Денні виробив власну манеру спілкування — зверхню та глузливу. Коли Стім просив спортивні журнали, Денні відповідав: «Звичайно, приятелю, тримай» або «Як скажеш, Ебіґейле». Під час вечері на честь дітей-сиріт, на яку приходили самотні та просто нещасливі люди, спочатку чемна поведінка Денні переходила в образливу.

— Будь ласка, я наполягаю, — сказав він чемно місіс Меллон, — візьміть мій стілець, він краще витримає вашу вагу.

Місіс Меллон, розлучена стильна жінка, яка надзвичайно пишалася своєю вродженою худобою, скрикнула:

— Перепрошую, що ви сказали?

Він тут же відповів:

— Ваш стілець дуже хиткий.

І батьки не могли нічого вдіяти, щоб не привернути уваги до цієї ситуації.

Або ситуація з Б. Дж. Отрі, фарбованою блондинкою, сміх якої нагадував різке каркання і змушував усіх здригатися. Денні всю великодню неділю робив компліменти її сміху, що «звучить, неначе дзвіночок».

Нарешті Отрі випалила: «Відвали, пацан».

Ред відразу ж витягнув Денні у коридор, щоб дати йому прочухана.

— У нашому будинку не звикли ображати гостей. Ти повинен вибачитися перед пані Отрі, вперед!

— Упс, я й не знав, що вона така вразлива квіточка, — відкараскався Денні.

— Усі люди такі, якщо зачепити їх за живе, сину.

— Серйозно? — хмикнув Денні. — Але не я.

Після кількох подібних ситуацій батьки, точніше Еббі, вирішили звернутися до психолога. Але Денні відмовився.

Тому одного разу Еббі попросила Денні допомогти їй відвезти собаку до ветеринара (звичайно, одній із цим не впоратися), і після того як вони силою запхали тварину на заднє сидіння авто, Денні сів у машину попереду, схрестивши руки на животі.

Собака Кларенс скавучав на задньому сидінні і шкрябав оббивку. Потім скавчання переросло у виття. Проте коли Еббі проїхала повз ветеринарну клініку, він заспокоївся. Еббі під’їхала до охайної будівлі, зупинилася, заглушила мотор, швидко обійшла машину, відчинила біля Денні дверцята і наказала: «Виходь».

Спочатку Денні і не поворухнувся, проте зрештою вирішив підкоритися волі матері і дуже повільно, підкреслюючи своє небажання, вийшов із машини. Вони піднялися на перші дві сходинки, і Еббі впевнено натиснула на дзвінок, розміщений поряд із вивіскою «Річард Генкок, доктор медицини».

— Я приїду по тебе через 50 хвилин, — сказала вона синові.

Денні в’яло подивився на матір, а коли двері відчинилися, зайшов у будівлю. Еббі повернулася у машину і мовчки поїхала додому.

Ред не міг повірити у правдивість цієї історії і постійно перепитував:

— І що, він справді зайшов усередину? Ти впевнена?

— Звичайно, Реде, — але материнські очі враз наповнилися слізьми. — Мені так його шкода, у нього, мабуть, важкий період, якщо він все-таки пішов до лікаря.

Протягом двох-трьох місяців Денні щотижня відвідував психолога. Генкі, як він його називав: «На жаль, у мене немає часу прибрати у підвалі. Сьогодні ж день Генкі».

Звичайно, Денні ніколи не розповідав, про що вони спілкувалися з лікарем. Та і сам лікар не розголошував таємницю пацієнта, як не намагалася його розпитати Еббі. Вона навіть пропонувала сімейну конференцію, але лікар відмовився.

Це був 1990 рік, а у 1991-му Денні втік із дому.

Дівчину звали Емі Лін, вона була страшенно худою і носила коротку стрижку — костюмоване дівчисько-гот з американсько-китайської сім’ї ортопедів. І вона була на шостому тижні вагітності.

Але Вітшенки нічого про це не знали. Вони ніколи не чули про Емі Лін. Уперше вони дізналися про неї, коли її батько зателефонував і запитав, чи не знають вони, де може бути Емі.

— Хто? — здивовано запитала Еббі. Спочатку вона подумала, що чоловік помилився номером.

— Емі Лін, моя дочка. Вона втекла з вашим сином, і, якщо вірити залишеній записці, вони збираються одружитися.

— Вибачте, що вони збираються зробити? — перепитала Еббі. — Йому всього 16 років!

— Стільки ж, скільки і моїй дочці, — сказав Лін. — У неї позавчора був день народження. Вона вирішила, що 16 років — це той вік, коли тобі дозволяється одружуватися.

