— Усе добре, — коротко відповів Денні.

Він полив м’ясо соусом, а супницю передав Атті, яка сумнівно покосилася на тарілку і передала далі по колу.

— Чим вона займається влітку? — запитала Еббі.

— Вона бере участь у якійсь музичній програмі.

— То вона займається музикою?

— Напевно.

— А на якому інструменті грає?

— На кларнеті.

— А я думала — на валторні.

— Чому ти так подумала?

— Ти ж у дитинстві грав на валторні, от я й подумала, — сказала Еббі, у той час як її син мовчки продовжував їсти м’ясо.

— Чим, кажете, займається Сьюзан улітку? — спитав Ред.

Усі подивилися на чоловіка.

— Грає на кларнеті, Реде, — спокійно відповіла Еббі.

— Що?

— На кларнеті! — повторила вона голосніше.

— Мій онук з Мілуокі грає на кларнеті, — сказала місіс Енджел. — Його дуже важко слухати і не сміятися, бо на кожній третій ноті він видає жахливий пронизливий звук. ― Жінка повернулась до Атти: «У мене є тринадцятирічний онук, ви уявляєте? А у вас є онуки, Атто?».

— Як таке можливо? — зверхньо запитала жінка.

На якусь мить усі замовкли і зосередилися на їжі.

Після обіду Атта пішла від них, забравши з собою залишки пирога, який подали на десерт. (Вона майже не їла салату з тунцем, «хай Бог милує!» — сказала вона про нього, проте, очевидно, обожнювала солодке).

Еліза гралася разом з іншими дітьми на задньому дворі, а дорослі пішли на подвір’я.

Навіть Нору силоміць витягнули відпочити хоча б на хвилинку. Ред тихенько задрімав у гамаку.

— Чому руки батька у плямах? — тихо спитав Денні своїх сестер, сідаючи на гойдалку.

Але Еббі відповіла першою, вона, як завжди, відрізнялася чутливим слухом. Перервавши розмову з місіс Енджел, вона сказала:

— Він приймає антикоагулянти (препарати для перешкоджання зсіданню крові). Тому у нього з’являються синці.

— А давно він став дрімати вдень?

— Це лікар йому порекомендував. Він має спати вдень навіть на вихідних, але не хоче.

Денні помовчав, повільно гойдаючи ногами та спостерігаючи за сірими білками, які сиділи на дереві.

— Дивно, що ніхто з вас не сказав мені про його серцевий напад, — заговорив він. — Я дізнався про це лише вчора. А якби я не зателефонував Дженні, то й досі нічого не знав би, так?

— Але ж ти все одно ніяк не зміг би цьому зарадити, — сказала Аманда.

— Красно дякую, Амандо.

Еббі пригнічено глянула на них.

— Яке чудове літо, правда? — сказала місіс Енджел веселим голосом.

Насправді літо виявилося занадто спекотним, а місто було зруйноване від сильних штормів, тому всі зрозуміли, що жінка просто намагається змінити тему.

Еббі погладила її по руці.

— Ох, Луїс, ти завжди намагаєшся знайти позитив у всьому, — сказала вона.

— А мені подобається спека, тобі ні?

— І мені, — відповіла Еббі, — але я думаю про людей, які живуть у бідних районах і не мають можливості боротися зі спекою.

Вітшенки рятувалися від спеки завдяки вентилятору на стелі, вправно оснащеній вентиляції на горищі та високим стелям у будинку. Ред почав замислюватися над встановленням кондиціонера, однак постійно бурчав, що це погано для «кісток» дому.

Навіть на веранді були три вентилятори на стелі — красиві, антикварні, з лакованими дерев’яними лопатями, що пасували до лакованої стелі, підлоги, гойдалки та сходів. (Кожен елемент декору обирав сам Джуніор, і це було його рішення — встановити мереживні фрамуги над усіма дверима на першому поверсі, щоб проходило повітря). А ще, звісно, тюльпанові дерева: вони давали гарний затінок, хоча Еббі часто нарікала, що того затінку було забагато. Під деревами нічого не росло, а газон нагадував прим’яту траву, крізь яку вперто продирався бур’ян. Усе, що росло на північній стороні, — це хоста з малесенькими квіточками та величезним листям.

— Як там діти Нельсонів? — запитала Дженні, уважно подивившись через дорогу, де жила знайома родина.

