— Який «такий»? Який? — вимагала відповіді Дженні.

— Неважливо, — відказала Аманда і демонстративно замовкла.

А через десять хвилин Деббі поставила Елізі синець під оком, бо та запевняла, що бабуся колись їй сказала, що більше від усіх любить Елізу.

— І чим їх втішити сьогодні? — запитав Ред. Саме ці слова з вірша Крістофера Робіна цитувала Еббі, коли у сім’ї виникали сварки. Його обличчя враз стало сумним. Мабуть, він почув у голові радісний голос Еббі.

Денні, як належить, надовго зникав у своїй кімнаті, і ніхто не знав, чим він займався. Але було чутно, що він розмовляв по телефону. З ким? Це була загадка. Навіть у Гейді почалися свої вибрики: вона залазила у смітник під раковиною і залишала під обіднім столом огидні шматочки пожованої фольги.

— Ви, дівчата, скажіть мені, коли я стану зовсім пошарпаним, — попросив Ред дочок. — Матері тепер немає, нікому за мною слідкувати.

Проте під кінець тижня, коли він заляпав сорочки їжею і буквально не знімав капці, від усіх зауважень і пропозицій він відмовився.

— Знаєш, тату, — сказала Дженні. — Думаю, ці штани занадто старі, їх треба викинути.

— Що ти таке кажеш? — відказав Ред. — Я їх щойно як треба розносив.

А коли Аманда запропонувала відвезти його костюм до хімчистки, він відмовився і сказав, що одягне на похорон дашіки.[3]

— Що ти одягнеш? — перепитала Аманда.

Ред вийшов з кімнати, і дівчата перелякано подивились одна на одну. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи у руках довгу сорочку настільки яскравого лазурового кольору, що було боляче на неї дивитися.

— Ваша мати пошила це на наше весілля, — сказав він. — І я думаю, буде доречним вдягнути цей костюм на її похорони.

— Але тату, — спробувала заперечити Аманда, — ваше весілля було у 60-ті.

— І що?

— Можливо, тоді люди і носили таке, хоча складно це уявити… Але минуло більше, ніж півстоліття! Костюм пошарпаний. Навіть дірка на одному рукаві.

— А ми її зашиємо, — відповів Ред, — і буде, як нова.

Аманда з Дженні переглянулися, і Ред це помітив. Тоді він повернувся до Денні, який сидів на дивані і перемикав канали телевізора.

— Це ж легко зашити, правда? — звернувся він до сина, показуючи на дашіки.

— Що? — відгукнувся Денні і глянув на батька. — Так, звичайно, я зашию, якщо знайду нитки такого ж кольору.

Дівчата голосно зітхнули, але Денні встав, узяв у батька костюм і вийшов.

— Дякую, — крикнув йому у спину Ред і повернувся до дівчат.

— У мене ще є вельветові штани світло-сірого кольору. Сірий пасує до блакитного, правда ж?

— Так, тату, — відповіла Аманда.

— На нашому весіллі я був у штанах-кльош, — сказав Ред. —  У вашої бабусі Далтон ледь серце не стало.

Фотографій з їхнього весілля не було, оскільки Еббі вважала, що фотограф зіпсує святкову атмосферу. Тому Аманда та Дженні зацікавилися.

— А у чому була мама? — спитала Дженні.

— У такій довгій сукні у східному стилі, я забув як називається, — сказав Ред. — Каплан?

— Може, кафтан?

— Так, точно, — його очі наповнилися сльозами. — Вона була дуже красивою, — сказав він.

— Звісно, ми й не сумнівалися.

— Я знаю, що не маю права запитувати, але — чому вона? — промовив він. Сльози текли по щоках, і він цього навіть не помічав. — Ми прожили разом сорок вісім чудових років. Це доволі багато, я знаю. І я розумію, що маю радіти, що вона пішла першою, адже вона без мене не впоралася б. Вона навіть не змогла б полагодити кран!

— Так, тату, — сказала Дженні. Вони з Амандою теж гірко плакали.

— Але іноді мені все одно хочеться спитати, розумієте?

— Так тату, розуміємо.

Карла була незадоволена, що Сьюзан доведеться пропустити школу через похорон. Уся сім’я чула, як Денні сварився з нею по телефону.

— Вона була улюбленою онучкою моєї мами, — кричав він, — і ти мені кажеш, що якийсь там тест із математики важливіший за похорон моєї матері?