— Ага, якщо ти живеш у Мозамбіку, — відповіла Еббі.

— Ви не могли б перевірити, чи залишив Денні у своїй кімнаті записку? Будь ласка, я почекаю.

— Ну добре, зараз, — відказала Еббі. — Але я впевнена, що ви помиляєтеся.

Вона поклала слухавку на стіл і покликала Дженні, яка краще знала Денні. Разом вони обстежили його кімнату у пошуках чого-небудь, схожого на записку. Дженні так само не вірила у сказане, як і Еббі.

— Денні? Одружується? ― сказала вона, підіймаючись разом із матір’ю сходами. — Та у нього навіть дівчини немає!

— Цей чоловік несповна розуму. Ще й командує! Представився доктором Ліном. Це так типово для лікарів — наказувати людям, що робити.

Звичайно, вони не знайшли ніякої записки. Більше того — навіть жодного натяку на існування самої дівчини: бодай якесь її фото чи лист. Дженні навіть перевірила таємну коробку Денні, про яку не знала мати, але там вона знайшла лише пачку цигарок і сірники.

— От бачиш, я ж казала, — переможно заявила Еббі.

Але Дженні не була впевнена, що все гаразд. Тому коли вони спускалися сходами, вона зауважила:

— Але ж хіба Денні хоч раз лишав нам записку?

— Мені здається, доктор Лін щось переплутав, — підсумувала Еббі й узяла до рук слухавку. — Докторе Лін, ви ще тут? Здається, ви все-таки помилилися, ми нічого не знайшли!

Тож шукати молоду пару довелося Лінам. Незабаром дочка зателефонувала їм і повідомила, що з нею все добре, хоч вона і сумує трохи за домом. Вони з Денні зараз у мотелі за містом Еклтон, у штаті Меріленд, і у них виникли труднощі з отриманням дозволу на шлюб. На той час їх не було вдома вже три дні, тому Вітшенки змушені були визнати, що Лін, зрештою, не такий уже й божевільний, хоча все одно вони не могли повірити, що Денні був здатен таке утнути.

Ліни поїхали до Еклтона забрати дітей і відразу ж привезли їх до будинку Вітшенків на спільну розмову. Це був перший і останній раз, коли Еббі та Ред бачили Емі. Вони зійшлися на тому, що у дівчини жовтувата шкіра, нездоровий вигляд, а також вона слабкодуха.

Пізніше Еббі зізналася, що для неї це був тяжкий удар — бачити, як добре знають Денні чужі люди. Батько Емі, низенький чоловік у спортивному костюмі, спілкувався із Денні чемно і приязно, а мати дівчини тримала його за руку, поки усі не погодилися, що аборт буде найбільш правильним рішенням.

— Денні, напевно, багато разів був у них вдома, — сказала Еббі Реду. — Тоді як ми з тобою навіть не знали про існування самої Емі.

— Але з дочками все інакше, — відказував Ред. — Ми з тобою знайомі з хлопцями Аманди і Дженні, однак я не впевнений, що батьки цих хлопців знайомі з нашими дочками.

— Ні, я говорю зовсім про інше, Реде. Це набагато більше, ніж просто знайомство з батьками дівчини. Таке враження, ніби він став членом їхньої родини.

— Це не так, — усе, що зміг відповісти Ред. Але це навряд чи переконало Еббі.

Коли Ліни поїхали, Вітшенки спробували сісти і спокійно поговорити із сином про втечу з дому. Але Денні їм лише відповів, що з нетерпінням чекав на дитину і збирався піклуватися про неї. Зауваження батьків, що йому ще рано мати свою дитину, Денні пропустив повз вуха. Коли Стім незграбно запитав, чи вони з Емі й досі заручені, той відповів: «Що? Я не знаю. Напевно».

Після того Вітшенки більше ніколи не бачили Емі, і, як вони помітили, Денні теж. Завдяки доктору Генкоку до кінця тижня Денні був зарахований до закритої школи-інтернату для проблемних підлітків. Там він закінчив останні два роки школи, і, оскільки він не виявляв інтересу до будівельних робіт, два літа поспіль він провів у місті Оушен, працюючи офіціантом. Відтоді Денні приїжджав додому лише на якісь важливі події, як то смерть бабусі чи весілля Дженні. А потім він зник.

Еббі казала, що це неправильно. Вони дуже давно не бачили власного сина. Діти мають жити з батьками хоча б до 18 років, а то й довше (дівчата жили з батьками аж до закінчення університету).