— Чесно кажучи, не знаю, — відповіла Еббі. ― Буває, що зустрінеш когось, спитаєш про дітей, і по виразу обличчя розумієш, що краще б не питав. Вони відповідають: «Наш син щойно закінчив навчання в Елі, але зараз, гм… », а потім бачиш його за стійкою, де він працює барменом, або заварює десь каву, та найчастіше такі діти повертаються жити до батьків.

— Він ще щасливчик, якщо знайшов хоч якусь роботу, — зазначив Г’ю Аманди. — Я зараз потихеньку звільняю свій обслуговуючий персонал.

— Любий, — запитала Еббі, — а що, справи з рестораном йдуть погано?

— Здається, люди перестали його відвідувати.

— Але у Г’ю з’явилася краща ідея, — сказала Аманда. — Він вигадав новий бізнес, треба лише знайти поручника.

— Серйозно? — запитала Еббі, нахмурившись.

— Так, — почав Г’ю, — «Без суду і слідства».

— Що?

— Це майбутня назва компанії. Привертає увагу, правда?

— І чим же вона буде займатися?

— Це надання послуг для дуже заклопотаних туристів, — пояснив Г’ю. — Тобто таких, які занадто через усе хвилюються. Ви, напевно, не знаєте, що такі люди існують, ніхто з вас не подорожував, однак мені такі траплялися, повірте. Наприклад, моя двоюрідна сестра Дарсі. Вона складає свою валізу заздалегідь і зрештою у її гардеробі не лишається жодної речі, яку можна було б одягнути. А ще вона вважає, що її будинок відчуває, коли їй час їхати, і в останню мить щоразу або забивається водостік, або ламається сигналізація, або стається потоп. Бачили б ви її інструкції для доглядача собаки! Це просто романи. Або ж їй починає здаватися, що у її кота діабет. Тож я подумав і вирішив, що для таких людей, як Дарсі, ми надаватимемо ком­плекс послуг. Набагато ширший, ніж пропонує звичайне туристичне агентство. Люди називатимуть нам дату вильоту і пункт призначення, а ми їм у відповідь: ні про що не турбуйтеся. Ми не лише бронюватимемо квиток на літак і номер у готелі; ми приїжджатимемо до клієнта додому за три дні, пакуватимемо валізу і відправлятимемо її завчасно, щоб не потрібно було чекати в аеропорту здачі багажу. Ми також замовлятимемо таксі до готелю з аеропорту і назад, квитки у музеї й екскурсоводів, а ще — столики у всіх найкращих ресторанах міста. І це ще далеко не все! Ми пропонуватимемо догляд за домашніми тваринами, екстрений виклик служб з обслуговування будинку (треба буде проконсультуватися з Редом), шукатимемо англомовного лікаря поблизу готелю, а також записуватимемо до перукаря у середині відпочинку. А за три години до вильоту будемо дзвонити у двері і повідомляти, що час іти. Нам можуть сказати: «Ой, здається, у моєї мами серцева недостатність», а ми відповімо: «Зараз вирішимо, ось вам мобільний телефон із європейським номером, який є у матері й у її лікаря, а також тримайте страховку, що гарантуватиме швидкий переліт додому в будь-який час в екстрених випадках».

Денні голосно засміявся, однак усі інші промовчали.

— Що ж, — першим заговорив Г’ю Дженні, — турист має бути небідним.

— Так, це справді буде недешево.

— Дуже багатим і дуже божевільним. Дике поєднання. І скільки таких людей живе у Балтиморі?

— Ну от! Чудовий спосіб підбадьорити!

— А мені дуже подобається назва, — сказала Еббі, — ти сам її вигадав, Г’ю?

— Так.

— І що ти мав на увазі, називаючи справу «Без суду і слідства»?

— Що людина не повинна проходити через усі етапи планування та метушні, я це мав на увазі.

— То я так розумію, в’язниця тут ні до чого?

— Ні, звичайно!

— А що буде з твоїм рестораном? — запитала Дженні.

— Я його продам.

— А зараз хтось захоче його купити?

— Гей, народ!

— Та я лише поцікавилася, — виправдовувалася Дженні.

Місіс Енджел знову вирішила змінити тему для розмови:

— Вам не здається, що останнім часом пташки, наче просто говорять одна з одною, а не співають. Чуєте?

Усі затихли, щоб послухати.

— Можливо, це через спеку, — зробила припущення Еббі.

— Боюся, вони відмовилися від співу. І перейшли до буденної прози.