Зрештою вони домовилися, що Сьюзан приїде, але ночувати у них не буде, вона має повернутися додому пізно ввечері, щоб у вівторок вранці піти до школи. Тож відразу після сніданку Денні поїхав на вокзал зустрічати доньку. Він повернувся з дівчинкою, більш серйозною і офіційною, ніж та, з якою вони влітку їздили на пляж. Вона була одягнена у чорну в’язану сукню із білим комірцем, чорні колготки і чорні замшеві туфлі. Під сукнею проступав зім’ятий бюстгальтер. Хлопці Стіма спочатку збентежено дивилися на неї, але вона повела їх на веранду, і вже за кілька хвилин звідти почали лунати дитячі голоси.

Ред усе-таки вдягнув сірі вельветові штани і сорочку дашіки, що на ньому мала ще більш приголомшливий вигляд. Широкі рукава роздувалися над резинкою манжета і додавали схожості з піратом, а з глибокого вирізу на грудях стирчало сиве волосся.

— О, як чудово Денні її залатав! — сказала Нора, і Ред зрадів, не помітивши, що ніхто нічого не сказав про його загальний вигляд.

У двері подзвонили, Гейді почала гавкати. Родина заметушилася. Це прийшла покоївка Рі Баскомб, яка погодилася посидіти з хлопцями Стіма. Докладно все їй розповівши, Стім, Нора, Ред, Денні і Сьюзан вийшли через задні двері та сіли у машину Еббі. За кермом був Денні, Ред сидів поруч. За всі десять хвилин до церкви Ред не промовив жодного слова, лише дивився у вікно. На задньому сидінні Нора намагалася трохи поговорити із Сьюзан, запитуючи, що нового у школі та як справи у мами. Сьюзан відповідала ввічливо, але дуже коротко, наче вважала неправильним відволікатися думками від похорону. Денні, щоразу зупиняючись на світлофорі, стукотів пальцями по керму.

У Гемпдені всі інші люди раділи звичайному ранку понеділка. Дві огрядні жінки стояли і розмовляли, одна з них притримувала візок із випраною білизною. Чоловік віз у візочку закутану дитину. Зранку ще було прохолодно, але потім швидко теплішало. Тому дехто був у светрах, тоді як з винного магазину вийшла дівчина у шортах і босоніжках.

Церква, маленький непримітний куб із чимось на зразок бані, замість шпиля, була захована між овочевим магазином і будинком, уже прикрашеним до Гелловіну. Вітшенки, мабуть, пройшли б повз неї, якби не помітили вивіску: «Гемпденське братство», а також дописане унизу «Вітаємо вдома, рядовий Спрінкле». Місця для паркування авто біля церкви не було, принаймні, Денні його не помітив. Тож машину залишили на вулиці. Коли вони виходили з авто, за ними під’їхали Дженні і Г’ю з його матір’ю та дітьми, а потім і Аманда зі своїм чоловіком і Елізою.

На дівчинці були лаковані туфлі на підборах і блискуча сукня, така коротка, що вона була схожа на офіціантку, яка подає коктейлі. Товстий шар косметики приховував синець під оком. Лише глянувши одна на одну, Дженні з Амандою гірко заплакали, міцно обіймаючись. Місіс Енджел, притиснувши сумочку до грудей, співчутливо цокала язиком. На ній був симпатичний капелюшок із квіточками, якраз для церкви. Взагалі всі мали гарний вигляд, окрім Реда, у якого куртка «Оріолс» прикривала яскраву сорочку дашіки.

Нарешті всі переступили дві сходинки й увійшли до білої кімнати з низькою стелею і рядами темних лав. Усередині було дуже холодно, стало зрозуміло, що вночі приміщення не опалювалося, але зараз десь унизу гуділа піч. Попереду стояв дерев’яний аналой, за ним на стіні висів великий церковний хрест, збоку жінка з фарбованим рудим волоссям грала на піаніно мелодію «Вівці можуть пастися спокійно». Як пояснив преподобний Елбан, члени хору працюють, тому у робочий день співати не можуть. Піаністка навіть не глянула на них, вона мовчки продовжувала стукати по клавішах, поки вони йшли проходом і сідали в другому ряду. Мабуть, вони могли б зайняти і перший, але за негласною домовленістю обрали другий, щоб не бути схожими на позерів.

Перед аналоєм стояв великий букет білих гортензій. Звідки він тут узявся? Вітшенки не замовляли квітів, і спеціально відзначили в оголошенні, що квітів надсилати не треба, лише пожертви у «Дім милосердя». В Еббі було дивне ставлення до квітів. Їй подобалися квіти, що росли на вулиці, а не зрізані у кімнаті.

3

Дашіки — африканська строката футболка із довгим рукавом і v-подібною горловиною.