Ред навіть крихти не скуштував.

— Там яблука Гренні Сміт, — сказала йому Рі, — усі інші просто стають кашею.

— Що ж, а ці ні.

— Так, вони чудові, — сказав Денні, Стім теж щось пробуркотів, усе ще дивлячись на дружину, але вона, здається, вже заспокоїлася.

— Повеселилися та й годі, — сказала Рі. — Давайте тепер поговоримо про вас. Які у вас плани, хлопці? Стіме? Денні? Ви залишитеся з батьком?

Це був незручний момент, ніхто не був готовим відповісти. Але Ред сказав:

— Ні, вони скоро поїдуть. Я переїду до квартири.

— Квартири? — перепитала Рі.

Усі Вітшенки оніміли.

— У дітей своє життя, — сказав Ред, — а мені немає сенсу жити самому у такому великому будинку. Думаю, краще знайти якусь хорошу квартиру, у якій не буде постійно все ламатися. Може, навіть із ліфтом, я ж скоро стану зовсім старим і немічним, — Ред при цих словах засміявся.

— Реде, це сміливо з твого боку! А я навіть знаю хороше місце. Пам’ятаєш Сіссі Бейлі? Вона переїхала у новий багатоквартирний будинок у Чарльз Віллідж, їй там дуже подобається. Ти ж пам’ятаєш, у неї був великий будинок на вулиці Святого Джона, а тепер вона страшенно радіє, що не треба косити газони, розгрібати сніг, встановлювати зимові ставні...